Українське літописання XVII — XVIII ст. поєднало літописні традиції Київської Русі, широко використовуючи західноєвропейські джерела, насамперед польські, німецькі та французькі.
Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі є центральною темою всіх українських літописів другої половини XVII —
XVIII ст.З XVII ст. до наших днів збереглось небагато літописних творів. Серед них можна назвати Хмільницький, Львівський, Чернігівський, Густинський, Межигірський, «Хроніку» Сафоновича. Чимало літописів XVII ст. загинуло, очевидно, назавжди, залишились тільки окремі згадки про них в літературі пізнішого часу.Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.
Відомими пам'ятками літописання цього періоду є Київський і Галицько-Волинський літописи. В 14 ст. знову складаються загальноруські літописні зведення Лаврентіївське й Іпатіївське (поч. 15 ст.) та ряд інших, які збереглися і дійшли до нас в пізніших списках. Продовженням руської літописної традиції є білорусько-литовські літописи 14-16 ст. - Супрасльський, літопис Биховця, Баркулабівський та ін. Українське літописання 17 ст. представлене багатьма пам'ятками, зокрема Густинським, Львівським, Межигірським Л., Острозьким літописцем, атакожзбіркою літописних оповідань “Літописці Волині і України”. В них розповідається про боротьбу проти Туреччини і Кримського ханства, виникнення українського козацтва і військові походи запорожців, національно-визвольні повстання, становище міст і політику Речі Посполитої на українських землях, тогочасні міжнародні зв'язки України. У 17 ст. літописання як форма історичного твору поступово зникає. Останню групу пам'яток під такою назвою складають т. зв. козацько-старшинські Л, 17- поч. 18 ст., зокрема “Літопис Самовидця”, літопис Г. Граб'янки, літопис С. Величка, які за своєю формою відрізняються від попереднього літописання і можуть вважатися окремою групою
історичних творів. В них розповідається про події в Україні у 17-18 ст. і особлива увага приділяється національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-54.
Для кінця XIV — початку XVI ст. найбільше значення має літописання Великого князівства Литовського і Руського. В історіографії вони набули різних назв, кожна з яких не завжди і не до кінця відбиває їхню сутність: західноруські, білорусько-литовські, старобілоруські. Вважається, що вони написані на «західно/9/руській», або старобілоруській мові. Проте відзначимо, що більшість типових рис північних діалектів української мови (до якої належить і Київ) спільні з білоруською 5. А для XIV — XV ст. вона була ще помітнішою. У цих літописах висвітлюється історія Литовсько-Руської держави і, природньо, події, пов’язані з Києвом та його державними діячами. На сьогодні відомо 15 літописів та хронік, написаних переважно старобілоруською мовою. Найстарші серед них — Супрасльський та Никифорівський літописи. До них близькі літописи Виленський, Слуцький (Уварівський), Ольшевського, Красинського та деякі ін. 6 Головне ядро їх складає «Літописець великих князів литовских».
