При оволодінні сутністю третього питання студенти мають усвідомити, що Перша світова війна (1914–1918 рр.) розпочалася і велася з метою перерозподілу світу з боку провідних імперіалістичних блоків – Антанти та Троїстого, згодом, ол. арем союзу. Війна стала трагедією для українського народу. Його етнічні землі стали об‟єктом агресії, що перетворило їх на один з головних фронтів війни. Розірвані між ворогуючими державами, різні частини українців в лавах російської (3,5 млн. ол..) та австрійської (250 тис. ол..) армій мусили воювали один проти одного за чужі інтереси.
Однак, якщо Німеччина та Австро-Угорщина загарбання Наддніпрянської України прикривали гаслами „звільнення українців”, приєднання їх до цивілізованої „Серединної Європи”, надання автономії чи, навіть, створення малоймовірного „Київського королівства”; то Росія діяла набагато відвертіше. Свою експансіоністську політику вона маскувала під личиною панславізму, тобто об‟єднання слов‟янських народів навколо скіпетра Романових.
Першою жертвою втілення цих планів мали стати українці Галичини, Буковини та Закарпаття. Влучення цих земель до Росії трактувалося як возз‟єднання „руських земель” навколо Москви. З допомогою війни Росія прагнула знищити всеукраїнський центр національного руху в Галичині, що мало сприяти остаточній асиміляції українства і в Наддніпрянській Україні.
Окрім розгляду перебігу військових подій, студентам важливо уяснити тактику українських політичних сил в цих умовах. Щодо „ ол. арем ий ою українців”, то, розуміючи перспективи російського завоювання, вони, окрім маловпливової москвофільської течії, свідомо підтримали Австро-Угорщину. З початком війни у Львові 1 серпня 1914 р. галицькими політичними партіями (УНДП, УРП, УСДП) було утворене політичне представництво – Головну українську раду (ГУР), яка в своєму Маніфесті закликала всіх українців боротися на боці конституційної Австрії проти самодержавної Росії.
Поразка останньої мала означати збереження українського середовища в Австро-Угорщині та час народження на руїнах Російської імперії вільної України. З подібним маніфестом виступили представники політичних сил Буковини, греко-католицька церква. Під егідою ГУР в 1914 р. створюється перше національне військове формування – Українські січові стрільці (УСС). Політичні сили українців, які отримали урядові гарантії запровадження в майбутньому національної автономії, небезпідставно розглядали себе як партнери та союзники Відня.
В серпні 1914 р. у Львові політичними емігрантами з Наддніпрянщини було створено Союз визволення України (СВУ), який домагався з допомогою Німеччини та Австро- Угорщини добитися перемогти над Росією та утворення в Наддніпрянській Україні самостійної держави у вигляді монархії. Однак ідеї СВУ через те, що вони оцінювалися як антипатріотичні, не отримали поширення в Наддніпрянщині.
Пізніше, в травні 1915 р. під час контрнаступу німецько-австрійських військ, які увійшли в межі Західної України, Волині, Царства Польського, тобто, коли відкривалися перспективи військової поразки Росії, шляхом влучення до ГУР представників політичних партій з Буковини та СВУ утворюється Загальна українська рада (ЗУР). Нею були висунуті вимоги, які мали вирішити українське питання у всеукраїнському масштабі в повному, як на той час, обсязі. На рівні Австрії українські терени (Галичина та Буковина) мали утворити єдиний національний Коронний край, а на визволених з-під Росії українських землях Наддніпрянщини планувалося створити самостійну Українську державу. Щодо Наддніпрянської України, то з початком війни, на фоні патріотичного піднесення, місцеві українські політичні сили в переважній більшості були вимушені виступити на підтримку царського уряду. У погодженні з ТУП редактором газети „Украинская жизнь” С.Петлюрою в липні 1914 р. було опубліковано декларацію „Війна і українці”, в якій висловлювалася лояльність українців, а також містилися сподівання, що українці мають право розраховувати на зміну урядової політики і втілення їх національних вимог.
Згодом національні політичні сили дистанціюються від уряду і висловлюють все більш опозиційні настрої. На нейтральні позиції переходить провідне ТУП, яке в своїй декларації “Наша позиція” (1916 р.) відмежовувалося від імперіалістичної війни, наголошуючи, що завданням української нації є досягнення демократичної автономії України у складі федерації рівноправних народів Росії. Водночас значна частина українських соціал-демократів на чолі з В.Винниченком займала позиції опори на власні сили і від початку намагалася захищати інтереси української нації, а не імперські амбіції.
Діючи нелегально, вони відстоювали гасла “Геть війну!”, “Хай живе автономія України!”. Війна принесла українському народу важкі випробування. В Наддніпрянській Україні, не зважаючи на вияви лояльності, уряд розпочав переслідування: були закриті майже всі газети та громадські організації, багатьох українських діячів заслано до Сибіру. Ще більш трагічніша ситуація склалася в Галичині та Буковині. За висловом Д.Дорошенка, ці землі протягом 1914-1917 рр. опинилися між молотом і ковадлом: з одного боку українців “скарано за русофільство, з другого – йшли “визволителі” і карали за мазепинство та австрофільство”. Так, з блискавичним захопленням цих земель Росією у 1914 р., з боку австрійської влади було інспіровано справу т.зв. „української зради”, коли огульно українське населення було звинувачене у воєнній поразці. Наслідком цього стали масові репресії, жертвами яких стали десятки тисяч мирних жителів, сотні тисяч стали біженцями.
Справу цілковитого погрому завершив російський окупаційний режим. Виходячи з проголошеної офіційної доктрини, що відвойовані терени Галичини та Буковини є частиною єдиної великої Русі, тут розпочалося нещадне переслідування та арешти „мазепинців”. В державних установах та церкві, громадському житті було заборонено вживати українську мову. Були закриті всі національні громадські інституції та господарські установи, видавництва, газети, школи, переслідувалася греко-католицька церква, що призвело до періоду так званої Галицької руїни.
Ситуація навколо українців не покращилася і з відновленням австрійської влади в Західній Україні в середині 1915 р. Відтепер у Німеччини та Австро-Угорщини на східному фронті з‟явився новий стратегічний партнер – польські політичні сили, згодом утворена ними Польська держава, що повністю перекреслювало будь-які сподівання українців на справедливе вирішення їхньої долі.
Таким чином, роки війни, на які українці покладали великі надії щодо створення кардинальних умов для зміни свого становища в Росії та Австро-Угорщині, принесли невтішні, але цілком передбачувані реалії. Виходячи з цього, в умовах, коли обидві виснажені імперії йшли до свого краху, українські політичні сили Наддніпрянської та Наддністрянської України все активніше виступають під антивоєнними гаслами та згуртовуються навколо ідеї відновлення української державності.
