1. Мовна норма та її соціальне значення

Мовна норма – українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, що характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Типи норм:
• орфоепічні (правильна вимова звуків та їх сполучень)
• графічні (правильне відображення звуків на письмі)
• орфографічні (правильне написання слів)
• лексичні (правильне вживання слів)
• морфологічні (правильне вживання морфем)
• синтаксичні (сталі зразки побудови)
• стилістичні (відповідно до умов спілкування)
• пунктуаційні

Мовна норма має важливе соціальне значення. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах саме і створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засоби спілкування між людьми. Норми літературної мови встановлюються на підставі вивчення закономірностей мовної системи та її підсистем і фіксуються в загальнообов'язкових рекомендаціях, а також в орфографічних, граматичних і пунктуаційних правилах.

Дотримання сталих норм усіма мовцями й спричиняє те, що літературна мова виступає досконалим засобом передачі й одержання інформації. Основні норми, властиві книжній літературній мові, через школу, художню та наукову літературу й інші шляхи культурного впливу поступово поширюються, закріплюючись і в усному вжитку.

Адже у звичайному житті ми говоримо зовсім не так, як пишемо. І в цьому немає ніякого порушення правил культури мови. Розмовна мова відрізняється від нормованої літературної мови не тільки за мовними ознаками: вона не підготовлена, спонтанна; обговорюючи побутові теми, ми заздалегідь не обдумуємо текст; розмовна мова можлива тільки в неофіційній ситуації спілкування (не можна виступати на зборах, читати лекцію розмовною мовою). В той же час нормована літературна мова неприйнятна у звичайних побутових ситуаціях. Штампи, шаблонні вислови типу зважаючи на сказане вище, прошу надати слово, прошу вжити заходів, доводжу до відома, взяти до уваги, залишити нерозв'язаним, без сумніву, не підкреслюють культуру розмовної мови, а скоріше - навпаки. Але в офіційно-діловому спілкуванні без них не обійтися. Дійсно, неможливо уявити собі вільну форму для заяви, довіреності чи контракту; існують вимоги та правила, яких необхідно дотримуватися при складанні документів, написанні наукових чи публіцистичних статей.

2. Запозичення з неслов’янських мов

Лексика кожної мови складається в процесі її тривалого історичного розвитку. Українська лексика тісно пов’язана з історією українського народу. Лексика сучасної укр. мови за походженням неоднорідна. Майже 90% становлять успадковані слова – такі, що ведуть свій початок з індоєвропейської мовної єдності. Слова східнослов’янського періоду, спільні для східнослов’янських мов, а також лексика, що з’явилася на укр. ґрунті за час самостійного існування укр. мови. Решта – 10% - запозичення з інших мов.

Лексика інших мов «приживається» в укр. мові за допомогою таких явищ:
• лексичне – пряме запозичення: з грец. «горизонт», з франц. «журнал»
• словотвірне – запозичення словотвірних елементів (префіксів та суфіксів) – × архімудрий, фактаж
• морфологічне (морфемне) – один з компонентів запозичений, один питомий - × склографія
• семантичне – поява в укр. слові нового значення в слові іншої мови - × «блискучий» - надзвичайний під впливом «brilliant» з франц.
• калькування – копіювання структури іншого слова засобами рідної мови - × «поступ» - за зразком лат. «progressus» - «вперед»

В українському словниковому складі можна виділити й елементи, запозичені з неслов’янських мов, – грецької, латинської, тюркських, західноєвропейських та ін.:
• грецизми - на позначення релігійних понять (ангел, єпископ, патріарх, ікона, лампада, монастир, монах, пономар); наукових термінів (граматика, історія, філософія, педагогіка, етнографія), у тому числі політико-економічна термінологія (демократ, пролетаріат, електрика), мистецькі терміни (ідея, хорей, драма, комедія, епос, ода, поема); чимало власних імен (Андрій, Василь, Олена, Петро, Софія, Степан, Федір тощо).

• з латинської мови - автор, адміністратор, ангіна, апеляція, апробація, арена, аудиторія, декламація, диктатура, конституція, лабораторія, лекція, республіка і т.д.

• тюркізми: отаман, бусурман, барабан, буран, кабан, в’юк, кабала, казна, караул, орда, товариш, сарай, ізюм, кавун, гарбуз, баклажан, кизил, аршин, чарка, базар та ін. Тюркізмам властивий повтор голосних у словах: саман, чадра, чалма, чекмінь, сундук, чубук; кінцеві звукопоєднання -лик, -ча: балик, алича, парча.

• із французької мови –азарт, ажур, салют, парад, марш, десант, арсенал, партизан, рикошет, бригантина, салон, реверанс, профіль, паж, ложа, саботаж і т.д.

• з англійської мови - ринг, баскетбол, спортсмен, фініш, аут, матч, старт, теніс, спінінг, футбол, фокстрот, джентльмен, джин, парламент, мітинг, тощо

• з німецької - броня, панцир, котел, князь, командир, лафет, патронташ, штаб, юнкер, офіцер, агент, акція, вексель, прейскурант, процент, галстук, гамаші, графин, фуганок, пудель, редька та ін.

• із голландської мови - боцман, гавань, компас, матрос, бак, буй, баркас, флот, шкіпер, каюта, фарватер, вимпел, руль, рейд, румб, пакетбот, нок, яхта, ял (ялик), брезент, анкерок.

• з італійської та іспанської мов - арія, віолончель, тенор, сценарій, рондо, партитура, опера, новела, акорд, валюта, вілла, газета; вермішель, макарони; сальдо, портал, примадонна і т.д.

• із фінської мови: камбала, морж, нерпа, норка, пельмені, салака, сьомга та ін.

3. Українська мова – національна мова укр. народу. Поняття літературної мови

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

Державна мова - "це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики".

