Теоретичні основи драматичного мистецтва обґрунтував Арістотель у своєму трактаті «Про поетичне мистецтво» («Поетика»). Розмірковуючи про словесну творчість як про наслідування природи, він проголошував головним для сценічного вираження єдність дії: «Відтворення важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не оповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню почувань». Положення про
драматичний твір як єдину дію пізніше розвинули Н. Буало, Ф. Шиллер, в Україні — Ф. Прокопович, М. Довгалевський. Арістотель визначив і основні групи сценічних епізодів: сцени зміни (протистояння, боротьби, розвитку дії), сцени впізнавання (встановлення раніше не відомих фактів, осіб, обставин), сцени пафосу (вияв різноманітних почуттів, що розгортаються здебільшого у формі діалогів). Аристотель дав характеристику літературним родам і видам. Він першим в історії естетичної думки розкрив специфіку драми, основою якої вважав дію, а не розповідь, "дія — душа трагедії". Трагедія є відтворення "прикрашеною мовою..." важливої і закінченої дії, що має певний обсяг". Трагедія, на думку Аристотеля, повинна викликати жах і жаль. Фабула трагедії має бути заплутаною, її треба складати так, "щоб кожен тремтів і співчував тому, що діється". Трагедія відтворює людей кращих, ніж наші сучасники, а комедія — гірших.
Вплив Аристотеля позначився на праці римського поета і теоретика мистецтва Горація (65—8 рр. до н. е.). У посланні "До Пісонів" ("Про мистецтво поезії") Горацій виклав поради початкуючим авторам про складання творів. Метою поезії він вважав: "розважаючи, повчати". Зображення у художньому творі, на думку Горація, повинно бути правдоподібним. Горацій порушує питання про причини недосконалості трагедій і дає короткий огляд історії драми. Він стосується також і сатировської драми, мова якої повинна бути веселою і разом з тим пристойною. Погляди Горація, безсумнівно, є результатом узагальнення його творчої діяльності.
