Вигук — це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови.
За значенням вигуки поділяються на:
- емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;
- вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.
За способом творення вигуки поділяються на первинні, що складаються з одного (А! О! У! Е!), двох (Ах! Ох! Ух! Ех! Ай!), трьох і більше звуків (Ага! Ну-ну!), та на вторинні, або похідні, які утворилися з повноцінних частин мови, що втратили номінативну функцію і стали звичайними виразниками почуттів та волевиявлень (Жах! Дурниця!).
Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє!
Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!
Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.
Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).
В окремих випадках, коли вигуки переходять в іменники, вони виступають у ролі членів речення:
Гетьте (зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка).
Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум ... хрусь-хрусь (якісь звуки) (М. Коцюбинський).
За походженням є вигуки власне українські (Матінко! Лишенько! Добридень! На добраніч!) та запозичені (Алло! Біс! Браво! Шах! Клас! О-кей!).
Написання вигуків
Вигуки, що складаються з протяжних звуків або повторюваних частин, пишуться через дефіс: шур-шур, ж-ж-ж, аго-о-ов, гай-гай, киць-киць та ін.
Вигуки можуть відокремлюватися від інших слів у реченні комами:
Ой, як же ви мене налякали! (О. Маковей) Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! (І. Франко)
А також знаком оклику (здебільшого на початку речення), якщо вимовляються з окличною інтонацією:
Ай! Як тут гарно! (М. Коцюбинський)
Якщо вигуки о, ой стоять перед звертанням, то після них, перед звертанням, кома не ставиться: О царю лютий, творче зла (Т. Шевченко).
Вигуки, ужиті в значенні іменників, часто пишуться в лапках: Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі (М. Коцюбинський).
Вигуки є тими засобами, за допомогою яких виражаються в мові почуття, емоції, спонукання. Специфіка вигуків — виражати емоційно-експресивні реакції, оцінки, волевиявлення, не називаючи їх, — апріорно визначає стилістичні можливості даного класу слів, бо в такому разі емоційне забарвлення органічно входить у семантичну структуру вигуку як мовної одиниці.
Не маючи лексичного і граматичного значення, вигуки є економними і концентрованими виразниками почуттів і емоцій, волевиявлень і спонукань, позитивної чи негативної оцінки, ставлення мовця до осіб, подій, явищ, предметів. Уміле використання їх у тематичному контексті і відповідній ситуації урізноманітнює мовлення, робить його емоційно насиченим і виразним, барвистим, надає йому щирості й безпосередності живого спілкування.
Слід відзначити, що вигуки використовуються не в усіх функціональних стилях. Вони практично не зустрічаються в науковому і офіційно-діловому стилях. Зате в розмовно-побутовому стилі, і зокрема в усному мовленні, як у своєму природному середовищі, вигуки найбільш повно і різноманітно розкривають особливості свого значення. У живому мовленні вони безпосередньо пов’язані з темою і змістом інформації, емоціями, оцінками, настроями мовців і передаються з певною інтонацією, мімікою і жестами. У цьому комунікативному комплексі вигук сприймається слухачем як мовленнєва одиниця з певним значенням, у тому числі й стилістичним.
У мовленнєвій практиці різні групи вигуків і окремі вигуки по-різному, залежно від ситуації, тематики і контексту реалізують стилістичні можливості у стилістичні значення.
Найбільш активними щодо цього є первинні емоційні вигуки, а, о, у, є, ой, ай, ох, ах, ех, ух, що надають емоційного забарвлення всьому висловленню. Так, вигук а виражає здогад, здивування: «А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам» (Леся Українка); «Здрастуй, здрастуй, Прометею! А! Бунтуєш? — ну, бунтуй» (П. Тичина); «— Та це й не від дружини, до речі. Син пише. — А-а, син... Це той, що в армії?» (О. Гончар).
Процеси здогадування, здивування, впізнавання, як правило, не бувають емоційно нейтральними, вони супроводжуються певними почуттями, а часто й оціночними характеристиками, що пов’язуються з об’єктами сприймання або з суб’єктивним ставленням мовця до них. Тому на основні семантичні компоненти вигуку а накладаються додаткові — вираження радості чи радісного здивування: «А-а Боже, яка зустріч! Скільки це вже,, як ми не бачились!» (з усного мовлення); «— А, герой ночі! — обступили його бійці, але він не став з ними розмовляти» (Г. Тютюнник); вираження удаваного здивування: «— А-а, ти не знаєш. Ти все дурочкою прикидаєшся? Тобі вуха позакладало? Не чуєш, що люди балакають?» (Г. Тютюнник); вираження згоди: «A-a! Якщо так, то це нічого» (укр. нар. казка); вираження досади, незадоволення: «А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали» (О. Довженко); вираження обурення, переляку, відчаю, розпачу: «— А, так ти й квартиранта пустив! — І придивилася: — Ти ще й на харчах на хазяйських! А-а!» (А. Головко); «— А, матінко ж моя... Та що ж його робити? І ганджиха злякано позирала в небо, де напливали сизі армади хмар» (А. Шиян).
