Людство завжди прагнуло зрозуміти минуле і сьогодення, побачити за ними перспективу майбутнього. Набута віками історична пам‟ять кожного народу бережно передавалась з покоління в покоління, оскільки лише вона одна могла зберегти народ як єдине ціле, не дати йому загубити себе у вирі історичних подій, пережити будь-які лихоліття, часи руїни, втрати незалежності, державності, та знову відродитись, утвердити свою державу і забезпечити собі майбутнє. Звідси і таке ставлення народів світу до своєї історії. Історичне минуле та сьогодення нашої землі, нашого народу вивчає наука “Історія України”. Предметом її вивчення є історія й розвиток людського суспільства на всіх етнічних українських землях з найдавніших часів до сьогодення. Суб‟єктами української історії були й інші народи чи їх представники, які колись проживали чи проживають сьогодні на території України. Це і їх земля, частка їх історії. Вузівський курс “Історії України” має перед собою надзвичайно складні і відповідальні завдання. Перш за все – систематизувати, поглибити й наповнити новим змістом та матеріалом знання та уявлення, отримані ще в школі. Неупереджено, керуючись принципами історизму та об‟єктивності розкрити складний історичний шлях українського народу, його органічний взаємозв‟язок із загальноісторичним процесом, показати боротьбу нації за незалежність, за державну самостійність, висвітити особливості рідної історії, її місце в історії світу. Не меш важливим завданням курсу є виховання любові до рідної землі, її народу, всього того, що ми називаємо високим словом – “патріотизм”. Історія України як науки має свою джерельну базу, що є першоосновою, на базі якої дослідники відтворюють (реконструюють) історичне минуле. Можна виділити наступні види джерел: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо); писемні (записи на пергаменті, бересті, папері); етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв); лінгвістичні (мова, діалекти); усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів‟я, приказки). Окремо варто згадати ще один вид джерел – графіті. Це стародавні написи на стінах, на речах, на склі, на кераміці і т.п. Кожна наука має свою історію формування й розвитку. Наука, що вивчає, як виникла і розвивалась історична думка, як проходив процес нагромадження історичних знань, має назву історіографія (з грецької – опис історії, тобто історія історичної науки). Студентам потрібно звернути увагу на те, що вивчення історії України розпочалося давно. Перші руські літописи були одночасно історичним джерелом й історіографією. Їх традиції були продовжені в козацьких літописах – “хроніках”. В 1674 р. вийшов перший посібник з історії України – „Синопсис”, а наприкінці ХVІІІ ст. – „Історія Русів” (автор остаточно не встановлений). Українська історична наука з її розмаїттям шкіл і напрямків постає в ХІХ ст. Вона була представлена такими іменами, як Д.Бантиш-Каменський („История Малой России”), М.Маркевич („История Малороссии”), М.Максимович батько української археології, М. Костомаров („Богдан Хмельницький”, „Мазепа та мазепинці” та ін.), В.Антонович, знавець козаччини, засновник Київської школи істориків, найбільш яскравим представником якої був М.Грушевський – автор величезної кількості ґрунтовних праць з історії України, перш за все багатотомної „Історії України – Руси”. Вже під його впливом формувалася ціла плеяда українських істориків І пол. ХХ ст. – Д.Багалій („Історія слобідської України”), О.Єфименко („История украинского народа”), Д.Яворницький („Історія запорізьких козаків”), І.Крип‟якевич („Історія України”) та інші. В радянський період, починаючи з кінця 20-х років ХХ ст., склалися несприятливі умови для розвитку історичної науки в цілому і для історії України зокрема. Характерним для цього часу став розгляд історичного розвитку України як складової частини загальноросійського історичного процесу. Внаслідок цього цілі періоди в історії України залишалися поза увагою дослідників, порушувався принцип об‟єктивності, вчені не мали можливості вийти за межі існуючих ідеологічних догм. Проте, вважати цей період в українській історіографії як цілком негативний було б несправедливим. Не маючи можливості змінити домінуючі методологічні підходи, дослідники зосередили свою увагу на накопиченні фактичного матеріалу, пошуку й залученню у науковий обіг нових документів; значними були досягнення в археології.
На сучасному етапі українські історики, ряд з них згадані у рекомендованій літературі по курсу „Історія України”, яка подається в методичному посібнику, успішно долають попередні хиби, переосмислюють минуле, й глибоко усвідомивши історичну правду з усіма її суперечностями, відтворюють об‟єктивну картину історичних подій в Україні, співвідносять їх з сьогоднішнім днем.
