2. Наростання кризових явищ в соціально-економічній та суспільно-політичній сферах у 1970-х - 80-х рр.

Характеризуючи  друге  питання,  зверніть  увагу  на  стан  справ  в  економіці,  в  соціальній 
сфері.  Криза  радянської  системи  виявлялася  у  зростанні  науково-технічної  відсталості  країни 
порівняно  з  передовими  західними  країнами,  уповільненні  темпів  економічного  розвитку, 
низькій  якості  більшості  вітчизняних  промислових  товарів,  нездатності  колгоспно-радгоспної 
системи  забезпечити  країну  продовольством  відповідно  до  потреб  і  життєвих  норм,  явній 
безгосподарності.  Значно  знизилися  темпи  розвитку  економіки  України.  Якщо  1961–l965  рр. 
середньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР становив 6,9%, то 1981–1985 рр. 
– 3,5,%. 
Далі студентам необхідно зупинитися на тих негативні процесах, які вразили аграрний 
сектор, в якому з 1965 р. також проводилося реформування. Вкотре були підвищені закупівельні 
ціни  на  сільгосппродукцію,  збільшені  капіталовкладення  в  сільське  господарство,  у  колгоспах 
запроваджувалася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, 
знижувалась  ціна  на  сільгосптехніку.  Проте  технічних  засобів,  необхідних  для  впровадження 
індустріальних  технологій,  не  вистачало.  Нераціонально  використовувалась  земля,  внаслідок 
чого в 1970-1985 рр. більш як на 1 млн. га  були зменшені посівні площі України. Залишалося 
невирішеним  питання  про  соціальний  розвиток  села,  його  газифікацію,  теплофікацію, 
водопостачання,  медичне  й  торговельне  обслуговування.  Трудові  ресурси  на  селі  значно 
зменшилися  внаслідок  процесів  урбанізації.  Все  це  призвело  до  уповільнення  темпів  розвитку 
виробництва. У 1982 р. в СРСР була прийнята Продовольча програма, яка передбачала зміни в 
управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва і 
вперше  за  роки  радянської  влади  передбачала  повне  вирішення  продовольчої  проблеми.  Однак 
вона, не підкріплена відповідними ресурсами, так і не була виконана. 
Основним  гальмом  у  сільському  господарстві  залишалася  низька  зацікавленість 
колгоспників  у  результатах  своєї  праці.  5  %  присадибних  ділянок,  де  за  допомогою  простих 
інструментів, але з високою особистою зацікавленістю працювали селяни, давала 1/3 виробництва 
м'яса, 1/4 – молока, 40 % картоплі. 
Прагнучи  збільшити  об‟єми  сільгосппродукції,  влада  розширювала посівні площі. Ступінь 
ріллі безпосередньо сільськогосподарських угідь сягала 80 %  проти 25 % у США і 48% у Франції. 
Це призводило до посилення ерозії ґрунтів і Україна  щорічно втрачала до 600 млн. т  родючих ґрунтів. 
Низький  рівень  життя  і  важкі  умови  праці  призводили  до  відтоку  населення  із  сіл. 
Протягом 1966 – 1985 рр. з українського села виїхало 4,6 млн. осіб, в основному молодь. Змінилася 
соціальна  структура  населення  республіки.  Якщо  1960  р.  сільські  жителі  складали  половину 
населення республіки, то 1985 р. – третину. 
У великій  мірі повільно зростаючий життєвий рівень радянського суспільства, особливо у 70-х 
рр., відбувався за рахунок „нафтодоларів” (адже СРСР перетворився на одного зі світових експортерів 
нафти і газу), які давали валютні надходження до бюджету та потік товарів легкої промисловості  й 
продовольства, переважно з країн народної демократії. Це частково вирішувало проблему з дефіцитом, 
створювало  ілюзію  наявності  товарів,  хоча  їх  для  більшості  населення  хронічно  не  вистачало. 
Ситуація  погіршувалася  гонкою  озброєнь,  на  яку  витрачалися  величезні  кошти,  війною 
Афганістані  (з  1979  р.),  підтримкою  прорадянських  режимів  в  Африці,  Азії  і  Латинській 
Америці, на що теж ішли величезні кошти. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і 
пияцтва.  Вживання  алкоголю  набуло  таких  масштабів  (1984  р.  держава  отримала  від  продажу 
алкогольних напоїв 90 млрд. руб. прибутку), що це стало загрожувати генофонду народу. 
Протягом 1959-1980 рр. населення України зросло на 9,6 млн. осіб і у 1989 р. складало 
51,7  млн..  Проте  народжуваність  знизилася.    У  7  областях  було  зафіксоване  зменшення 
чисельності  населення  ,  а  у  двох  (Чернігівській  і  Сумській)  припинився  і  природний  приріст 
населення: кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. 
Особливої уваги потребує вивчення студентами суспільно-політичного  життя країни  у 
70-х  –  80-х  рр.  У  1977  р.  була  прийнята  Конституція  УРСР,  в  якій  декларувалися  принципи 
розширення  й  поглиблення  ”соціалістичної  демократії”  шляхом  активізації  діяльності  Рад 
народних  депутатів,  залучення  мас  до  участі  в  управлінні  державою.  Але  це  були  лише 
декларації. Оголосивши себе “ядром політичної системи”, КПРС намагалася домінувати в усіх 
сферах суспільного життя. В умовах централізації роль місцевих органів обмежувалася “палким” і 
“цілковитим” схваленням рішень, прийнятих у Москві. 
