Традиції і новаторство – діалектична єдність. Традиційне і нове завжди змагаються, оскільки все нове приходить, щоб заперечити, перекреслити, навіть знищити те, що існувало в літературі доти. У літературі завжди є традиціоналісти (прихильники усталених, відпрацьованих форм) і новатори (активні експериментатори, шукачі нових форм), суперечка і боротьба між якими зумовлює естетичний розвиток. Скажімо, у літературі 20-х років такими опонентами були неокласики (традиціоналісти) і футуристи (яскраві новатори). Це не означає, що якесь явище було краще, а якесь гірше, якесь більш передове, а інше – відстале. І традиціоналісти, і новатори мусять бути в літературі, бо безумовна перемога тих чи тих призведе або до зупинки (коли всі стали лише традиційними, мистецтво не розвивається), або до втрати естетичних орієнтирів (коли всі стають новато-рами, не можна відрізнити справжнє мистецтво від його імітації).
Прогрес (Поступ) у літературі — це зміни предметів і явищ, які полягають в їх висхідному русі від нижчого до вищого, від менш до більш досконалого. П. у л. супроводжується регресом -— рухом у зворотньому напрямку. Прогрес у суспільстві невіддільний від його розквіту. Ряд соціологів (А. Тойнбі, У. Ростоу, Ж. Фурастьє) не визнають прогресу суспільного розвитку, розглядають стадійність суспільних змін. Відповідно трактується і П.у"л. У найпростішому випадку засвідчують прогресивно-регресивні тенденції суспільства у творах художньої літератури, особливо в епопеях, циклах романів, повістей Визнання чи заперечення художнього прогресу як поступального розвитку мистецтва становить наукову проблему. Поборники художнього прогресу в обсяг цього поняття включають постійне розширення і збагачення тематики мистецтва; виникнення його нових видів; появу нових зображально-виражальних засобів; прилучення до естетичної комунікації дедалі більшого кола реципієнтів; урізноманітнення літературних напрямів, стильових течій; міжвидові і міжжанрові дифузії; проникнення художньо-естетичних засад у побут і виробництво. Автори висловлювань про некоректність застосування поняття "прогрес" до аналізу мистецького життя зауважують рівновеликість естетичних явищ різних епох, твердять про так званий занепад, кризу мистецтва і т.п. Якщо розуміти художній прогрес як постійну діалектику традицій і новаторства, діалогізм різних мистецьких напрямів і стильових тенденцій, як ускладнення засобів творення художнього світу, за допомогою яких можна проникати в глибини духовного світу за будь-яких (навіть найекстремальніших) умов, то немає підстав відмовлятися від терміна "П. у л.", принаймні у синтетичних працях з історії літератури, в яких концептуально простежується рух естетичної свідомості. Стадії:1.література часів Київської Русі (княжа доба);2.середньовіччя (давня українська література);3.становлення нової української літератури 4.перша та друга половина XIX ст.;окремо, правда, із деякими застереженнями.
Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох. Відповідно до його точки зору історичний процес — це не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер культури, а цілісність, системність рухів та змін, які усі мають якийсь спільний напрям: кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій «стиль».
Д. Чижевський – на противагу, як він вважає, абстрактним філософським поділам – пропонує ділити історію на періоди, виходячи зі змістових характеристик епохи. У його праці «Культурно-історичні епохи» проблема змісту розглядається на прикладі фактів літератури, мистецтва і, більш широко, фактів європейської та української культур. Література чи мистецтво є складовою феномену історії, а тому те, що характерне для мистецької епохи якоюсь мірою стосується і всього історичного процесу. Саме за такого підходу історія стає історією стилів, «себто історією зміни певних для кожної доби характеристичних систем мистецьких ідеалів, мистецьких смаків та характеристичних рис мистецької творчості» У Д. Чижевського типові, або характерні, риси певної епохи – це не якась «усереднена» властивість, узята з усіх відомих фактів одного класу, що стосуються цієї епохи, а найяскравіші факти, і саме вони репрезентують стиль доби. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, Д. Чижевський відкрив філософію українського бароко, дав культурно-історичну періодизацію розвитку філософської думки в Україні, де виділяв: Х—XVIII ст. — формування перед філософії, XVIII ст. — барокова доба в Україні, перша половина XIX ст. —доба німецького ідеалізму, друга половина XIX ст. — доба романтизму.
