Панівною в староукраїнській поезії ХVІ–ХVІІІ століть була силабічна (грец. склад) система віршування (найдавнішим її зразком вважають вірші в Острозькій біблії 1581 року, написані Герасимом Смотрицьким).
Силабічна система віршування властива тим мовам ,у яких зберігається постійний наголос у словах.Ритмічний лад цих віршів спирається на однакову кількість складів у рядках.Найчастіше римуються сусідні рядки .Рядок ,який складався перважно з 13 складів ,ділився навпіл цезурою.
Це система, ритм1 у якій досягається завдяки періодичному повторенню рівної кількості складів (від 8 до 20, переважно 12, рідше – 11).
Ознаками системи є також1.невпорядковане, вільне розташування наголошених і ненаголошених складів усередині рядка;2.цезура (лат. відрубую) – велика пауза, що ділить рядок на дві частини;3.парне, переважно парокситонне2 римування (аа бб...).
Силабічне віршування поширилося в українській літературі завдяки польській традиції та латиномовним поетикам. Із середини ХVІІІ століття під впливом народнопісенної традиції починається поступовий перехід до силабо-тонічної системи віршування.
ВНУТРІШНЯ РИМА — співзвучність слів не в кінці, а в середині рядків.Самостійного значення внутрішня рима, як правило, не має, але надає віршу певної ритмомелодики.
Свято перемоги!
Стали ми на ноги!
Многі і многі дивуються з нас: звідки у нас соки? подвиги високі! —
Вороги ворожать, щоб народ погас.
Окремо скажемо про так звані леонінські вірші з внутрішньою римою, які виникли у середньовіччі, а назву свою отримали від латинського поета XII ст. Леона. Якщо середнє і кінцеве слово в пентаметрі співзвучні (леонінський вірш)