У 1994 р. президентом України став Л. Кучма (у листопаді 1999 р. обраний на повторний термін). 1996 р. аби приборкати гіперінфляцію у країні було запроваджено гривню. 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України, яка включає 161 статтю і 14 розділів. Час правління Л. Кучми характеризується утворенням в Україні корумпованої мафіозно-кланової системи, зниженням життєвого рівня українців та зубожінням широких верств населення.
Ці та інші причини викликали формування антикучмівської опозиції, пожвавлення діяльності якої було пов‟язано з так званим. касетним скандалом „Підслухані розмови Президента”. Брак гласності в країні, переслідування журналістів, гучні замовні вбивства призвели до всеукраїнських акцій протесту. В Україні назрівало протистояння влади та опозиції. Вибори 2004 р. стали причиною „помаранчевої революції”. Опозицію очолили В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз та ін. 22 листопада 2004 р. на Майдані Незалежності у Києві зібралися сотні тисяч протестантів. Поза межами Києва хвиля стихійних мітингів протесту прокотилася Україною: Дніпропетровськ, Луцьк, Полтава, Львів, Тернопіль, Ужгороді, Черкасах, Херсоні Чернівцях. 8 грудня Верховною
Радою України у присутності тогочасного Президента України Л. Кучми були внесені поправки до Закону «Про вибори Президента» і ухвалено рішення про проведення політичної реформи та реформування системи місцевого самоврядування. Ухвали означали, що Україна 3 1 вересня 2005 р. мала перетворитися з президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську.
10 січня 2005 р. ЦВК оголосили переможцем виборів В. Ющенка, який набрав 51,99% голосів виборців. Коаліційний уряд очолила Ю. Тимошенко. Затверджена Верховною Радою України 4 лютого 2005 р. програма уряду «На зустріч людям» передбачала комплекс першочергових заходів, спрямованих на подолання бідності шляхом створення економікоправових умов для збільшення доходів населення; підвищення надійності та ефективності банківської політики, створення системи обов‟язкового медичного страхування; реформування військо-промислового комплексу тощо. Крім того, в травні 2005 р. президентом В. Ющенком було запропоновано уряду до виконання 17 програм. Серед них: програма детінізації економіки; програма «Власність народу», що передбачає інвентаризацію всієї державної власності та налагодження управління державністю; програма, що покликана поліпшити житлову проблему в Україні; програма розбудови нафтових і газових транспортних магістралей; розбудова міжнародних транспортних коридорів. Однак ці програми так і не були виконані. У 2008 р. Україна вступила у Світову організацію торгівлі. На президентських виборах 2010 р. перемогу здобув В.Янукович. Кабінет міністрів та Верховна Рада України в 2011р. поставила перед собою основні завдання – прийняти Податковий кодекс та провести пенсійну реформу.
Перед Україною стоїть низка нерозв‟язаних питань, а саме – здійснення структурних перетворень у системах правоохоронних органів, державного устрою, охорони здоров‟я, реалізація програм зі збільшення зайнятості населення, організація технопарків і т.п.. Розвиток України як незалежної, демократичної країни неможливий без повноцінного розвитку освіти та науки. З проголошенням незалежності прийнято Державну національну програму «Освіта», затверджену Кабінетом Міністрів у 1993 р. Новак концепція розвитку народної освіти передбачала визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої і вищої школи, відмову від залишеної у спадок «репресивної педагогіки», запровадження принципу українознавчого спрямування змісту шкільної освіти, технічне забезпечення освітніх установ, формування високого інтелектуального й культурного потенціалу українського народу.
