1) 1949—1956 рр.: розв'язання загальних проблем безпеки, становлення системи колективної оборони, створення основних керівних органів Альянсу, пошук оптимальної структури та складу учасників, поєднання збільшення військової моці з економічним піднесенням європейських країн; в жовтні 1949 року Конгрес США прийняв рішення про надання європейським партнерам по НАТО військової допомоги в розмірі 1 млрд. доларів. Встановлювалася центральна роль США в обороні Західної Європи та Північної Атлантики. У січні 1950 року президент США Гаррі Трумен затвердив план об'єднаної системи оборони Північноатлантичного регіону, який містив конкретні заходи, спрямовані на формування необхідних військових структур та джерела їх фінансування. Верховним головнокомандувачем сил НАТО у Європі був генерал Дуайт Ейзенхауер.
2) 1956—1967: Характеризується розвитком політичних консультацій між країнами-членами з усього спектра питань щодо відносин між Сходом і Заходом. Розпочався зі схвалення у грудні 1956 року Північноатлантичною радою рекомендацій, викладених у доповіді так званого «комітету трьох» (Гаетано Мартіно, Хальвард Ланге, Лестер Пірсон), про невійськове співробітництво в межах НАТО. Консультації, починаючи з найпростіших форм — обміну думками та інформацією — і закінчуючи відвертими дискусіями у керівних органах альянсу, поступово набули характеру безперервного процесу і забезпечили високий рівень взаєморозуміння і врахування інтересів кожного учасника Договору ще на стадії розробки політичних рішень. Таким чином формувався основний принцип прийняття рішень в Альянсі — шляхом консенсусу, способу прийняття рішень, які безперечно є дійсно спільними і водночас враховують специфіку позицій кожної держави-члена організації. Меморандум 17 вересня 1958 року, в якому Шарль де Голль закликав до створення спільного разом із США і Великою Британією тріумвірату для керівництва Альянсом і попросив надати Франції допомогу в створенні ядерної зброї.
3) 1967—1975: Виходячи з цього було зроблено висновок, що без нових військових зусиль НАТО ні мир в Європі, ні сама політика розрядки взагалі неможливі. Північноатлантичний альянс розглядався як гарант миру і стабільності на Європейському континенті. Доктрина проголошувала два основних принципи діяльності НАТО: оборона, тобто нарощування військового потенціалу блоку, і розрядка — проведення політики пом'якшення напруженості на Європейському континенті. ініціатива Армеля продемонструвала вплив малих держав-членів НАТО на більш великі держави, зокрема, на супердержаву — Сполучені Штати
4)1975-1985 рр.: НАТО відмовилася взяти на себе зобов'язання не застосовувати ядерну зброю першим. Генеральний секретар Альянсу Пітер Карінгтон в грудні 1984 року прямо відкинув таку перспективу, заявивши: «Ми не є прихильниками відмови від можливості використання першими ядерної зброї».
5)1985-1990 рр.: З початком перебудови в Радянському Союзі і оприлюдненням горбачовської концепції «Європа — наш спільний дім» розпочинається період відлиги у відносинах НАТО і СРСР. Вже у грудні 1987 року Михайло Горбачов і Рональд Рейган підписали у Вашингтоні договір про повну ліквідацію ракет середньої і малої дальності. Це було перше в історії реальне знищення цілого класу сучасних ядерних озброєнь.
