У першій половині 19 століття сформувався ряд місцевих культурно-освітянських і водночас народознавчих центрів. Провідним серед яких став Харків. Подальший розвиток етнографії пов'язаний був значною мірою з Харківським університетом (1805). Видання друкарнею університету багатих на етнографічний матеріали журналів та альманахів «Украинский вестник», «Украинский журнал», «Молодик», сприяли нагромадження нового етнографічного матеріалу про українців. Наприк. 20-30-х рр. при університеті сформувався гурток харківських романтиків або любителів української народності – Л.І.Боровиковський, М.І.Костомаров, А.П.Метлицький, К.М.Сементовський. Очолював – І.І.Срезневський. Харк.романтики вивчали усну народну творчість, міфологію і демонологію, звичаї, свята та обряди. Здійснювали подорожі по Харківщині. Праця Срезневського – «Запорізька старовина» - думи, пісні, перекази. З діяльністю харк. Дослідників пов’язано впровадження в широкий обіг терміну етнографія. Поглиблення розуміння її предмету і завдань, метолики збиральницької роботи. На Зах.Україні – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. Своїми дослідженнями і працями присвяченими бойкам, лемкам, гуцулам було започатковано новий термін у етнографїї - карпатознавство. У 40-і рр. 19 ст. – У Києві КМ братство. Комісія для опису губерній київського навчального округу. Кирило-мефодіївці передові викладачі та студенти університету, освічені люди за спец. Програмами здійснювали експедиції по селах, записували пісні, казки. Максимович, Костомаров, Куліш, Грушевський.
