Розглядаючи четверте питання зазначимо, що процес відбудови народного господарства України мав свої особливості і розпочався ще у 1943 р. Подібного розорення республіка ще ніколи не зазнавала: під час війни та окупації тут загинуло до 5,5 млн. мирних жителів, втрати народного господарства складали 42% матеріальних втрат всього СРСР.
Було зруйновано 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств. На момент визволення економічний потенціал України складав 19% довоєнного. Були зруйновані цілі галузі виробництва – важка індустрія, хімічна, машинобудівна, енергетична тощо. Згідно європейських стандартів, країні, яка зазнала 30% втрат національних багатств, необхідно було для відбудови 50–100 років.
Ускладнювало ситуацію й те, що протягом 1943–1945 рр. Україні було виділено на відбудову лише 18 млрд. крб., що складало 7% прямих збитків республіки. Було визнано також недоцільним повернення в Україну евакуйованих протягом 1941-1942 рр. декількох тисяч підприємств. В республіку поверталися лише їхні колективи, та і то, в не в повному складі. Таким чином відбудовчі роботи доводилося проводити в Україні власними силами. Однак велике патріотичне піднесення, викликане радістю визволення, сподіваннями на демократизацію сталінського режиму разом з існуючою централізованою системою управління народним господарством створювали необхідні умови мобілізації людських і матеріальних ресурсів, що стало запорукою прискореного подолання труднощів. В результаті самовідданої праці на кінець війни в Україні було відбудовано майже 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості, 88% залізниць, набагато повільніше відновлювалося сільське господарство, комунальне господарство в містах, установи освіти та культури. Понад 50% працюючих в промисловості і на транспорті складали жінки. У 1946 р. був прийнятий IV п’ятирічний план (1946–1950 рр.) розвитку народного господарства, головним завданням якого було досягнути довоєнних показників.
Виконання п‟ятирічки було ускладнене початком „холодної війни”, яка відволікала значні ресурси на зміцнення військово-промислового комплексу, відмова СРСР від міжнародної допомоги (зокрема від Плану Маршала, 1947 р.), голодом 1946–1947 рр. Незважаючи на це, основне завдання п‟ятирічки було виконане. Хоча офіційна пропаганда стверджувала про дострокове її виконання у 1948 р., насправді ж відбудову народного господарства, переважно група „А”, було завершено на початку 50-х рр. У 1950 р. обсяг валової продукції промисловості України збільшився у 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Ціною надзвичайних зусиль вдалося досягти довоєнного рівня сільського господарства. Легка промисловість, на розвиток якої виділялися недостатні кошти, у 1950 р. заледве досягла 80% довоєнного рівня. Вкрай низьким залишалося матеріальне становище трудящих, недостатня забезпеченість їх продуктами харчування, житлом, закладами освіти. Таким чином, на початок 50-х рр. Україна в значній мірі повернула собі роль одного з провідних господарсько-економічних регіонів СРСР. Однак, нарощування промислового потенціалу відбувалося переважно екстенсивним шляхом, якість продукції все більше відставала від європейського рівня.
Згадані успіхи у повоєнній відбудові відбувалися в умовах поновлення в повному обсязі структур тоталітарного режиму СРСР, початку чергових репресій. Так, до початку 50- х рр. брутальними методами було завершено „радянізацію” Західної України, завдяки крайній жорстокості вдалося знищити націоналістичне підпілля ОУН-УПА, понад 200 тис. мирних жителів Західної України були депортовані на Схід. У 1946 р. була ліквідована греко-католицька церква, почалася відчайдушна критика проявів „українського буржуазного націоналізму”.
Лише зі смертю Й.Сталіна у березні 1953 р. в СРСР поступово розпочинається процес демократизації суспільно-політичного життя, демонтаж сталінської тоталітарної системи, культу особи, що уособлювалося у великій мірі з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Настав час так званої „хрущовської відлиги” (приблизно 1956–1961 рр.), коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм. Саме в цей час розпочинається перша, досить обмежена хвиля реабілітації політв‟язнів і депортованих народів, відбуваються суттєві зрушення у покращенні матеріального становища трудящих, спроби демократизації пануючої комуністичної партії та держави.
Проте з кінця 50-х рр. у вищому партійному керівництві СРСР відбувається фактичний відхід від критики культу Сталіна, а необмеженість влади самого Хрущова призводить до складання чергового культу вождя. На зламі 50–60-х рр., як реакція на поширення інакомислення в суспільстві, пов‟язаного з рухом „шестидесятників”, правозахисників – в Україні поновлюється політика переслідування за „антирадянську діяльність та пропаганду”, безпідставне звинувачуванні інтелігенції у „формалізмі”, „космополітизмі”, відході від „марксизму-ленінізму”, що було доповнене адміністративними заходами. Згадані утиски прискорили політизацію руху шестидесятництва, коли певна частина молоді пішла на приховану або відкриту конфронтацію з режимом (так званий самвидав – поява не визнаної офіційно або забороненої літератури). В суспільному житті, поки-що у вузькому колі, піднімаються питання підлеглого становища України, проблеми розвитку української мови та культури.
