Японці не мали власної писемності, її було привнесено до Японії з Китаю в 404-405 роках, тому більш рання історія Японії не має власних писемних пам'яток. На основі китайських ієрогліфів тут виникла складова азбука в двох графічних варіантах - Катакана і Хірогана, і було розроблено дві азбучні системи: для Катакани - Годзюн, для Хірогани - Іероха. На основі цієї писемності були створені дві найважливіші японські історичні хроніки: "Кодзікі" (712 рік) і "Ніхонгі" (720 рік), а також "Фудокі" (XIII століття) - опис місцевостей і населення і "Когосюи" (808 рік) . Деяка інформація містилася в "Законі" принца Сьотоку Тайси (604 рік, всього 17 статей) і храмових настінних написах, але останні містили мало історичної інформації. Основними джерелами є "Кодзікі", "Ніхонгі", "Фудокі" і "Когосюи", головні з них - "Кодзікі" і "Ніхонгі". Періодизація історії Японії за своїми критеріями подібна китайської, її прийнято ділити на періоди і епохи
Описували престолонаслідування, кому і чому належить престол, списки правителів складали . Можна зацитувати як приклад і доказ цього : японські "князі" і "герцоги" не могли претендувати на імператорський трон, і шлях до влади для них проходив через вплив на імператорський двір, імператора та його родину. Кожен впливовий будинок намагався одружити імператора або його синів на своїх дочок і таким чином отримати можливість впливати на державні справи.
Про міста писали. У зводі III століття китайської імперії Вей, «Переказ про людей ва», згадується 30 японських країн, серед яких найпотужнішим є Яматай.
В період Нара і правової держави разом з упорядкуванням політико-економічної системи країни велася робота по створенню офіційної історії Японії. У 712 році були складені «Кодзікі» («Записи справ давнини»), а в 720 році - «Ніхон Сьокі» («Аннали Японії»). Головною метою цих творів був доказ давнього походження японської монархії; це дало б їй право претендувати на рівні відносини з Китаєм. Крім цього, в провінціях були впорядковані збірки переказів і легенд «Фудокі» («Записи крайових звичаїв»). Успішні реформи сприяли зростанню населення, що, однак, призвело до виснаження державного земельного фонду та зменшення площі наділів. Для вирішення проблеми Імператор Сему видав у 743 році «Закон про вічну приватизації цілини», який заохочував підданих до освоєння цілинних земель і дозволяв існування приватної власності за умови сплати податків уряду. Хоча цей закон позитивно позначився на розвитку економіки, він підривав основи самого «правової держави», яке базувалося на приматі державної власності. Завдяки йому почався процес формування приватного землеволодіння заможних аристократів і буддистських монастирів, урядовий контроль над якими поступово слабшав.
Виник новий жанр «японських картин» ямато-е, основними темами якого стали повсякденне життя вельмож і місцеві пейзажі. Одночасно набула поширення японська азбука кана, на якій вперше почали складати літературні твори. Серед них особливо виділяють «Повість про старого Такеторі», «Повість про Гендзі» Мурасакі Сікібу, «Збори старих і нових пісень Японії» і «Щоденник подорожі з Тоса в столицю» Кі-но Цураюкі. Більшість книг супроводжувалися малюнками і були особливо популярні в середовищі аристократів.
Ходзе Ясутокі встановив перший самурайський звід законів, «Список покарань», який став зразком для наслідування для законодавців наступних епох.
ГЭНДЗИ-МОНОГАТАРИ (Повесть о Гэндзи) — роман, один из лучших образцов придворно-аристократической лит-ры Японии Хэйанского периода (IX—XII века христ. эры). Автор — фрейлина Мурасаки Сикибу. Основу фабулы повести составляет эротическая биография Гэндзи — побочного сына императора. Выбор темы (любовные авантюры героя, томящегося от безделья вельможи) и фона (дворцовый мирок конца Х века) всецело отвечал «социальному заказу» придворной аристократии, которой приелись наивные «моногатари» — повести со сказочными фабулами. Роман представляет собой цепь новелл, каждая из которых излагает отдельный эпизод из эротической практики Гэндзи — японского Дон-Жуана, во времени на много опередившего своего западного брата. Автор с большим тактом сохраняет позу невозмутимого биографа, чуждого морализирования или идеализации. На протяжении 44 частей (весь роман состоит из 54 частей) герой с изысканно скучающим видом покоряет всех попадающихся ему под руку женщин, начиная с податливых сановных дам и кончая дворцовыми служанками. Этот любовный мартиролог дает возможность автору показать галерею женских типов хэйанского придворного мира. Герой не наделен особой разборчивостью: от наложницы своего отца он идет к юной фрейлине, затем к даме, у коей «нос большой и красный, отвратный, как у слона», затем к сановной 58-летней старухе и даже пытается соблазнить свою приемную дочь-подростка. Роман сугубо реалистичен, сюжет развивается очень медлительно (этому способствует язык романа — жеманный церемонный язык фрейлин того времени). Повседневный быт хэйанских аристократов и праздная упадочная атмосфера дворцового квартала переданы с большим и изысканным мастерством. Роман переведен на ряд европейских языков, в том числе и на русский (частично).
12.
