І це — Катерина Грушевська, дочка визначного українського вченого і політика Михайла Грушевського. Катерина народилася 21 червня 1900 року у Львові, а з життя пішла у 1943-му. На момент її народження Грушевський був професором Львівського університету, а мама — Анна-Марія Вояківська — працювала шкільною вчителькою. У 17 років почала друкуватись у “Літературно-науковому віснику”. На той час вона вже була студенткою правничого факультету Київського народного українського університету, але навчання було перервано. У 1919-му вона разом з батьками опинилася в еміґрації. За кордоном родина Грушевських мешкала до 1924 року, перебуваючи у Празі, Женеві, Відні. Катерина студіювала у Женевському університеті, допомагала батькові у заснуванні Українського соціологічного університету, брала участь у перекладах, редагуванні та підготовці до друку книг Грушевського. Вона сама стала автором етнографічної праці “Примітивні оповідання, казки і байки Африки й Америки”, що вийшла друком у Відні 1923 року. Наступна її книжка з’явилась вже в Україні у 1924 році, коли родина повернулась до Києва. Ця праця називалась “З примітивної культури: розвідки і доповіді” і відразу ж поставило 24-річну Катерину у розряд знаних і перспективних науковців. Грушевський повернувся під ґарантії безпеки і непереслідування його за минулі, сказати б, гріхи, за його лідерство в добу Центральної Ради. Катерина стала штатним співробітником створених Грушевським установ при Науково-дослідній кафедрі історії України Всеукраїнської академії наук. Це були — Культурно-історична комісія, Комісія історичної пісенності. 1925 року Катерина очолила Кабінет примітивної культури. Тоді ж був заснований і квартальний журнал “Первісне громадянство і його пережитки на Україні” — перший великий український часопис такого плану — і відкрита аспірантура, якою на ділі керувала Катерина. Мабуть, вершиною діяльності Грушевського у витворенні з дочки відомого історика і організатора наукового життя стали зусилля Михайла Сергійовича по заснуванню для неї Інституту первісної культури і народної творчості. Інституція мала продовжити в ширших масштабах діяльність Кабінету примітивної культури по перенесенню на ґрунт української науки світового соціологічного, етнологічного та порівняльно-фольклорного досвіду наукового аналізу, вивчати культурні впливи інших народів на українській землі. З іншого боку, це був би бар’єр для все відвертішої комунікації історичних осередків. Проте з реорганізаційної лихоманки 1927—28 років нічого не вийшло і довелося задовольнятись меншим за масштабом, але все ж розширеним за штатом Відділом примітивної культури і народної творчості Науково-дослідної кафедри історії України на чолі з Катериною. Напевно, 1925—27 рокистали найбільш плідними для Катерини в сенсі наукової праці. Завдяки її знанням та енергії 1927 року побачив світ перший том корпусу українських народних дум. Вона досягла значних успіхів своєю невтомною й інтенсивною працею під постійним наглядом батька. З дитинства хвороблива і нервова, Катерина до 27 років значно підірвала здоров’я і змушена була своїм і батьківським коштом відбути шестимісячне закордонне відрядження. Вона побувала у величних містах Європи, таких як Берлін, Відень, Париж, де за дорученням батька відновила, а частково й зав’язала знайомство з видними еміграційними політичним діячами, працювала в етнографічних семінарах.
