Гоніння: християни ставали жертвами доносів, які сипалися на всіх, кого можна було запідозрити у підриві безпеки держави і громадського порядку. Протягом II століття інтерес до християнства зростав. Хоча вже на початку III століття імператор Септимій Север особливим едиктом заборонив підданим звертатися в християнство і іудаїзм, але дозволив християнці стати годувальницею свого сина. Через кілька десятиліть Юлія, мати імператора Олександра Севера, відкрито листувалася з Орігеном. Сам же імператор в своєму святилище поряд із статуями язичницьких богів встановив зображення Ісуса Христа.
Тільки з середини III століття з приходом до влади імператора Деція починаються організовані гоніння на християн. Єпископи займалися торговими і фінансовими операціями. Саме в такому стані християнську церкву застав едикт імператора Деція, виданий у 250 році: все населення імперії зобов'язувалося з'явитися перед спеціальною комісією, принести жертву і скуштувати жертовного м'яса. Ті, хто відмовлявся зробити це, підлягали кари як неблагонадійні елементи і державні зрадники. Едикт викликав розкол серед християн: одні («сповідники») публічно відмовилися приносити жертви і багато хто з них прийняли мученицьку смерть, інші («занепалі») відреклися від християнства, а треті бігли, щоб зберегти життя і не зрікатися від Ісуса Христа. Переважна більшість християн відмовилося від своєї віри. Основні законодавчі заходи Константина І Великого щодо християнства: спроба дотримуватися принципу рівноправ’я релігій • визнав за доцільне забезпечити християнській церкві привілейоване становище в державі й перетворити її на інструмент державної влади • Християнство повинно було стати офіційною ідеологією імперії, здатною об’єднати суспільство і перешкодити розпаду держави • Сам Константин, залишаючись язичником, вважав для себе можливим втручання у справи організації християнської церкви та суперечки з питань віровчення, стверджуючи, що має особливий зв’язок з християнським богом • Скликав церковні збори, головував на них і визначав їхні рішення. Основні закони: 313 р. н. е. Медіоланський едикт про визнання християнства рівним у правах з іншими релігіями в Римській імперії; 313 р. н. е. Постанова про звільнення служителів християнської церкви від усіх особистих повинностей на користь держави; 315 р. н. е. Постанова про звільнення християнської церкви від сплати всіх податків; 316 (321) р. н. е. Визнані законними процедури звільнення рабів у християнських церквах, як це раніше здійснювалося у язичницьких храмах; 320 р. н. е. Едиктом закріплено право християнських церков приймати заповіти; 321 р. н. е. Едиктом закріплено право робити будь-які внески до християнських церков; 322 р. н. е. Заборонено примусово залучати християн до участі в язичницьких святкуваннях; 323 р. н. е. Поширення дії всіх прийнятих раніше едиктів та постанов стосовно прав, наданих християнській церкві, на всю Римську імперію.
27 лютого 380 року східноримський імператор Феодосій І Великий (347-395 рр.) в присутності західноримського імператора Валентиніана ІІ (371-392 рр.) та його зведеного брата, співправителя Граціана (359-383 рр.), підписав в Салониках едикт про віру, який проголошував християнство державною релігією та забороняв проведення язичницьких обрядів. Переслідування християн припинилося. Едикт під назвою Cunctos populos не тільки забезпечував християнству особливий статус, але й відкривав дорогу для переслідувань єретиків та іновірців. В ньому імператор Феодосій наказував всім народам, які перебували під його владою, сповідувати віру за Нікейським символом, ухваленому на І Вселенському соборі. Згідно з едиктом, у Римській імперії кожна людина мала сповідувати віру в тій її формі, в якій проповідував святий Петро в Римі і якої дотримувалися мужі апостольської святості – римський єпископ Дамас і олександрійський єпископ Петро. Це означало уявлення про Бога як про єдиносущну і нероздільну Святу Трійцю – Отця, Сина та Святого Духа.