З 2001 р. набрав чинності Закон України «Про загальну середню освіту». У школах збільшено термін навчання до 12 років та введена 12-бальна шкала оцінювання знань. Відбулися зміни у вищій школі: створення приватних ВЗО, ведення нових предметів, скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формах навчання. В 2008 р. Україна з метою інтегрування у європейське співтовариство підтримала пропозицію приєднання до Болонського процесу у системі освіти. Це у майбутньому дасть можливість визнання дипломів українських вузів у інститутах та університетах зарубіжжя. У 1994 р. Академія наук України отримала статус національної і є провідним і координаційним центром країни. НАНУ має багато чинних угод з к академіями наук, авторитетними науковими товариствами і провідними університетами Росії, Європи, США.
Установлено тісні зв‟язки з науковими центрами української діаспори. Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати та освоювати космічний простір. Однак, перед Україною ще стоїть низка невирішених питань, а, зокрема, відсутність достатнього фінансування, недостатня матеріально-технічна база наукових і навчальних закладів, обмежений доступ до новітньої наукової інформації, падіння престижу науковопедагогічної діяльності, загострення кадрової проблеми, криза книгодрукування в Україні. В 2008-2009 рр. в багатьох країнах світу починається фінансова та економічна криза, яка мала негативний вплив на стан економіки в Україні. Через різке падіння світових цін на металургійну продукцію, що складала левову частину українського експорту скоротились валютні надходження. Інформація про зниження надійності вкладів у Промінвестбанку призвела до різкого відтоку вкладів з банків (6-7 млрд дол. США за тиждень), після чого
Нацбанк обмежив дострокові знаття депозитів і видачу кредитів. На початку 2009 р. через нестабільність національної валюти відбулась криза споживчого кредитування. Складовою бюджетного дефіциту стали великі соціальні видатки: виплата заощаджень Ощадбанку СРСР, підвищення пенсій і зарплат. На економічні проблеми наклалась і політична криза, передумовою чого були суперечливі оцінки політиками конфлікту Грузії та Росії у Південній Осетії. Взаємні звинувачення посадових осіб призвели до загострення ситуації, а після розпаду Демократичної коаліції та відставки голови ВРУ А.Яценюка президент України В.А.Ющенко заявив про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, яке невдовзі припинив. У листопаді 2008 р. відбулось формування нової коаліції в складі НУНС, БЮТ та блоку Литвина. Головою ВРУ став В.Литвин. В опозиції Партія регіонів. Антикризові закони надмірно політизувались і ставали предметом торгу. Постійні блокування трибуни Партією регіонів та дебати щодо плану дій уряду у боротьбі з кризою стали виправданням бездіяльності парламенту та послабили контроль за виконавчою владою: лише у травні 2009 р. уряд подав свою програму з урахуванням ідей опозиції. Опозиційним силам було вигідне погіршення стану господарства та соціально-економічного життя в країні з метою дискредитації влади та персонально глави уряду Ю.Тимошенко. Імідж країни псували не тільки стосунки між гілками влади, а й скандали: з питання власності телеканалу «Інтер», справа В.Лозинського, справа педофілів, Арешт генерала О.Пукача та ін..
Наслідками президентства В.Ющенка було: розширення засад демократії, свобода слова, формування спільної ідентичності українських громадян, здійснення спроби відновлення соціал-демократії та звернення до історії, проведення чіткої про європейської зовнішньої політики, скасовані поправки Джксона-Веніка про обмеження торгівлі США з Україною, здійснено вступ до СОТ, досягнуто прогресу у відносинах з Євросоюзом, відбулося зближення України і НАТО, виведено українські війська з Іраку. Разом з позитивними підсумками президент В.Ющенко залишив після себе нестабільну країну: конституційний конфлікт, скандали, погіршення відносин з Росією.