На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людини, а саме: державні та громадські установи, пресу, худ. літературу, науку, театр, освіту, побут. Вона характеризується уніфікованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів та діалектністю, поліфункціональністю. Реалізується в усній та письмовій формах, які однаково поширені в сучасному мовленні; їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

4. Графіка укр. мови. Співвідношення між буквами і звуками

Графіка - це система усіх писемних та друкованих знаків, за допомоги яких передається усне мовлення. Основу графіки української мови становлять літери (букви).

Літера - "писемний або друкований графічний знак у складі алфавіту для позначення на письмі звуків, їхніх варіантів та деяких сполучень". Сукупність літер, розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом (абеткою, азбукою). Українська абетка складається з 33 літер, за допомоги яких позначається 38 фонем (звуків). Літери бувають друковані й писані, великі й малі. Кожна літера абетки має свою назву.

Крім літер в українському письмі вживаються ще і такі знаки: ' (апостроф),' (знак наголосу). Вони не входять до складу абетки й на розміщення слів у словниках не впливають.

Кожна літера української абетки здебільшого позначає один звук. Проте є випадки, коли повної відповідності між буквами і звуками немає:

• літери я, ю, є можуть позначати один звук: я - [а], ю - [у], є - [е] та м'якість попереднього приголосного і два звуки: я - [йа], ю - [йу], є - [йе].
Два звуки вони позначають:
- на початку слова: якомога [йакомога], юність [йун'іс'т'], ємний [йемниї];
- після літери на позначення голосного звука: має [майе], стою [стойу];
- після апострофа, знака м'якшення: м який [мйакйї], мільярд [м'іл'йард].

В інших випадках літери я, ю, є позначають один звук.

• літери ї та щ завжди позначають два звуки (фонеми): ї- [йі], щ - [шч]

• літера ь (знак м'якшення) звука не позначає, а вживається для позначення м'якості попереднього приголосного: сьомий [с'омиї].

• один звук може позначатися двома літерами: звук [дж] - літерами д і ж, звук [дз] - літерами д і з.

5. Метафоричне перенесення значення. Види метафори

Метафора (від грец. metaphora - перенесення) - це тип переносного вживання слова, що ґрунтується на подібності тих або інших ознак. Найчастіше відбуваються метафоричні перенесення ознак, властивостей предметів на істоти і навпаки, наприклад: І земля, і вода, і повітря - все поснуло.

Метафора може бути побудована за подібністю кольору («бронзова шкіра»), форми («павутина доріг»), розміру («море радості»), дотику («шовкова трава»), функцією («металеве перо»), способом дії («навшпиньки вечір підійшов»), тощо. Вона може ґрунтуватися і на основі вражень та оцінки будь-чого: Вишневі пахощі думок (М. Драй-Хмара). На основі метафоризації в художньому мовленні створюються мовні образи: грім оплесків, зоря надії.

Метонімія (від грец. metonimia — перейменування) — це перенесення назви з одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують, перебувають між собою в органічному зв'язку.

Вживається назва матеріалу замість речі (фарфор і фаянс), предмет замість вмісту («чайник закипів»), властивість замість носія («відвага мед п’є»), предмет, що вивчається, - на галузь науки («анатомія і фізіологія»), місцевість замість людей («Київ прокидається»), особа замість речі («читаю Т.Шевченка»).

Синекдоха (від грец. snekdoche - співпереймання) - це тип перенесення назви частини на назву цілого і навпаки. Наприклад: Ґринджолами мовчазно кожух проїхав (М. Драй-Хмара).

Найменування предмета за його характерною ознакою. Частина тіла на означення людини («роботящі руки»), назва одягу – назву людини з певного середовища («чорний смокінг оглянувся»), однина замість множини («риба в ставку», «буряк в полі»).

Як і метонімія, синекдоха грунтується на понятті суміжності, але специфічним для неї є те, що ця суміжність кількісного характеру - загальніша і конкретніша від назви. Синекдоха використовується як мовний художній засіб, але не так часто, як метафора і метонімія.

6. Написання та відмінювання українських прізвищ

Українські прізвища передаються на письмі відповідно до вимови за загальними нормами українського правопису: Заєць, Швець, Короленко, Коваль.

Стосовно правопису прізвищ, що прийшли з інших мов, то загальна закономірність така: прізвища не перекладаються, їхня вимова передається українською графікою. При записі прізвищ українською мовою виділяємо такі основні правила:

• «е» укр, «е» рос. - в позиції після приголосного (Мельников – Мельников), суфікси «ев», «еєв» після шиплячих та «р» і «ц» (Лазарев, Тютчев, Зайцев)
• «е» рос, «є» укр. – на початку слова (Егоров – Єгоров); після голосних (Бердяев – Бердяєв); після ь та ' (Васильєв, Аляб’єв); суфікси «єв», «єєв» після приголосних, крім шиплячих та «р» і «ц» (Ломтєв, Сергєєв); якщо рос. кореневе «е» відповідає «і» у споріднених словах (Лєсков, Бєлов)
• «ё» рос, «йо» укр. – на початку слова після голосних, губних, а також після «ч» при роздільній вимові (Йолкін, Бугайов)
• «ё» рос, «ьо» укр. – після м’якого приголосного під наголосом (Корольов)
• «ё» рос, «о» укр. – після «ч» і «щ» під наголосом (Хрущов)
• «ё» рос, «е» укр. – у прізвищах від імен, спільних для обох мов (Семенов, Федоров)
• «э» рос, «е» укр. – завжди (Едуардов)
• «ы» рос, «и» укр. – завжди (Трибаков)
• «и» рос, «і» укр. - на початку слова (Ісаєв, Іванов); після приголосного, крім шиплячих та «ц» (Мічурін, Зволінськи); в кінці невідмінюваних прізвищ (Росіні, Борутті)
• «и» рос, «ї» укр. - після голосного (Воїнов, Гзоїм); після м'якого знака й апострофа (Ільїн, Гур’їн)
• «и» рос, «и» укр. - після «ж», «ч», «ш», «щ», «ч» перед приголосним (Чичиков, Щиглов, Шишкін, Гущин); у префіксі «при-» (Привалов, Пришвін); у суфіксах «ч», «ик», «иц», «ищ» (Рудич, Радищев, Фучик, Новиков); у прізвищах, утворених від людських імен та загальних назв, спільних для української, російської та інших слов'янських мов: Денисенко (Денис), Тихомиров (тихий, мир), Пивоваров (пиво варити). Але: Ніколаєв, Нікітін, Філімонов.