Таким чином, в середині 60-х рр. в Україні, як і СРСР загалом, організаційно складається політична опозиція режимові, яка, не встигши зміцнитися невдовзі була цілковито розгромлена владою.
При розгляді даного питання необхідно звернути увагу і на досить суперечливий розвиток соціально-економічного життя, пов‟язаний з реформаторською діяльністю М.Хрущова. Так, з наміром усунення надмірної централізації державного управління економікою, у 1957 р. в народному господарстві відбувається перехід від галузевого централізованого управління до територіального згідно чого ліквідовувалася більшість міністерств та створювалися замість них Ради народного господарства (Раднаргоспи). В Україні було створено 11 Раднаргоспів, які очолили відповідні економічні адміністративні райони. Однак ці заходи лише на короткий час призвели до поліпшення ситуації, підвищення ефективності, адже з ліквідацією міністерств порушилося централізоване управління галузями промисловості, погіршувалися зв‟язки між регіонами країни. Найбільш вагомі наслідки мали реформи в соціальній сфері. У 1956 р. було проведено пенсійну реформу, яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, скорочено робочий день до 7 годин, відмінено плату за навчання в старших класах середньої школи, в технікумах та вузах; встановлювався пенсійний вік – для жінок 55 років, для чоловіків – 60. З 1964 р. колгоспники отримали пенсійне забезпечення. Селяни вперше після 1932 р. отримали паспорти. В цілому, за ці роки значно виріс життєвий рівень радянських громадян (заробітна плата, розширення товарів і послуг, вирішення продовольчої проблеми), хоча він значно поступався європейському рівню. Була запроваджена грандіозна програма панельного житлового будівництва (так звані „хрущовки”). У 1958 р. здійснено реформу середньої школи в СРСР, що призвело до збільшення капіталовкладень у галузь, підвищення оплати вчителів. Згідно реформи, батьки отримали право обирати мову навчання своїх дітей, через що в Україні українська мова все більше отримує статус „необов‟язкової”, що на практиці означало початок наступу русифікаторства. Значна увага була приділена реформуванню аграрного сектору. З початку 50-х рр. у цю сферу різко збільшується фінансування, підвищуються закупівельні ціни та матеріальна зацікавленість колгоспників, зменшується податковий тиск, поліпшується кадрове й технічне забезпечення господарств. Важливо підкреслити, що з метою форсованого зростання сільськогосподарського виробництва, у 50-х рр. було запроваджено ряд реформ, серед них три програми, які були виявом волюнтаристських рішень М.Хрущова:
- І – (1954–1956 рр.) – освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, яке наряд років відтягнуло на себе значні матеріальні та людські ресурси. Лише з України націлину за комсомольськими путівками виїхало 80 тис. ентузіастів.
- ІІ – з 1955 р. в СРСР без необхідного економічного обґрунтування та агротехнічноїпідготовки різко збільшуються посіви кукурудзи, яка мала стати основою комбікормовоюкультурою. В Україні посіви кукурудзи перевищили 20% усіх сільськогосподарських площ.
- ІІІ – у 1957 р. висунуте завдання в короткі строки наздогнати і випередити США повиробництву масла та молока на душу населення.
Однак в кінцевому рахунку недостатньо обґрунтовані програми не були виконані і лягли важким тягарем на розвиток сільського господарства, усього суспільства, що, зрештою, призвело до кризи тодішнього політичного режиму. Якщо в початковий період 1950-1958 рр. рівень сільськогосподарського виробництва в Україні зріс на 65%, то в наступному темпи різко падають. Протягом 1958-1965 рр. зростання – 3%. Для України ця „гонка за лідером” (тобто США) закінчилося загальним спадом виробництва: у 1964 р. виробництво продукції тваринництва впало 98% рівня 1958 р. На початку 60-х рр. в країні виникають серозні труднощі з продовольством, зростають роздрібні ціни, СРСР розпочинає масовий імпорт зерна, який продовжувався до розвалу СРСР.
Один із проектів – ХХІІ з‟їзд КПРС (1961 р.), який поряд з намірами реформування комуністичної партії, прийняв Третю програму КПРС – програму будівництва комунізму в СРСР, що мало бути втіленим у життя через 20 років. Однак в СРСР залишалася існувати стара командно-адміністративна система, ядром якої була комуністична партія. Та й сам
М.Хрущов не ставив вимог докорінних політичних змін. Поразка ж економічних реформ на початку 60-х рр., що призвело до погіршення життєвого рівня трудящих, загострила кризу політичного режиму і прискорила крах самого реформатора.
