Мемуаристика вивчає твори особового (особистого) походження, зафіксовані писемно, класифікацію споминів, вірогідність поданої в них інформації. До жанру мемуарів відносять авторські щоденники, записники, нотатки, власне спогади, літописи, некрологи. Для них є характерними егоцентричність та концентрація уваги автора на своїй особі, більшість мемуарів побутує в рукописному вигляді.
До найдавніших творів української мемуаристики належать «Повість минулих літ» Нестора Літописця, автобіографія князя Володимира Мономаха в «Повчанні дітям», «Житіє і хождєніє Даніла Рускія земли ігумена».
Відомий рос. вчений М. Чечулін вважав що метою дослідження мемуарів є не лише знання минулих подій, а й розуміння історичного процесу, оскільки кожному поколінню властива своя логіка мислення.
Первісно М. сприймалася як певний масив літератури, який розглядали в загальному чи груповому контекстах завдяки спільному досвіду мемуаристів (службовому, військовому), себто середовищу їхнього побутування, типовим сюжетним лініям, рефлексіям тощо. Поступово усвідомлення мемуарів як певного соціокультурного явища й інтелектуального продукту привело до становлення, власне, М. як наукової дисципліни.
Традиційні процедури та методи М. передбачають з'ясування авторства чи атрибуцію відповідного джерела (походження, час та місце творення), окреслення світосприйняття та поглядів мемуариста, рівня наближеності до описуваних подій (відомості з "перших" чи "других" рук), ступеня компетентності й логічності суджень, спостережень, коментарів та узагальнень, осягнення психологічного забарвлення вражень й авторської експресії, спонукальних мотивів мемуарної творчості, вивчення архітектоніки, видової, жанрової та стилістичної належності твору, текстологічного і компаративного аналізу тексту, виокремлення певних смислових фрагментів, осмислення інформаційного потенціалу, рівня достовірності, зокрема вирізнення кола доступних джерел тощо.
У сучасній історичній науці мемуари вивчаються з методологічної перспективи в межах дихотомічної проблематики "образ свого" - "образ іншого", а також з обсягу проблем ментальностей, етнічних та соціальних стереотипів, міфів, семантичного, етнопсихологічного та етносоціологічного аналізу, формацій історії пам'яті тощо. Зокрема, застосовуються спец. методики для вилучення суб'єктивних суджень чи ціннісних настанов, які зумовлені становими, расовими, реліг., етнічними, авто- та гетеростереотипами, впроваджуються новітні верифікаційні процедури та ін.
Дослідник повинен піддавати їх дуже прискіпливому і критичному аналізу, а фактологічний матеріал зіставляти зі свідченнями з інших джерел, якщо вони існують,
Мінус мемуарів, в тому, що вони створ. По памяті через більший чи менший проміжок часу після зображених у ньому дійсних подій, коли пам'ять автора вже могла і не зберігати конкретних деталей ситуації, точних дат, імен окремих учасників, причинних зв'язків та ін. Відомі випадки, коли мемуаристи компенсували брак точності вимислом.
Не варто забувати і про те, що автор мемуару кожного разу оцінює описувані події не з позицій синхронної подіям власної та громадської думки, а з позицій своїх поглядів часу створення мемуару.
Водночас мемуари серед Інших історичних джерел мають свої переваги. У них часто зберігається інформація про такі моменти історичного процесу, якої нема в Інших видах джерел.
У мемуарних джерелах більше, ніж в інших, міститься інформації про особисті стосунки між окремими історичними постатями, діячами культури І літератури, про такі сфери суспільного буття, як сімейний побут, інтимне життя, еволюція релігійних переживань.
Часто мемуари виступають єдиним джерелом про підпільну діяльність, партизанський рух, виконання тих чи інших бойових доручень повстанцями.
Мемуари як історичні джерела мають внутрішній поділ за жанрами
(жанровими підвидами). Виділяють кілька таких жанрових підвидів,
зокрема: спогади, некрологи, автобіографії, листи, щоденники, літ. Записи