Відмінювання:
• українські та слов'янські прізвища, що мають закінчення іменників І відміни, відмінюються як іменники І відміни. Особливістю відмінювання прізвищ цієї групи є те, що приголосні основи г, к, х у давальному та місцевому відмінках змінюються на з, ц, с
• прізвища із закінченнями ІІ відміни відмінюються як іменники ІІ відміни: Н.в. Гнатюк; Р.в. Гнатюка
• прізвища прикметникового типу на -ий, -ій (чоловічого роду) -а, -я (жіночого роду) відмінюються як відповідні прикметники твердої чи м'якої групи: Н.в. Білий, Біла; Р.в. Білого, Білої
• чоловічі прізвища прикметникового типу на -ов, -ев, -єв, -ів, -їв, -ин, -їн відмінюються за таким зразком: Н.в. Павлов, Ковалів, Гаршин; Р.в. Павлова, Коваліва, Гаршина
• Жіночі прізвища на приголосний та -о в українській мові не змінюються: Н.в. Олена Люткевич, Надія Бойко; Р.в. Олени Люткевич, Надії Бойко
• чоловічі та жіночі прізвища на -их, -ово, -аго не змінюються: Н.в. Ольга Крутих, Богдан Живаго; Р.в. Ольги Крутих, Богдана Живаго
• чоловічі й жіночі прізвища іншомовного походження на: -а, -е, -є, -і, -ї, -о, -у, -ю не змінюються: Гейне, Гете, Россіні, Гюго, Данте, Шеллі
• складні чоловічі прізвища іменникового походження відмінюються в обох частинах: Н.в. Григорій Квітка-Основ'яненко, Р.в. Григорія Квітки-Основ'яненка
• складні прізвища відмінюються у другій частині, коли перша сприймається як прикладка (у короткій формі): Н.в. Георгій Бонч-Бруєвич, Р.в. Георгія Бонч-Бруєвича

7. Місце української мови серед інших мов світу

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:
• індоєвропейської сім "і мов (час розпаду 2,5-3 тисячі років до н.е.);
• слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей процес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов'янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південно слов 'янської, болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східна" слов'янської (українська, російська, білоруська мови);
• східнослов'янської підгрупи мов

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше - з білоруською мовою (16 %).

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації.

Займає 26 місце у світі за кількістю мовців. Є рідною для майже 50 млн людей, що проживають на всіх континентах світу. Належить до флективних мов, а також до найбагатших і найрозвиненіших мов світу за такими властивостями: багатство запасу слів, розвинена синоніміка, досконалість фонетичної та граматичної систем.

8. Особливості перекладу слов’янських власних назв українською мовою

9. Мова професійного спілкування як функціональний різновид укр. літ. мови. Мовна, мовленнєва, комунікативна компетенції

Мова професійного спілкування - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:
1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;
2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);
3) професіоналізми;
4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність

Володіти мовою професійного спілкування - це:
• вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;
• дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування;
• знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери;
• використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування.

Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

Термін - слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.

Професіоналізм - слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищі. Властиві мові певної професійної групи.

Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.

Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом, система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.

Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів відповідно до літературних норм.

10. Правопис складних слів

Разом пишуться:
• усі складноскорочені слова й похідні від них (держбанк, колгосп, міськом, держстрах, універмаг; колгоспний, комсомольський)
• складноскорочені слова з першими частинами авіа-, авто-, біо-, зоо-, водо‑, газо-, гідро-, електро, мета-, метео-, соціо-, стерео-, супер-, теле-, термо-, турбо-, фото- й подібні (стереосистема, газопостачання, метеослужба, агрокомплекс)
• складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник, коли він не позначається цифрою (двобічний, трипроцентний, сімдесятиріччя, трикутник, двадцятишеститисячний, двовладдя)
• складні іменники, утворені шляхом поєднання за допомогою сполучного звука двох або кількох основ (самокат, лісосплав, краснопис, чорнозем, верболіз)
• складні іменники, утворені шляхом поєднання дієслова в 2-й особі однини наказового способу з іменником (вернигора, горицвіт, перекотиполе)
• іменники, утворені шляхом поєднання трьох і більше основ (веломотоспорт)
• складні прикметники, співвідносні з складними іменниками, що пишуться разом (електросиловий, самохідний)
• складні прикметники, утворені від сполучення іменника та узгоджуваного з ним прикметника (народно-поетичний, первіснообщинний)
• складні прикметники з другою дієслівною частиною (деревообробний)
• складні прикметники, у яких перша частина співвідноситься з прислівником (доброзичливий)
• складні прикметники, що виступають як наукові терміни (головоногі, грудочеревна (перепона), умовнорефлекторна (дія))

Через дефіс пишуться:
• повторення того самого слова з метою підсилення його повного значення, зокрема, в дієсловах для підсилення інтенсивності дії (писав-писав, ходив-ходив); у прикметниках і прислівниках для вираження великої міри, ознаки (білий-білий, легенький-легенький, багато-багато, синьо-синьо, тихо-тихо)
• поєднання синонімічних слів (гидко-бридко, зроду-віку, тишком-нишком, часто-густо); антонімічних слів (більш-менш, видимо-невидимо); близьких за значенням слів, що передають єдине поняття (батько-мати (батьки), хліб-сіль (їжа)); слів із тим самим коренем, але з різними закінченнями, префіксами і суфіксами (великий-превеликий, давним-давно, з давніх-давен, з діда-прадіда, мало-помалу, повік-віки, радий-радісінький, сила-силенна, тихий-тихесенький)

АЛЕ: два однакових іменники, з яких один має форму називного відмінка, а другий – орудного, пишуться окремо: кінець кінцем, одним одна, честь честю, чин чином. Так само й займенники: сама самотою.

