Вже з початку 60-х рр. радянське керівництво (як, втім, і керівництво США) прагнуло послабити пряме військове протистояння з США, переносячи центр ваги конфронтації в різні регіони. Протягом більше десяти років (1964 - 1975) СРСР надавав всебічну допомогу і підтримку Демократичній Республіці В'єтнам в її боротьбі проти американської агресії. З червня 1967 року, після початку арабо-ізраїльської війни на Близькому Сході, СРСР зайняв однозначно проарабскую поліцію і направив до Єгипту і Сирії не тільки величезна кількість зброї, а й військових фахівців. На стороні Індії СРСР виступив не тільки під час її війни з Пакистаном в середині 60-х п., Але і в новому індо-на-кістанском військовому конфлікті в 1971 р. Багаторічна війна за звільнення від португальських колонізаторів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї (Бісау) за підтримки СРСР в середині 70-х рр. завершилася проголошенням їх незалежності. Однак потім почалася запекла збройна боротьба різних політичних сил за владу в цих країнах. СРСР підтримував угруповання промарксистських орієнтації, надаючи їм значну економічну, фінансову, військову допомогу, спрямовуючи військових радників. В Анголі і Мозамбіку був проголошений курс на будівництво соціалізму. З 1974 р після повалення монархії і початку громадянської війни в Ефіопії СРСР став надавати масовану військову підтримку режиму М. X. Маріама, який проголосив соціалістичний шлях розвитку Ефіопії і став сліпо копіювати радянську модель. Багаторічна підтримка СРСР (за допомогою Куби) нікарагуанських повстанців сприяла поваленню в 1979 i. режиму Сомоси і приходу до влади нового керівництва, яке в ході гострої громадянської війни отримувало великомасштабні поставки з боку СРСР. Всі ці локальні конфлікти несли на собі печатку протистояння СРСР і США, а території зазначених вище країн ставали полігонами для перевірки ефективності радянського і американського зброї, правильності планів і розробок їх військового командування.
