По третьому питанню підкреслимо, що своєрідністю Руху опору в Україні була наявність трьох сил, як відкрито ворогували між собою:
І – радянське підпілля і партизанський рух (найчисельніший), керувався комуністичною партією з метою відновлення радянської влади;
ІІ – український самостійницький націоналістичний підпільний та партизанський рух, був спрямований на відновлення Української незалежної держави. В умовах радянсько-німецької війни намагався відігравати роль „третьої сили” в боротьбі за впливи в Україні;
ІІІ – польський рух Опору, який був поширений виключно в Західній Україні і поряд з боротьбою проти фашизму ставив завдання приєднати до польської держави щойно втрачені українські землі після 1939 р.
Початок створенню радянського руху опору поклала Директива ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанова ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. „Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”. Однак створення партизанських загонів та підпільних груп після сталінських репресій кінця 1930-х . відбувалося практично „з нуля”, нашвидкуруч, що призвело до майже повної їх ліквідації противником. За деякими відомостями з існуючих у 1941 р. 3500 партизанських загонів і підпільних груп до середини 1942 р. залишилося лише 10%. Для посилення руху опору, координації його з діями Червоної армії, у червні 1942 р. в Москві був створений Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. На кінець 1942 р. партизансько-підпільна радянська мережа в Україні була відновлена і охоплювала практично кожен район. У 1943 р. тут діяло понад 60 партизанських з‟єднань (найбільші – С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Наумова), близько 2 тис. загонів і груп. Радянський рух опору в Україні став одним з суттєвих воєнно- стратегічних факторів у війні. Влітку 1943 р. під час вирішальної Курської битви українські партизани провели масову операцію – „рейкова війна”. Найбільшого поширення бойова взаємодія з Червоною армією набула в ході визволення України у 1943-1944 рр. Протягом 1941-1944 рр. в червоних партизанських загонах нараховувалося 180-200 тис. ол.., кожен третій з них загинув. Комуністичне та комсомольське підпілля охоплювало 100 тис. ол.., у яких втрати складали не менше 40-45%.
Український націоналістичний рух опору очолила Організація українських націоналістів (ОУН). Ще напередодні радянсько-німецького зіткнення політичне керівництво ОУН розраховувало за допомогою Німеччини відновити самостійну соборну Українську державу. У 1940 р. відбувся розкол в ОУН на дві течії: більш помірковану (ОУН-М) на чолі з А.Мельником, яка дотримувалися поміркованої німецької орієнтації та революційну (ОУН-Б) на чолі з С.Бандерою, яка, вважаючи тоталітарні СРСР та Німеччину ворожими, розглядало союз із Німеччиною як тимчасовий.
Вже на початку війни ОУН-Б здійснила спробу відновити українську державність, проголосивши 30 червня 1941 р. у Львові Акт відновлення самостійної Української держави. Однак через декілька днів це завершилося масовими репресіями гітлерівців проти націоналістів, що змусило ОУН-Б піти у підпілля. З метою поширення впливів обидві течії ОУН протягом 1941 р. направляють таємні „похідні групи” в різні регіони України, де створюють націоналістичне підпілля. В умовах нелояльного ставлення німецької окупаційної влади ОУН все відвертіше переходить на антигітлерівські позиції, створюючи власні військові формування. Націоналістичні партизанські загони виникли у Поліссі та Волині ще влітку 1941 р. Першим з них став загін української міліції на чолі з близьким до петлюрівського уряду УНР Т.Боровцем („отаман Тарас Бульба”), який отримав назву „Поліська Січ”. Спочатку формування діяло як союзник німецької армії і невдовзі поширило свій контроль на значні терени в трикутнику Луцьк-Гомель-Житомир. Однак спроби німецької окупаційної влади розпустити це формування призвели до збройних сутичок між гітлерівцями та українськими партизанами.
Весною 1942 р. під проводом Бульби-Боровця створюється національне збройне формування – Українська повстанська армія (УПА). Протягом 1942-1943 рр. виникають партизанські загони й обох течій ОУН, які також обрали для себе подібну назву. Протягом гострої боротьби влітку 1943 р. ОУН-Б переймає контроль над УПА і стає одноособовим лідером націоналістичного збройного руху. Головнокомандуючим УПА стає Р.Шухевич („Тарас Чупринка”).
УПА на середину 1944 р. нараховувала 30-40 тис. і поширювала контроль на терени Волині, Полісся, Поділля, Вінниччини, Житомирщини, Київщини, частину Чернігівщини, Галичину, Буковину та ін. Боротьба велася в трьох напрямках: проти гітлерівців, проти радянських партизанів, проти польських збройних формувань. Після вступу на територію, підконтрольну ОУН-УПА (січень 1944 р.) Червоної армії, між ними розпочинається запекла збройна боротьба.
За деякими даними збройні формування ОУН-УПА разом з підпіллям перевищували 400 тис. ол.. і тією чи іншою мірою контролювали територію у 150 тис. кв. км. Однак сили були нерівними і невдовзі націоналістичні сили зазнали цілковитої поразки. Протягом 1944- 1945 рр. втрати ОУН-УПА (загиблі, полонені) перевищили 250 тис. ол.. В умовах жорстокого сталінського терору, збройні націоналістичні формування були вимушені перейти до глибокого підпілля.
Польське підпілля і партизанський рух мали місце в Західній Україні і були здебільше уособлені Армією Крайовою (АК), яка об‟єднувала декілька десятків тисяч ол..
АК підпорядковувалася польському емігрантському урядові і головним чином переймалася проблемою повернення до Польщі „східних кресів” – Волині та Галичини. Польський рух опору брав участь у збройній боротьбі проти гітлерівців, загонів УПА, української національної самооборони, Червоної армії. Фактично в Західній Україні поляки і українці стали заручниками фашистського та сталінського режимів, які своїми провокаційними діями розпалювали етнічну ворожнечу. Так, протягом 1943-1944 рр. польсько-українське протистояння викликало на Волині неоголошену криваву міжнаціональну війну, в результаті якої з обох сторін загинуло по 40-50 тис. чоловік, виключно селян. На початку 1944 р., як союзниця СРСР, створюється Армія Людова. Невдовзі вона об‟єднувала 60 тис. вояків, брала участь разом з Червоною армією у боротьбі проти гітлерівців та УПА.
Перемога Червоної армії під Сталінградом (грудень 1942 р. – лютий 1943 р.) поклала початок корінному перелому у ході Великої Вітчизняної та Другої світової війни. У грудні 1942 р. розпочалося визволення України. Влітку 1943 р. відбулася знаменита битва на Курській дузі, протягом серпня-грудня 1943 р. – „Битва за Дніпро” в ході якої була звільнена Лівобережна Україна, форсовано Дніпро, а 6 листопада звільнено Київ. В цей час в Україні діяло наймогутніше угруповання Червоної армії, яке нараховувало понад 2,5 млн. солдатів та офіцерів. Наприкінці 1943 р. на Правобережній Україні розпочався загальний наступ радянський військ у складі 6 фронтів, наслідком чого стало остаточне звільнення українських земель від загарбників 28 жовтня 1944 р.
Україна, зазнавши величезних людських і матеріальних втрат, зробила гідний внесок у розгром фашистської Німеччини та її союзників. Народ України дав збройним силам СРСР понад 6 млн. воїнів, кожен другий з яких загинув.