• поєднання слів, що означають приблизність (день-другий, година-дві, не сьогодні-завтра, три-чотири)

АЛЕ: поєднання слів зі значенням приблизності або певних числових меж можуть складатися й з двох числівників, позначених цифрами. У таких випадках між ними ставиться тире 3–4 (дні), учні 8–11 класів.

• складні вигуки та звуконаслідування (гей-гей, ого-го, бом-бом)
• літерні абревіатури з належними до них цифрами: Ту-154, ЗІЛ-131
• іменники, що означають науковий ступінь, спеціальність, професію, державні посади, військові звання (магнітолог-астроном, член-кореспондент, генерал-губернатор, генерал-майор)
• іменники, у яких перше слово підкреслює основну прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом (блок-система, жар-птиця, крекінг-процес)
• іменники, що означають складні одиниці виміру (кіловат-година)
• складні іменники з першою складовою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міні-, обер-, унтер-, штаб- (штабс-): віце-президент, екс-чемпіон, штабс-капітан
• складні прикметники, утворені з двох чи більше прикметникових основ, що означають рівноправні поняття (між компонентами можна ставити і): аграрно-сировинний, плоско-опуклий, столярно-механічний
• складні прикметники з першою частиною на -ико (-іко): діалектико-матеріалістичний, політико-економічний, ритміко-інтонаційний
• складні прикметники з першою частиною військово-, воєнно-: військово-морський, воєнно-стратегічний

АЛЕ: військовозобов’язаний, військовополонений.

• складні прикметники, у яких перша складова частина не має прикметникового суфікса, але за змістом однорідна з другою частиною й приєднується до неї за допомогою сполучного звука о або е: м’ясо-вовняний, крохмале-патоковий

11. Природа і функції мови. Правовий статус укр. мови

Мова – система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування; явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовільнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.

Функції мови:
• комунікативна – забезпечення спілкування людей як безпосередньо, так і віддалено в просторі/часі
• пізнавальна – пізнання/вивчення світу
• номінативна – називання всіх предметів, явищ, ознак і відношень
• акумулятивна – засвоєння людиною інформації та нагромадження її у поколіннях
• мислетворча – формування думки
• емотивна – вираження почуттів, емоцій, суб’єктивної оцінки подій
• фатична – дотримання норм ввічливості
• естетична – створення культурних цінностей (література)
• ідентифікаційна – ототожнення носія мови в межах певної спільноти (нації)
• культуроносна – вираження культури націй
• волюнтативна – вираження волі людини
• магічна – здатність мови впливати на перебіг подій, долю, здоров’я людини

Національна мова українського народу – українська. Правовий статус української мови в Україні сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

12. Правопис великої літери

Правила написання:

Перше слово, яким починається речення з абзацу, після крапки, трьох крапок, знака оклику, знака питання, що стоять у кінці попереднього речення: Ой яка чудова українська мова! Де береться все це, звідкіля і як? (Рильський)
ПІБ, псевдоніми, прізвиська: Ярослав Мудрий, Остап Вишня, АЛЕ: донжуан, меценат, рентген (загальні назви)
Назви божеств і міфологічних істот: Господь, Будда, Артеміда, Кий, Святий Дух
Клички свійських тварин, назви дійових осів у худ. творах: Бобик, Мурка, Дід Мороз, АЛЕ: баба-яга, дід-мороз, русалка (не дійові особи окремих творів)
Назви найвищих державних українських і міжнародних установ та посад: Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України
Астрономічні назви, крім родових позначень, назви сортів рослин у спеціальній літературі: Чумацький Шлях, сузір’я Мала Ведмедиця, АЛЕ: антонівка, угорка (у загальному вжитку)
Географічні назви, крім слів «море», «острів», «гора», «озеро» і т.д.: Біловезька Пуща, Зелений Гай, Чорне море, мис Айя
Назви вулиць, проспектів, майданів, парків і т.д., крім родових позначень: вулиця 23 Серпня, Сімферопольська автострада, Молодіжний парк
Назви груп або союзів держав і найвищих міжнародних організацій: Співдружність Незалежних Держав, Всесвітня Рада Миру, Організація Об’єднаних Націй
Назви держав і автономних адміністративно-територіальних одиниць (усі слова), автономним областей та округів, країв, областей, районів (тільки перше слово): Сполучені Штати Америки, Харківська область, Київський район, Батьківщина
Тільки перше слово у назвах державних, партійних, громадських установ і організацій, міністерств України та інших держав, а також найважливіших документів: Збройні сили України, Акт проголошення незалежності України, Національний банк
Тільки перше слово у назвах установ місцевого значення: Харківське обласне управління освіти
Тільки перше слово у повних назвах заводів, виробничих об’єднань, підприємств, наукових і навчальних закладів, кінотеатрів, парків, клубів та інш. (символічна назва в лапках теж з великої букви): Харківський завод «Світло шахтаря», Книжкова палата, житловий кооператив «Вузівський», стадіон «Металіст», дитсадок «Ромашка»
Тільки перше слово у назвах художніх творів, наукових праць, газет, журналів (назва береться в лапки): роман «Людина і зброя», фільм «Тіні забутих предків», АЛЕ: Апостол, Біблія, Євангеліє, Коран, Псалтир, Часослов (без лапок)
Тільки перше слово у назвах пам’яток архітектури, храмів, історичних епох, подій, знаменних дат, а також релігійних свят і постів: Печерський монастир, День незалежності України, Великдень, Різдво, Новий рік
Тільки перше слово у назвах орденів та відзнак: медаль «За відвагу», орден «Дружби народів»
Прикметники, утворені від власних особових імен за допомогою суфіксів -ів, -їв, -ов, -ев, -ин, -їн у значенні належності чогось цій особі: Грінченків словник, Шевченкова проза, АЛЕ: дамоклів меч, базедова хвороба (фразеологічне сполучення, термін)
Прикметники, утворені від власних особових імен за допомогою суфіксів -івськ, -евськ, -инськ, -інськ у значенні «імені, пам’яті когось»: Шевченківська конференція, АЛЕ: шевченківські вірші; Пушкінське свято поезії, АЛЕ: пушкінський рукопис
Скорочені назви установ, організацій: Укрінформ, АЛЕ: сільгоспінститут, житлкооператив
Абревіатури, утворені з початкових букв власних і загальних імен: МВФ, АТС, ТЕЦ, до ВАКу, АЛЕ: внз, загс