Вигук а з інтенсивним емоційно-експресивним забарвленням, періодично повторюючись, увиразнює емоційне забарвлення текстової тканини. Це видно на прикладі кінцівки новели М. Коцюбинського «Сміх»: «А вулиця стогнала. — А-а-а... — неслося десь здалеку, як од розірваної греблі. — А-а-а... — котилось ближче щось дике, і чулись в ньому і брязкіт скла, і окремі крики, повні розпуки та жаху, і тупіт ніг великої юрми... Скакав по вулиці звощик, і гнався за ним туркіт коліс, як божевільний... Осінній вітер мчав жовті хмари й сам тікав з міста. —А-а-а... а-а-а...». Анафора вигуку а, зокрема його протяжної форми а-а-а, створює відповідну емоційну «рамку» для вираження жаху й розпуки.
Емоційний вигук ах може вживатися для вираження різноманітних почуттів, у тому числі й прямо протилежних: радість — горе, захоплення — роздратування, переляк — гнів, здивування — байдужість, заспокоєння, але спільною ознакою для них є несподіваність їх виникнення. Вигук ах як емоційне слово досить поширений в поезії: «Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою» (П. Тичина) ; «Погляд тихих очей, ніжний плескіт речей Твоїх, мила, — І я хочу співать, як в саду соловей... Ах, несила!» (М. Рильський); «Ах, мої братове — красні маки, У завію, в літо, в листопад Заспівайте, щоби я заплакав І не спав четверту ніч підряд...» (А. Малишко).
Відомо, що вигуки в художніх творах вживаються переважно у мовленні дійових осіб. Вигук ах — один з небагатьох емоційних вигуків, що може зустрічатися й у авторському мовленні, зокрема в ліричних відступах, надаючи їм емоційної інтенсивності і створюючи своєрідну поетизацію прозового тексту: «Ах, як не хотілося йому падати, як не хотілося кидати автомата! Та автомат уже випав з рук, і вже нічим було його підняти з брудної землі» (О. Довженко); «Розвалювалась темрява, з-під неї виходила земля, вибігала вода і вилітав жайворонок. Ах, як йому, провісникові весни, хотілося скоріше побачити сонце і поєднати в доброму звучанні землю і небо» (М. Стельмах).
У художній літературі вигук ах використовується і як стилістичний засіб, з допомогою якого підкреслюється надмірна або вдавана чутливість, манірність, сентиментальність характеру тощо: «Приходить Лідія Аполлонівна, манірно стулила губки, обвела лорнетом весь клас. Розкриває журнал. Ми причаїлися, мовчимо! Розкрила і: «Ах-ах! Бунт у гімназії!.. Ах!.. Ах!..» і впала на стілець» (О. Десняк).
Вигук ех підкреслює почуття жалю, співчуття мовця до того, що стало предметом мовлення, або до співрозмовника. Він може стояти на початку висловлення або в кінці його. Сполучення вигуку ех із займенниками ти, ви надає висловлюванням відтінку легкої іронії, зверхності, зневаги: «— А ти не піддавайсь. Заповідь: «Не журись!» — хіба забув? Ех, ти, відмінник» (О. Гончар); «Ех, ви, наївні астронавти» (О. Ковінька).
Вигуки, як засоби вираження почуттів, емоцій, а не називання їх, є одиницями багатозначними і узагальненими. Реальне значення їх розкривається тільки в ситуації усного мовлення відповідною інтонацією та додатковими кінетичними (руховими) засобами (мімікою, жестами). У художньому тексті значення вигуку конкретизується як змістом висловлення, переданим через лексичне значення інших слів, так і присудками або групами присудків авторського введення, оскільки в писемному мовленні вигуки, як правило, передаються в реченнях з прямою мовою.
У художньому тексті вигуки є не тільки засобом передачі емоційної характеристики героїв, їх ставлення до навколишнього світу, а й показником авторської симпатії щодо оцінки героїв.
