При розгляді другого питання необхідно звернути увагу на те, що соціально- економічний розвиток українських земель в цей період був досить суперечливим. В литовський період українські землі розвивались в традиційному руслі. Основною галуззю економіки було сільське господарство. Більшість селян були вільними особисто і сплачували ренту.
Феодальні відносини були розвинуті слабо, кріпосне право не мало великого поширення. Продовжували розвиватись ремесла, йшла жвава внутрішня і зовнішня торгівля.
Зростали українські міста, багато з них отримували Магдебурзьке право. З прийняттям Люблінської унії ситуація різко змінюється. Втягнута в орбіту європейського ринку, Річ Посполита перетворилася на основного постачальника хліба. Це штовхало польських феодалів до посилення експлуатації народних мас (закони 1447, 1496 та 1505 рр.).
Всі селянські землі в середині ХVІ ст. були включені у феодальні землеволодіння, запроваджено панщину, яка складала 2-3 дні на тиждень. Цьому сприяло і перетворення феодальних маєтків на фільварки – багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній панщині залежних селян і були орієнтовані на товарно-грошові відносини.
Українське суспільство було розподілено за польським зразком на стани. Панівним станом була шляхта, яка ділилася на велику (магнати), середню і дрібну. Цей стан мав необмежені права. Наступним станом було духовенство, де більше прав мали католики та уніати, православне духовенство було обмежене в правах. Окремим станом українського суспільства було міщанство, яке за Магдебурзьким правом мало своє самоуправління.
Провід у ньому вели поляки. Саме в цей час в Україні зароджується ще один стан, якому судилось зіграти надзвичайну роль в українській історії – козацтво.