13. Поняття паронімії. Основні типи паронімів

Пароніми – це слова, що близькі за звучанням, але різні за значенням. Основу паронімії становлять слова з певними семантичними зв’язками, але в паронімічні стосунки вступають лексичні відмінні значення (воля – доля, шукати – ошукати).

Зважаючи на ступінь звукової близькості, паронімію поділяють на:
• максимальну, де слова розрізняються лише одним звуком або місцем звука у слові (калина – малина)
• мінімальну, де слова розрізняються різними префісами чи суфіксами (освітлювати – висвітлювати, людський – людяний)

За характером семантичних причин паронімію слова поділяють на:
• синонімічні (барабанити – тарабанити)
• антонімічні (еволюція – революція, прогрес – регрес)
• однієї тематичної групи (кіготь – ніготь, м’язи – в’язи)

Не є паронімами: шум – гам, наші – каші, шило – швайка

З лексичною паронімією пов’язане синтаксичне явище парономазії – стилістична фігура, побудована на комічному або образному зближенні паронімів та взагалі співзвучних слів і словосполучень («Ти йому про Тараса, а він йому півтораста»). На основі паронімії створюють каламбури, антитези і т.д. Водночас, звукова близькість паронімії призводить до того, що їх помилково вживають один замість одного (факт – фактор). Причиною лексичних помилок стає не розрізнення міжмовних паронімів, особливо належних до близькоспоріднених слів.

Функції паронімів у журналістському тексті:
• використання для створення каламбурів (кремлівські прейскуранти)
• уживання для семантичного зіставлення (не ефектний, зате ефективний)
• у ролі заголовків (менеджмент чи менеджеризм?)

14. Правопис слів іншомовного походження

Правила написання:

Звук л на письмі передається твердо і м'яко (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові)
• твердий л передаємо у словах: аероплан, бал, план, повела, блок, баланс, лупа, соціологія та інші;
• м'який л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, пляж, канцелярія, ілюстрація., полярний тощо.
Після л в іншомовних словах пишеться завжди е, а не є: пленум, легенда, лекція та ін.
У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: сума, маса, каса, колектив, група, метал, комісія, АЛЕ в деяких загальних іншомовних словах подвоєння зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.
Подвоєння зберігається у словах із префіксами ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний, сюрреалізм та ін.
Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер; Голландія, Марокко, Міссурі.
У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі), руссоїст (бо Руссо) і т. д.
На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не и: індустрія, історія, тріумф, матеріал, Індія, Ібсен та ін.
В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін., а сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клієнт та ін.
Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим, Сицилія, Чикаго, Мадрид, Алжир.
Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін.
Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, графік, економіка, кіно, хірург, літератор та ін.
Після приголосних л, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и: директор, тираж, позиція, система, фабрика, режим, шифр, критика, фізика, поетичний та ін.
В основах іншомовних слів після голосних пишеться ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм тощо.
Після апострофа, ь, й, е, і пишеться є, а не е: кур'єр, кар'єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін.
У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: брильянт, бульйон, мільйон, досьє, кольє, марсельєза, трельяж, Ньютон, Віньї (але мадяр).

15. Орфоепічні норми

Орфоепія – сукупність правил літературної вимови. В основі орфоепічних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності.

Однією з характерних рис укр. літ. мови є її милозвучність, евфонічність, проте вона не є постійною неодмінною якістю, ознакою. Вона потребує певної фонетичної організації висловлювання, свідомого прагнення уникати незграбності у поєднанні звуків під час мовлення.

Важливим засобом досягнення милозвучності в укр. літ. мові є позиційні чергування голосних та приголосних (у/в та і/й), фонетичні варіанти позначених та службових слів (імла/мла та іржа/ржа). Фонетичні норми виявляються у дотриманні правильного вживання звуків мови, у врахуванні правил голосних/приголосних у словах, подовження, уподібнення.

Норми:
• усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [ве'ч'ір], [го'лос], [ти'хо]
• повнозвучно і ясно (відповідно до написання) вимовляються [а], [у], [і] в різних позиціях: [грама'т^ка], [в'і'с'т'і], [кучугу'ра]
• українській літературній мові не властиве "акання", як і для більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук о в усіх складах однаковий. Під наголосом він тільки довший від ненаголошених, напр. : [до'ро-го], [боло'то], [молоко']
• ненаголошений [е] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, наближену до [е]: [cеило'], [ве'леитеинь]. Ненаголошені [е] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються. (Але: виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо, напр. : [са'ни], [по'ле], [шиеро'ке], [пиеса'ти]; б) коли [е] та [и] виступають сполучними звуками у складних словах: п'ятиріччя, полезахисний; в) на початку слів іншомовного походження: [етало'н]
• збереження дзвінкості - одна з характерних ознак мови
• губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх випадках: [го'луб], [степ], [с'ім]
• твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж]: [чеика'ти], [шо'стиj], [бджола'], [же'реиб], а в позиції перед [і] вони напів пом'якшуються: [ж'і'нка], [ш'і'с'т'], [ч'і'л'ниj]
• приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса'р], [г'ірки'j]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [рґа'сно], [рґідки'j], [трґох]
• два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в’ідґ:а'чиети], туманний [тума'н:иj]
• українській мові характерне явище уподібнення звуків, яке відбувається у таких групах приголосних: а) [с] + [ш], [з] + [ш] = [ш:], [жш]: принісши [приен’і'ш:и], зшити [сши'ти] - [ш:и'ти], привізши [приев’і'жши]; б) групи [ш] + [сґ], [ж] + [сґ], [ч] + [сґ] змінюються на: [с’:], [з’сґ], [ц’сґ ]: радишся [ра'диесґ:а], зважся [зва'з’сґа]
• буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду спрощуються у вимові: аспірантський [асп’іра'н’сґкий], студентство [студе'нство], артистці [арти'с’цґі]
• [ґ] - вимовляється у невеликій частині звуконаслідувальних слів та у запозиченнях з інших мов. Це слова: ґава, ґазда, ґанок, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, геґзаметр, ґелґати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний, джиґун, дзиґлик, ґудзик, ґуля, аґрус.