Офіційно оголошувалось, що у СРСР побудовано “розвинутий соціалізм”, проте рівень 
життя був набагато нижчим, ніж у країнах Європи. Відбувалося зміщення життєвих орієнтирів, 
коли у суспільстві почали домінувати апатія, скептицизм, зневіра у справедливості, а у верхніх 
ланках  влади  –  корупція  і  цинізм.  Погіршувалась  екологічна  ситуація,  зменшувалась  середня 
тривалість життя. За рівнем смертності Україна посідала 3-тє місце серед республік СРСР.  
Виходячи з постулату про “злиття” радянських народів, партійне керівництво, особливо 
за часів першого секретаря ЦК КПУ В. В. Щербицького (1972 – 1989 рр.), почало проводити в 
Україні політику русифікації. 
Всі ці явища викликали появу дисидентства – морально-політичної опозиції до існуючого 
державного  (політичного)  ладу,  панівних  у  суспільстві  ідей  та  цінностей.  Дисиденти  вимагали 
ширших  громадянських,  релігійних  і  національних  прав.  Найбільш  визначними  діячами 
цього руху стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та ін. В листопаді 1976 р. група дисидентів 
створила  Українську  гельсінську  групу  (УГГ),  яка  повинна  була  сприяти  виконанню 
Гельсінських угод у сфері прав людини. У неї входили М. Руденко, О.Бердник, П.Григоренко, 
Л.Лук’яненко, І.Кандиба  та ін. – всього 37 чоловік. Проте цей рух не набув значного поширення 
у зв‟язку з тим, що більшість громадян лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у 
покорі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття. До 1980 
р. майже ѕ складу УГГ були ув‟язненні на терміни від 10 до 15 років. Крім правозахисного руху, 
в УРСР мали місце релігійне і “національно орієнтоване” дисидентство (І.Дзюба, В.Чорновіл, 
В.Стус,  В.Мороз,  Й.  Тереля  та  інші).  До  1984  р.  зусиллями  “компетентних  органів”  рух 
дисидентів в  Україні було практично знищено.  
На  життя  республіки  і  СРСР  в  цілому  все  більше  впливала  некомпетентність 
керівництва,  самозаспокоєність.  Почав  роздуватися  культ  особи  Л.  І.  Брежнєва,  який  захопився 
нагородженням орденами та званнями, і зовсім не думав про зміни, необхідність яких все більше 
назрівала. Соціалістична система потрапила у глибоку кризу. 
Розглядаючи  питання  про  розвиток  науки,  студентам  слід  показати,  що    українські  вчені 
зробили визначний вклад у розвиток ракетної техніки, космонавтики, використання атомної 
енергії  у  мирних  цілях,  кібернетики.  Загальна  кількість  науковців  у  республіці  на  1987  р. 
становила  понад  213  тис.  (1960  р.  –  46  тис.),  з  них  понад  6  тис.  докторів  та  понад  71  тис. 
кандидатів наук. Проте у низці галузей вітчизняна наука відставала від розвинених країн Заходу, 
де активно проходила науково-технічна революція. Заважали надмірна централізація управління 
наукою,  партійне  керівництво,  яке  обмежувало  можливості  об'єктивних  досліджень  у  сфері 
гуманітарних наук.  
Звузилась сфера функціонування української мови. Між 1969 і 1980 рр. частка журналів, 
що виходила українською мовою, знизилась з 46 % до 19 %. Ідеологізувалися всі види мистецтва. 
Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями. 
Підводячи підсумки по цьому питанню, можна констатувати, що в 70-ті – першій половині 80-х 
років остаточно сформувався і в широких масштабах почав діяти свого роду механізм гальмування 
соціально-економічного  розвитку,  стримування  прогресивних  перетворень.  Суть  механізму 
гальмування можна визначити як комплекс соціально-економічних, політичних, ідеологічних чинників, 
які  стримують  прогресивний  поступ  суспільства.  Він  включає  в  себе  застарілі  форми  виробничих 
відносин,  адміністративно-командну  систему  управління,  бюрократизм,  консерватизм,  психологічну 
інерцію, догматичні уявлення про суспільство. У державно-політичному аспекті – це і ієрархія посад, 
система централізованого   керівництва економічним і соціальним життям. У такій ситуації ставало все 
більш  очевидним,  що  усунути  застійні  явища,  розблокувати  механізм  гальмування  можливо  лише 
радикальними широкомасштабними діями.   
Варто  наголосити,  що  після  смерті  Л.  І.  Брежнєва  (10  листопада  1982  р.)  почався 
перехідний  період  в  діяльності  радянського  керівництва.  До  влади  прийшли  (тобто  стали 
Генеральними секретарями ЦК КПРС) спочатку Ю. В. Андропов (1982-1984 рр.), а потім К.У. 
Черненко.  Ю. Андропов намагався навести порядок у розладнаному механізмі соціалізму, перш 
за все за допомогою налагодження дисципліни, проте хвороба і смерть завадили йому зробити щось суттєве. 
Тяжко хворий К.Черненко фактично продовжував скомпрометований брежнєвський курс.  Країна 
опинилася на грані економічної, соціальної і політичної кризи.