Історична наука класичного періоду представлена іменами таких вчених, як Геродот і Фукідід.
Еволюцію грецької думки в V ст. до н. е. неважко простежити, порівнявши двох знаменитих істориків: іонійця Геродота з Галікарнаса і народженого на 25 років пізніше афінянина Фукідіда. Геродот багато років подорожував, відвідав Персію, Єгипет, Киренаику, береги Чорного моря, забирався і до скіфів. Спочатку він був, по суті, продовжувачем справи Гекатея з Мілета: збирав етнографічні та історичні матеріали, легенди, знайомив грецький світ зі звичаями і традиціями інших народів. З надзвичайним мистецтвом розповідає він цікаві історії про дивовижних птахів ібіса і фенікса або про східних владик, полеглих жертвою своєї самовпевненості і пихи, або ж про всякі чужоземні чудеса. Повернувшись зі своїх мандрівок в Афіни, він зібрав воєдино всі ці розрізнені відомості, збудувавши їх навколо головної наскрізної ідеї свого оповідання: вічної суперечки Європи та Азії, останнім спалахом якої стали греко-перські війни.
Вперше взявшись за зв'язний, в певній системі, виклад історичних фактів, Геродот заслужено отримав від нащадків почесне прізвисько «батько історії». Пішовши далеко вперед від праць Гекатея, він у той же час не був, зрозуміло, ще істориком в нашому розумінні. Мислення його цілком традиційне: в історії він бачить здійснення божественної справедливості, нагороджуючої добро і караючої зло. Як і в трагедіях Софокла, в «Історії» Геродота людина несе невідворотне покарання за те, що переступила межі, встановлені богами для людського світопорядку. Розповіді про лідійського царя Креза або про Солона, або про перського повелителя Ксеркса покликані тільки ілюструвати цю думку. Історія виступає як ланцюг злочинів і покарань. Геродот не сумнівається ні у втручанні богів у життя людей, ні в божественному походженні всіх людських встановлень. Вірить і в передбачення оракулів, і в віщі сни, за допомогою яких божество розкриває смертному його майбутнє і застерігає його. І хоча автор «Історії» нерідко ставить під сумнів достовірність тих чи інших відомостей, зібраних ним за довгі роки подорожей, справжньої критики джерел тут, звичайно ж, немає. Міф переплітається з реальністю.
Зовсім інше ставлення до дійсності, до предмету історії ми знаходимо у Фукідіда, який описав Пелопоннесскую війну. Часи, оповиті міфами і легендами, його не цікавлять, бо він не може сказати про них нічого певного. Його привертають події, сучасником яких він був. Їх причини, зміст, значення він і намагається встановити. У поясненні ходу історії йому не потрібно вдаватися до ідеї втручання богів у життя людей. Подібно до того як Демокріт виводить божество за межі природи Фукідід виводить його за межі історії. До тих, хто вірить у прогнози або віщі сни, він ставиться з холодним презирством. Затемнення сонця або землетрус не мають для нього нічого надприродного: він схильний давати їм раціональні пояснення, так само, як Анаксагор і софісти. У кожному його судженні видно його приналежність до нового покоління, мислячого критично і раціоналістично. Історію направляють не боги, а люди, які діють відповідно до своєї «природи», тобто зі своїми інтересами. «Природа» людей виявляється завжди сильнішою за закони і договори. Знання людської натури і її проявів для Фукідіда достатньо, щоб осягнути рух сучасного йому суспільства. Він пориває з раціоналістичними інтерпретаціями стародавніх міфів, настільки частими у Гекатея і Геродота, і взагалі відкидає всю міфологію. Лише Троянську війну він вважає історичним фактом.
Хоча Фукідід мав цілком певні політичні симпатії і антипатії і не приховує їх у своїй «Історії», хоча він, виходець з аристократії, висловлює її погляди, у своєму інтересі до самого зіткнення людських пристрастей, прагнень, вигод він здатний був бути об'єктивним. Високий інтелектуалізм його творів зближує Фукідіда з Сократом. Глибоке розуміння факторів людської поведінки, відтворення політичного протиборства у формі зіткнення розлогих промов, які сперечаються, що спростовують одна іншу, зближують його з софістами, насамперед з його сучасником Антифонтом, чиї тетралогії - збірники риторичних вправ - також являють собою зіткнення промов, якими обмінюються вигадані позивач і відповідач. Нарешті, прагнення пояснювати історичні явища «зсередини», природними причинами, не вдаючись до ідеї втручання богів, вказує на деяку зв'язок «Історії» Фукідіда з повчаннями Анаксагора і Демокріта і навіть з тодішньої медициною, звільняючись від спадщини релігійних уявлень.