16. Подвоєння та подовження приголосних звуків

Подвоєння приголосних, що передається на письмі двома однаковими літерами, найчастіше виникає при збігу кінцевих і початкових літер різних частин слова:

1) префікса і кореня: оббігти, роззброєння, беззахисний;
2) префікса і суфікса: возз`єднання;
3) кореня або основи, що закінчується на Н, і суфікса, що починається на Н: осінній, письменник;
4) основи дієслова минулого часу, що закінчується на С і частки -СЯ : розрісся, трясся;
5) подвоєння є також у наголошених прикметникових суфіксах -ЕНН- і -АНН-: здоровенний, нездоланний (АЛЕ: шалений, священик).

Подовження - явище, притаманне українськiй мовi (на вiдмiну вiд багатьох iнших).

Подовжуються приголоснi д, т, з, с, ц, л, н, ж, ч, ш, якщо вони стоять у позицiї мiж голосними:
• в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): зілля, зіллям, у зіллі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі. АЛЕ: сторіч, знань, знарядь
• якщо в родовому відмінку множини закінчення -ів, то подовження зберігається: відчуття – відчуттів, відкриття – відкриттів
• перед [я, ю, є, і] в усіх відмінках деяких іменників 1-ї відміни (чол. і жін. роду): суддя, судді, суддею, суддю, суддів; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею; стаття, статті, статтею (АЛЕ – статей)
• перед Ю в орудному відмінку іменників жіночого роду (III відміна), основа яких у називному відмінку закінчується одним м’яким або шиплячим приголосним: зав’язь – зав’яззю, повінь – повінню, відстань – відстанню, ніч – ніччю, Січ – Січчю, суміш – сумішшю, подорож – подорожжю
• якщо в називному відмінку однини основа закінчується на два приголосних, губний або р, то подовження не відбувається: радість – радістю, кров – кров’ю, матір – матір’ю
• у прислівниках типу зрання, навмання, попідтинню
• у формах теперішнього часу дієслова лити: ллю, ллєш, ллють.

17. Акцентуаційні норми. Основні принципи наголошування

Наголос - це посилення голосу на одному зі складів слова.

Види:
• словесний – виділення одного зі складів слова (літопис, документ)
• логічний – виділення важливого за змістом слова/словосполучення в реченні (Улітку ми відпочивали в горах) – може змінювати значення
• фразовий – виділення кінцевого слова фрази, що підкреслює завершеність висловлювання (потрібно завершити сьогодні)
• емфатичний – різновид логічного, додає емоційного забарвлення; виражається подовженням наголошеного голосного чи приголосного

В укр. мові наголос динамічний, вільний, рухомий. Часто виконує функцію розрізнення (Атлас – атлАс). Крім основного, можуть існувати побічний наголос, який вирізняється меншою силою (військовозобов’язаний), і подвійний (зАвжди – завждИ). Службові частини мови не наголошуються, а приєднуються до слів (на роботу). Також, наголос може вказувати на значеня слова (нІ з ким – ні з кИм).

Порушення акцентуаційних норм укр. мови виникають через впливи інших мов та місцевих говорів.

Основні принципи наголошування:
• віддієслівні іменники середнього роду на «ання» з 2 або більше складами наголошуються, як правило, на суфіксах (навчАння, завдАння, запитАння)
• у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом «к» у множині наголос падає на закінчення (вказІвка – вказівкИ, АЛЕ: сусІдка – сусІдки)
• на останній склад падає наголос у словах на позначення мір довжини (сантимЕтр)
• у більшості двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення (котрИй, близькИй)
• суфікс «еньк» завжди наголошений
• дієслово «бути»: бУти, бУдемо, АЛЕ у минулому часі: була, було, були;
• наголос на останньому складі мають дієслова вестИ, нестИ і подібні
• у дієслівних закінченнях-емо, -имо, -ете, -ите наголошуємо останній склад: несем, несетЕ, ідемО, ідетЕ, підемО, підетО тощо (АЛЕ: бУдемо, гуркОчемо, залИшите).

Проблемні випадки наголошування: асиметрІя, борОдавка, бюлетЕнь, вимОга, вимОва, вИпадок, вітчИм, граблІ, горошИна, грОшей, дІтьми, довІдник, дочкА (але дОнька), заіржАвіти, зубОжіти (зубОжілий, зубОжіння), діалОг, каталОг, квартАл, кропивА, кУрятина, мАркетинг, ненАвидіти (ненависть, ненависний), одноразОвий, Олень, отАман, перЕпис, псевдонІм, рАзом, серЕдина, симетрІя, спИна, фартУх, фенОмен, цемЕнт, цЕнтнер, чорнОслив.

18. Багатозначні слова та омонімія

Багатозначні слова характеризуються наявність у одного і того ж слова різних значень відповідно до різних контекстів, коли слово може переосмислюватись.

