Невід’ємною частиною релігійного культу класичної Греції стало вшанування головного божества певного поліса у формі урочистих процесій громадян із статуєю божества і святкових заходів після принесення жертви в його честь перед головним храмом.Серед святкових заходів обов’язковими були бенкети, гімнастичні змагання молодих атлетів, розігрування сцен з життя богів і міщан. Участь в урочистих процесіях, жертвоприношеннях, гімнастичних змаганнях і театральних сцен основної маси громадян надавала святам всенародного характеру, робила їх важливою суспільною подією.
У 5 ст. у більшості грецьких полісів святкування в честь головного божества-покровителя поліса-стало розглядатися як демонстрація сили і багатства, огляд досягнень і успіхів, як прояв єдності всього полісного колективу. Релігійні начала відходили на задній план, а суспільно-політичні та ідеологічні сторони проявляються повніше і яскравіше. Серед таких святкувань слід виділити Панафінеї в Афінах на честь богині Афіни. Вони святкувалися раз в 5 років в липні-серпні впродовж 6 днів. Свято складалося з урочистої процесії (помпи) всіх громадян міста, принесення гекатомби (100 голів худоби) і загальної трапези, кінних і музичних змагань. Переможець отримував особливу, так звану панафінейську амфору, наповнену олією, і вінок з листя священної маслини.
Найпопулярнішими в Греції були Олімпійські ігри(далі 16 питання).
Загальногрецькими були Істмійські, Піфійські та Немейські ігри. Перші являють собою свята на честь бога Посейдона, розпочалися з 581 р. до н. р. і проходили в сосновому бору на Істмі раз у 2 роки. Їхній переможець нагороджувався вінком із соснових гілок.
Піфійські ігри (Піфіади)тбули загально грецьким святом на честь Аполлона і проводились на 3-й рік Олімпіади з 586 р. до н. р. у Крисейській долині біля Дельф приблизно з середини серпня. У програмі були спортивні, кінні і обов’язково музичні змагання. Переможця нагороджували гілками з яблунь.
На честь Зевса проводили і Немайські ігри з 573 р. до н.е. біля м. Немея кожний другий рік Олімпіади влітку і четвертий – взимку, оскільки вони співпадали з Олімпіадами, переможця нагороджували вінком із селери.
І, нарешті, загальгрецький характер мали великі діонісії, які справлялися в Афінах на честь Діоніса щорічно в березні-квітні впродовж 6 днів. Сільські або малі діонісії справлялися щорічно в грудні-січні і складалися з простих жартівливих розігрів і розваг.
Всенародне значення мали також і свята на честь Деметри (елевсинські містерії).
Святилища і оракули.
Древние греки верили, что в окружающем мире живет множество разных богов и богинь. Каждое божество отвечало за какую-нибудь область человеческой жизни или природное явление. Греки слагали про них удивительные истории (мифы) и возводили в их честь прекрасные храмы. Греческие боги были похожи на людей и обитали в рощах, пещерах или на вершинах гор. В таких священных местах возводили храмы и алтари, чтобы верующие могли приносить богам дары. На территории некоторых святилищ устраивали лечебницы или проводили различные состязания. Самые известные из них, Олимпийские игры, проходили каждые четыре года в Олимпии, в святилище, созданном примерно в 1000 г. до н. э.
В других святилищах мог находиться оракул - жрец или жрица, устами которых бог отвечал на задаваемые ему вопросы. Наиболее почитаемый в Древнем мире оракул был в святилище Аполлона в Дельфах.
Дельфийское святилище располагалось в Фокиде на южномсклонегоры Парнас Согласно традиции, оно было основано самим Аполлоном, после того как он в этом месте убил дракона. Это место издавна было прорицалищем сначала Геи, затем Фемиды, а потом Фебы.
Во внутреннем помещении храма, как говорили, в скале находилась трещина, над ней стоял треножник, на который садилась пифия. Испарения из трещины приводили пифию в экстаз, и в ответ на заданный ей вопрос она произносила какие-то фразы, часто малопонятные. Затем специальные жрецы-профеты, оформляли эти фразы в виде стихов.
В эпирскомгородеДодонанаходилсяоднииздревнейших и авроритетных оракулов. Здесьнаходился храм Зевса, еще в «Илиаде» называемого «Пеласгическим»; этоназвание, очевидно, указывает на глубокуюдревностьпрорицалища, открытиекоторогоприписывалиДевкалиону.Додонский оракул пользовалсяменьшеюизвестностью и уважением, чемДельфийский, но все-таки к немунередкообращались не толькососеди, но и болееотдаленныегосударства.
В историческиххрониках часто упоминается «додонскаямедь». Этопонятиебылосвязано с меднойвазой, установленной на столбе, подлекоторого на другом столбе стояла медная статуя мальчика, державшего в руке бич изтрёхмедныхцепочек с игральными костями (astragaloi) на концах. Медные цепи развивались на ветру и кости касались таза, производяпротяжные звуки (Страбон, VII, 329). Звук метался в медныхстенкахвазыцелыми часами, постепеннозатухая. К этому звуку добавлялись пронзительныекороткиеударышариков по боковымстенкамвазы. И этакакофониязвуков не скончалась почти никогда, как почти никогда не утихаетветер. Поэтомувыражение «додонский таз» или «додонскаямедь», «додонский бич» употреблялось в видепоговорки для обозначенияболтливого, никогда не умолкающегочеловека.
Само прорицание оракулом проводилось так. Жрицы получали вопрос от посетителей, удалялисьискатьответ Зевса и слышалиего от дуба, священного голубяДодоны и от "говорящей" вазы, которую в знак благодарностиподарил храму Крез. Медные цепи в рукестатуиразвевались на ветру, и шарики бились о медныестенки, создаваясвой ритм на фоне тягучих звуков, льющихсяизнутривазы. Число и интенсивностьмелкихудароврегистрировались, и жрицы оракула толковалиуслышанное. Особенноточнымисчиталисьпредсказания, произносимые в полночь.
Уникальность оракулов состояла в том, что они воспринимались как врата, через которые можно было напрямую общаться с божеством, задавать ему вопросы. В эпоху эллинизма конкуренцию оракулам стали составлять сивиллы — прорицательницы, разбросанные по окраинам греческого мира. В отличие от оракулов, они не отвечали на обращённые к ним запросы, а в экстазе пророчили предстоящие людям бедствия. Изречения сивилл заносились в особые книги, к которым в Древнем Риме обращались только с особого разрешения сената.
В отличие от оракулов, сивиллы могли представлять собой общее наследие всех индоевропейских народов — подобные предсказатели известны у кельтов, они описаны в «Рамаяне» и «Махабхарате», у славян ту же функцию выполняли вещие волхвы, у германцев — Вельва и Веледа.
От оракулов и сивилл следует отличать жрецов, которые занимались мантикой, — толкованием знаков, ниспосылаемых богами. В Древнем Риме к их числу относились авгуры, толковавшие поведение птиц, и гаруспики, гадавшие по внутренностям жертвенных животных.