У січня 2010р. відбулись президентські вибори, на яких президентом України обрано В.Януковича. У 2010 р. Кабінет Міністрів очолив М. Азаров. Уряд змушений вирішувати значне коло суспільно-політичних, соціально-економічних та національно-культурних проблем. Однак не всі кроки уряду знаходять підтримку населення. Це питання пенсійної реформи, податкового кодексу та інші. Велике протистояння викликали домовленості у Харкові між Україною та Росією (квітні 2010р.) про знижку на поставки російського газу у розмірі 30% та продовження терміну перебування Чорноморського флоту в Криму на 25 р. (до 2042 р.). Україна готується до чемпіонату по футболу. У 2011 відбулося відкриття стадіонів у Києві та Львові, реконструйовано аеропорти в містах, де будуть проходити матчі «Євро2012». Значне коло проблем стоїть перед Україною на міжнародній арені. Серед них особливе місце займають економічні проблеми.
Етнічний склад населення України.
Наддніпрянська Україна (до 1917 р.).
За деякими даними (ревізії, переписні книги тощо) чисельність населення українських етнічних територій була наступною: 1300 р. – 3,2 млн., 1400 р. – 3,7 млн., 1500 р. – 4,4 млн.,
1600 р. – 5,2 млн. З втратою державності, починаючи з ХІV ст., українські землі стаютьоб‟єктом іноземної колонізації з боку литовців, поляків, євреїв, а з середини ХVІІ ст.головним чином росіян. В наступний період простежуються тенденції окрім абсолютногозростання чисельності українців, зменшення їх питомої ваги на власних теренах. Все більшеукраїнців розселюється поза етнічними землями Так, протягом 200 років (1719 – 1917 рр.)чисельність українців в Російській імперії зросла майже у 7 разів (з 4,4 млн. до 31 млн. чол.).
Складаючи у 1917 р. частку у 17,3% всього населення українці за числом поступалися лишеросіянам. В самій же Наддніпрянській Україні в цей час питома вага українців (24,1 млн.чол.) скоротилася майже на 10% (з 87,6% до 77,6%). Найвищий показник був в Полтавськійгуб. – 94%, Харківській губ. – 85%. Поза межами України проживало 6,9 млн. українців.
Згідно І Всеросійського перепису 1897 р. в 9 українських губерніях частка росіян складала 11,7%, євреїв – 8,3% (в Правобережжі, де проходила єврейська „смуга осілості”,було скупчено 40% всієї єврейської громади Російської імперії), поляків – 2,8%. Українці інадалі залишалися селянською нацією (93% проживали у сільській місцевості), складаючименше третини міського населення. В той же час частка міського населення складала середросіян – 42,2%, євреїв – 43,6%, поляків – майже 30%.
Західна Україна (кінець ХVІІІ ст. – до 1918 р.).
Згідно даних останнього в історії Австро-Угорщини перепису 1910 р., чисельність українців складала 3,99 млн. осіб: в Галичині – понад 3,2 млн., Буковині – 305 тис., Закарпатті – 472 тис. В австрійській частині імперії вони складали 13,2 % населення, вугорській – 2,2 %. В 1917 р. українське населення доходило до 4,1 млн. чол.
Не зважаючи нате, що протягом кінця XVIII – поч. ХХ ст. чисельність українців зросла у 2 рази , їх питомавага на етнічних територіях в силу процесів асиміляції, іноземної колонізації, масовоїтрудової еміграції (за 50 років перед Першою світовою війною з Галичини, Буковини таЗакарпаття емігрувало 500 тис. українців) мала сталу тенденцію до зниження. Так, протягом1857-1910 рр. населення Східної Галичини зросло з 2,66 млн. до 5,25 млн. чол., однак часткаукраїнців зменшилась з 64,9% до 61,7%. В Буковині за період 1810-1910 рр. українськенаселення зросло на 13%, але його вага серед загального населення провінції зменшилася з41,4% до 38,8%. В межах компактного розселення українців у Закарпатті протягом 1900-1910рр. їх частка зменшилася з 59,4% до 56%. Одночасно з цим збільшувалася присутність нацих землях поляків, угорців, румун, євреїв. В Австро-Угорщині українці переважно булиселянами, складаючи незначний відсоток серед інонаціонального складу міст. В столицяхпровінцій у 1900 р. українці складали: у Львові – 18,6%, у Чернівцях – 19,2 % населення.