Багатозначність виникає за:
• перенесення назви з одного предмета на інший на основі схожої ознаки чи подібної функції; в його назві враховується лише одна якась ознака предмета, а таку ж ознаку - інші предмети (стіна – стіна, стіна урвища, людська стіна, стіна непорозуміння)
• одне значення основне, інші побічні (голова; грубий – товстий, неоформлений, брутальний)
• значення реалізується в контексті (важка колода – важка робота)
• слід відрізняти від переносного вживання слова (індивідуальне) – використовується лише в певному контексті, значення – є лише контекстуальним – не закріплене за словом

Омонімія – як лексико-семантичне явище характеризується для позначення абсолютно різних предметів позамовної дійсності, використовується одне й те ж матеріальне вираження словесного знака.

Причини виникнення омонімів:
• семантична (втрата семантичних зв'язків між семемами однієї лексеми – розпад багатозначного слова; × лист – аркуш, орган рослини; порох – пил і вибухова одиниця)
• фонетична (випадковий збіг звукового складу різних за походженням слів; × вити – протяжні звуки або сплітати щось) – однозвучні слова (кран – від «kraan» голланд. – для піднімання, з нім. «kran»; плата – грошова винагорода, панель з електр. компонентами з фанц. «plat»; лава (укр.) – сидіння або «lava» розплавлені маси)
• словотворча – утворення 2 або більше слів з дуже віддаленими значеннями від однієї лексеми (стан – тулуб, обставини, місце тимчасового розташування, для обробки металу – «стати»).

Різниця:
• омоніми – різні похідні та споріднені слова (коса – косичка, закочисена, кістник; знаряддя – косарня, косить і т.д.)
• багатозначні слова – однакові словотворчі форми (блискавка – блискавичний – блискавично)

19. Слова іншомовного походження у складі укр. лексики

• із французької мови – азарт, ажур, салют, парад, марш, десант, арсенал, партизан, рикошет, бригантина, салон, реверанс, профіль, паж, ложа, саботаж і т.д.

• із фінської мови: камбала, морж, нерпа, норка, пельмені, салака, сьомга та ін.

20. Тверді приголосні укр. мови. Вживання апострофа

Звук — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію. Вони поділяються на приголосні та голосні.

Приголосних звуків в українській мові 32. Така велика кількість приголосних насправді створюється за допомогою м'яких звуків, які на письмі позначаються тією ж буквою, що і твердий звук. Тобто букв, що позначають приголосні на письмі – менше. М'якість на письмі передається за допомогою м'якого знаку або голосних. Детальніше на цьому моменті ми спинимося пізніше.

Тверді звуки укр. мови: [д], [т], [л], [н], [р], [з], [ц], [с], [дз], [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [ґ], [дж].

Тверді приголосні можуть пом’якшуватися перед і: бій, фільм, гірко.

Апостроф уживається для позначення твердої вимови приголосних перед я, ю, є, ї:
• після б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає інших букв на позначення приголосних (крім р), які належали б до кореня – голуб’я, п’ють, сім’єю, мереф'янський, АЛЕ: медвяний, духмяний (перед в, м стоять букви д, х, які належать до кореня)
• після р у кінці складу – довір’я, сузір’я, бур'ян
• після к у слові Лук’ян і похідних від нього – Лук’янович, Лук’янівна, лук’янівці
• після префіксів та першої частини складних слів, які закінчуються буквами на позначення приголосних – під’їхати, роз’яснення, з’юрмитися, дит’ясла, пів’яблука, ін’єкція, кон’юнктура, АЛЕ: пів-Європи (власна назва)
• в іншомовних словах після б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш та після р у кінці складу – об’єкт, комп’ютер, інтерв’ю, прем’єра, верф'ю, Х’юстон, миш’як, екстер’єр

Апостроф не вживається:
• перед я, ю, є після б, п, в, м, ф, коли перед ними стоять інші букви на позначення приголосних (крім р), які належать до кореня – мавпячий, морквяний, АЛЕ: торф’яний, верб’я, черв’як (перед ф, б, в стоїть р)
• перед я, ю, є після б, п, в, м, ф, к, г, х, ж, ч, ш та після р на початку складу, якщо я, ю, є позначають м’якість попередніх приголосних – бязь, дебют, пюре, гравюра, Гюго, манікюр, кювет, брязкіт
• перед йо – Соловйов, серйозний, курйозний

21. Склад укр. лексики з погляду її історичного походження

Лексична система української мови у сучасному вигляді сформувалась не одразу, а в ході тривалого історичного розвитку. Українська мова належить до східнослов’янської мовної групи, яка разом із південнослов’янською та західнослов’янською постала із спільнослов’янської (праслов’янської), а та – із індоєвропейської. Тому українська мова залишила у своєму складі генетичні групи слів – індоєвропейську, спільнослов’янську, східнослов’янську і власне українську.

Лексика з погляду її походження досить таки строката і складається:
1) із слів, успадкованих із попередніх періодів розвитку мови (мати, іти, один);
2) із слів, утворених певною мовою від успадкованих за допомогою властивих мові словотворчих засобів (літак, літакобудування);
3) із запозичених слів (радіо, танк; грецизми, латинізми, тюркізми, французькі, англійські, німецькі, голланд., італ., фін.);
4) із слів, утворених від запозичених слів за допомогою властивих мові словотворчих засобів (радіоприймач, танковий).

Отже, за походженням лексика поділяється на споконвічну (питому) для певної мови і запозичену з інших мов.

