19. Українська культура кін. ХVІ - серед. ХVІІ ст.

           Релігійно-націонал. і культурне відродження 2ї пол. XVI - 1ї пол. XVII ст. обмежується двома подіями. 1569 р. - Люблінська унія. 1648 р. - початок війни і утворення козацької держави.         Загалом час від Унії до сер. XVII ст. характеризується пожвавленням госп. і політ. активності старих еліт і появою на арені нової сусп. сили - козацтва. Найінтенсивніший культ. рух починається  наприкінці 70-х - 80-х рр. XVI ст.       У межах розглядуваного часу можна виділити 3 етапи. В 60-х - 1й пол. 70-х рр. культурні процеси були жвавішими, ніж раніше, але назагал, рух був ще порівняно повільним і не мав належного організаційного забезпечення.      Наступний етап - приблизно останні два десятиріччя XVI ст. і перші два десятиріччя XVII ст. Це час козацьких повстань, які показали впливовість і державотворчі можливості укр. козаччини, одночасно це доба важливих реформ релігійного життя, формування таких нових громадських структур, як братства, виникнення нових типів навчальних закладів, небаченого раніше пожвавлення літературного життя, нових культ-релігійних ініціатив представників різних конфесій, в тому числі православних, католиків, протестантів. Сформований союз православних церковних і культ-освітніх діячів з політичним проводом козаччини зробив можливим відновлення в 1620 р. православної ієрархії. Рух, що почався як культ-освітній і релігійно-реформаційний, набрав значною мірою політ. характеру. Політ. успіх став важливим чинником піднесення культури. Саме перелом XVI - XVII ст. був часом найбільшої інтенсивності в Укр. реформаційних рухів.    Чи не головним наслідком активності релігійних реформаторів було те, що вони стимулювали активність традиційних церков на ниві релігійно-організаційній та освітній. між релігіями і обрядами стало теж стимулом до активізації зусиль на ниві шкільництва, друкарства й науки, сприяло пожвавленню богословської думки (поява концепцій про єдність основних засад християнства як підставу для об’єднання церков).  З 20-х рр. XVII ст. і до 1648 р., були часом пожинання плодів попередньої активності, в деяких сферах - вимушеного відступу, в інших - дальшого розвитку культури та освіти, успішнішої консолідації укр. церков - православної і, до деякої міри, греко-католицької. Нова православна ієрархія, не визнана поль. урядом, спиралась на підтримку козацтва, хоч вже з сер. 20-х рр. домагалася легалізації - була досягнута 1633 р. ("Статті успокоєння руського народу"), неминучим стало прагнення до стабілізації, закріплення досягнутого. Цей період був менш революційним, менш новаторським, а нові явища в першу чергу, зводилися до процесів у православній церкві, подібних до контрреформації у Європі. Це було в цілому позитивним явищем. Натомість у наступний період, зокрема в 30-ті і 40-ві рр., культура росте, але має місце також певне повернення до середньовічної ментальності і традицій. Втім це властиве бароко - в поєднанні із засвоєнням здобутків ренесансу і реформації із новими, специфічно бароковими явищами, тими, що виникли на ґрунті окресленого синтезу, і цілком новими. Пішовши таким шляхом, українська культура засвідчила, що вона стала частиною європейської. У ряді випадків йшлося про співтворення Україною культурних вартостей, її співучасть у тих культурних течіях, які були загальноєвропейськими. Є підстави говорити про формування в Україні того типу суспільного руху, який був властивий "північному ренесансові", і тієї культури, яка виникла на цій основі.