Радянська Україна
Протягом 20-50-х рр. ХХ ст. внаслідок воєн, репресій сталінського режиму, епідемій, голодоморів, міграційних процесів чисельність населення в Україні практично не зростала. За результатами І Всесоюзного перепису населення СРСР (1926 р.) в Україні мешкало 29,5 млн. осіб. У 1937 р. населення УРСР скоротилося до 28,4 млн. осіб (на 2,2%). Симптоматично, що в цей час чисельність українців зменшилася в Україні з 23,2 млн. до 22,2 млн. чол. (на 4,3%), частка ж росіян зросла з 2,7 млн. осіб до 3,2 млн. (на 18%).
Болючого удару по демографічній ситуації в Україні завдали „голодомори”, викликані у великій мірі діями радянської влади. В період голоду 1921-1923 рр. в республіці голодувало 36% мешканців, загальна кількість загиблих невідома, але вона складала не менше сотень тисяч чол. В період найбільшого голодомору 1932-1933 рр. в Україні загинуло бл. 3,5 млн. селян, виключно українців. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності в УРСР, сягали 5 млн. осіб. Жертвами штучно створеного голоду 1946-1947 рр. стали понад 1 млн. громадян. У добу колективізації започатковуються масові депортації українського населення у внутрішні регіони СРСР. Доба індустріалізації призводить до того, що частка українців в містах УРСР стає переважаючою: якщо у 1920 р. вона складала 32%, то у 1939 р. – 58%.
На демографічну ситуацію та етнічний склад населення України протягом 1939-1959 рр. впливали різні фактори. Протягом 1939-1941 рр. чисельність населення УРСР за рахунок приєднання Західної України зросло до 41 млн. В той же час без суду і слідства з ново приєднаних земель було депортовано до Сибіру, Казахстану на Північ, окрім 1 млн. поляків, бл. 500 тис. українців. За роки ІІ світової війни прямі втрати УРСР склали до 9 млн. чол. (388 3,5 млн. військовослужбовців та 5,2 – 5,5 млн. цивільних). За іншими даними протягом 1.01.1941 р. – 1.01.1945 р. загальні втрати склали 13,6 млн. чол. До Німеччини за роки війни було вивезено понад 2,4 млн. осіб (остарбайтерів). Подібних людських жертв Україна не зазнавала ніколи. Згадані втрати призвели до серйозного підриву генофонду українського народу, суттєвого зменшення потенціалу його відтворення. Станом на 1946 р. з Європи було репатрійовано до СРСР 1,65 млн. українців (0,46 млн. військовополонених та 1,2 млн. цивільних осіб), з яких кожен п‟ятий був висланий до Сибіру. До них у 1944-1949 рр. приєдналися ще понад 200 тис. українців Західної України за приналежність до націоналістичного опору ОУН-УПА. У післявоєнному процесі врегулювання кордонів між УРСР та Польщею міграція українців з Польщі до України склала 497 тис., 810 тис. поляків були вимушені переселитися до Польщі. Процес відтворення населення України йшов досить повільно (його темпи окрім Білорусії були найнижчими в СРСР) і досягнув, в т.ч. за рахунок приєднання до УРСР у 1945 р. Закарпаття, у 1954 р. Кримської обл., довоєнного рівня лише наприкінці 50-х рр. ХХ ст. Згідно перепису 1959 р. населення України складало 41,9 млн. осіб: українців – 32,2 млн. чол. (76,8% до загальної кількості), росіян – 7,1 млн. (16,9%), євреїв – (2%), поляків – (0,9%). В цей час посилюються процеси русифікації. Загальна чисельність населення України протягом 60-х – 80-х рр. збільшилась на 10 млн. осіб (на 23,9%), складаючи у 1989 р. 51,4 млн. З них українців – 37,4 млн. (72%, що було найнижчою часткою українців на власних землях за всю їхню історію!). Росіян нараховувалося 11,3 млн. осіб (21,9%).
Незалежна Україна (з 1991 р.) Найбільша чисельність населення України зафіксована на 1.01.1993 р. – 52,2 млн. осіб. В наступному, в силу погіршення економічної ситуації, аварії на Чорнобильській АЕС, міграційних процесів, пов‟язаних з розвалом СРСР населення України невпинно скорочується. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р., воно складало 48,2 млн. чол. ( у порівнянні з 1989 р. зменшення на 6,2%). Щодо етнічної ситуації, в сучасній Україні можна виділити наступну тенденцію. В силу зростання національної самосвідомості та виїзду за її межи неукраїнського населення, відбувається процес збільшення питомої ваги українців. У 2001 р. вони складали 77,8% всього населення, що відповідає загальним нормам щодо чисельності корінного етносу в країнах Західної Європи. Відбулося зменшення чисельності національних меншин, головне місце серед яких належить росіянам – 17,3%. Найбільш динамічно зростаюча меншина – кримські татари, які з кінця 80-х рр. ХХ ст. почали повертатися на свою історичну 89 батьківщину. У 2001 р. їх зафіксовано 248 тис., що складає 0,5% населення України (в Криму 12%). Не зважаючи на заходи уряду України по стабілізації демографічної ситуації, втілення соціальних програм, негативну тенденцію по зменшенню населення країни не вдалося переломити. Щорічно населення України скорочується приблизно на 300 тис. чол.
Українська діаспора.
Еміграція є добровільне або вимушене переміщення населення з країн постійного проживання до інших країн. Причини або мотиви, що зумовлюють цей процес досить різноманітні і включають соціально-економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші аспекти. В історії української еміграції традиційно визначалися три хвилі переселенського руху: перша – з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни (бл. 500 тис. осіб); друга – період між двома світовими війнами (бл. 300 тис. осіб); третя – період після Другої світової війни (бл. 300 тис. осіб). В наш час до згаданих доцільно додати і четверту, сучасну хвилю еміграції, що пов‟язана із розпадом СРСР та погіршенням соціально-економічного стану в Україні. Українська діаспора є однією з найчисельніших національних діаспор у багатьох країнах Америки і Європи. Сам термін діаспора означає (з грецької – розсіяння) – поширення в різних країнах народу, вигнаного з батьківщини чужинцями. Українська діаспора – збірне визначення української спільноти поза межами українських етнічних земель (національної території), яка почуває духовий зв'язок з Україною. Умовно українська діаспора поділяється на східну (Росія 4,3 млн., Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис. чол.) і західну (США 2 млн., Канада 800 тис., Бразилія та Аргентина по 400 тис., Польща 300 тис., Румунія 100 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Словаччина 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 тис. жителів українського походження). Загалом по світу за межами України проживає близько 10 млн. осіб, які є за походженням українцями. Зв'язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство "Україна", громадські та культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв'язків відіграє часопис "Українська діаспора", який видає НАН України. Перша хвиля еміграції – 1861 р. вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 р. і привела за океан біля пів мільйона українців. Переважно це були вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття. Основну масу емігрантів становили селяни-заробітчани. Протягом 20–30-х рр. проходила друга хвиля еміграції, пов‟язана з поразкою української національної революції 1917–1921 рр., утвердженням тоталітарного режиму в радянській Україні, несприятливими умовами української меншини в Польщі та Румунії. На відміну від першої хвилі це була переважно українська політична еміграція. Вона збагатила існуючу У. д., здебільше трудову, кадрами політичних та військових діячів, науковою, господарською та культурною елітою. У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців, решта іммігрувала до США, Канади, менше – в Південну Америку та Австралію. Третю хвилю можна окреслити періодом з 1947-го по 1953 р. Упродовж цього часу до Канади приїхали 37 тисяч українських іммігрантів, до США – 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу у ті країни, до яких прибувають.