Споконвічна українська лексика становить кілька історичних ярусів:
а) слова (точніше, корені слів), що ведуть свій початок від праіндоєвропейської епохи і мають відповідники в індоєвропейських мовах: – назви предметів навколишньої дійсності: земля, небо, день, ніч, вогонь, вода, весна, вітер; – назви тварин, рослин, продуктів харчування: вівця, бик, вовк, олень, муха; дерево, дуб, береза, клен, верба; м’ясо, сіль, мед, молоко, вовна; – назви частин тіла: око, вухо, ніс, зуб – назви спорідненості: мати, отець, син, дочка, брат, сестра; – назви дій і функцій, пов’язаних із людиною: жити, везти, веліти, хворіти, бути, їсти, бити, брати, дати; – деякі позначення розміру, кольору: малий, довгий, вузький; білий, жовтий.
б) праслов’янське успадкування – слова, відсутні у неслов’янських мовах. У них наявні такі суфікси: -ець, - иц-: швець, палець, птиця, пшениця; -д-: правда, кривда; -н-: кузня, стайня; -л-: мило, шило, сало, тіло. Сюди належать: борона, свідок, боліти, клепати, киснути, пліт, посол, гнів, сто, я, ми, він, дев’ять, один, чотирнадцять, гіркий, там, тут.
в) слова, що походять із східнослов’янської діалектної зони, яка існувала від 6 ст. н. е. До становлення окремих східнослов’янських мов: батько, дядько, племінник, тулуб, кулак, собака, кішка, зозуля, снігур, жайворонок, кажан, гречка, щавель, урожай, сіножать, харч, журба, ненароком, куций, хороший, дешевий, кволий; сьогодні, спасибі.
г) власне українські слова (найбільша частина): багаття, батьківщина, напувати, карбованець, макогін, макітра, малеча, чай, смуга, дружина, козацтво, відродження, козачок, мрія, бандура, бублик, деруни, вареники, галушка, корж, кремезний, розкішний, вибагливий, кмітливий; заздалегідь, либонь, мабуть, мерщій.

Характерними для власне українських слів є:
– суфікси -ник, -івник, -овець (комірник, візник, службовець. промовець), -ій- (плаксій, водій), -ень- (красень), - ищ- (горище), -юк-(злюка), -езн- (старезний), -ісіньк- (горнісінький), -есеньк- (малесенький);
– префікси су-: сузір'я , сукупний; перед-: передбачити, передвечірній; по-: посадити, подвір’я; прі: прірва, прізвище, прізвисько.

Жодна культура світу не розвивається в ізоляції, відірвано від інших культур. Контакти народів зумовлюють культурний обмін, в тому числі обмін слів. Тому в кожній мові є запозичені слова. Так, у лексичному складі корейської мови є 75 % китаїзмів, в англійській – до 60 % слів французького походження. В українській мові за позичення становлять близько 15 %.

Лексика, запозичена з інших мов, за давністю запозичення і ступенем засвоєння поділяється на запозичені слова в цілому та іншомовні слова зокрема (запозичення, що не втратили своїх чужорідних фонетичних або морфологічних особливостей).

22. М’які та пом’якшені приголосні укр. мови та їх позначення на письмі. Правопис Ь

Приголосні бувають тверді і м'які або пом'якшені. Але не всі і не в усіх позиціях.

Приголосний [й] завжди тільки м'який: сім'я [с'імйа], сім'ї [с'імйі], сім'єю [с'імйейу].

Звуки [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [л], [н] можуть бути як твердими, так і м'якими: [д] - [д' ], [т] - [т' ], [з] - [з' ], [с] - [с' ], [дз] - [дз' ], [ц] - [ц' ], [л] - [л' ], [н] - [н' ]

Ці приголосні м'якими можуть стати в будь-якій позиції - як на кінці слова, так і перед наступним приголосним: даль, тінь, дядько, близько, мідь, путь, військо, хвацько.

Інші приголосні, крім [й], у кінці слова і перед наступним приголосним завжди тверді: повірте, голуб, відправте, любов, повір, туш, ніч, мовчиш.

Вони пом'якшуються лише перед [і] та зрідка перед іншими голосними: ніччю [н'іч’ч’у], кювет [к’увет], вітер [в’ітер], обличчя [обли’ч’ча], бюро [б’уро].

Звуки [р] і [р'] в літературній мові чітко розрізняються: град - ряд, перу - порю, крук - крюк, гора - зоря, шкура - буря.

Правопис Ь:

М’який знак пишеться в українських словах:
• після букв на позначення м’яких [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], що закінчують склад – заздалегідь, нежить, мазь, просьба, ґедзь, місяць, сіль, промінь
• після букв на позначення м’яких приголосних перед о всередині складу – третьокласниця, учотирьох, льох
• у суфіксах -зьк-, -цьк-, -ськ- - запорізький, козацький, по-українському, АЛЕ: баский, боязкий, в’язкий, дерзкий, ковзкий, плоский, різкий (зк, ск – не суфікси)
• у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк- - синенький, дівчинонька, малесенький, білісінький, малюсінький
• після л перед буквами на позначення приголосних – більший, пральня, учительство, АЛЕ: балка – балці, галка- галченя (лц, лч походять від лк)
• у родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої групи і відміни та іменників середнього роду на -нн(я), -ц(е) 2 відміни – перукарень, житниць, творінь, креслень, кілець, сердець
• у 3 особі однини і множини дійсного та у 2 особі однини і множини наказового способів дієслів, а також у стягнених формах інфінітива та зворотної частки – дивиться, дивляться, дивись, дивіться, дивиться
Ь пишеться в іншомовних словах:
• після д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, якими позначаються два звуки – мільярд, Ньютон, гондольєр, в ескадрильї, АЛЕ: малярія, ревю, резюме, нюанс (я,ю позначають один звук і пом’якшення попередніх приголосних)
• після л, н перед йо – мільйон, медальйон, сеньйорита
• відповідно до вимови після л перед буквами на позначення приголосних, а також у кінці слова – альтернатива, катапульта, АЛЕ: алгоритм, катафалк, акварель, Булонь, АЛЕ: ритуал, еталон
Ь не пишеться:
• після б, п, в, м, ф – дріб, степ, кров, сім, верф
• після ж, ч, ш, щ – ріжте, піч, робиш, дощ
• після н перед ж, ч, ш, щ і суфіксами -ств-, -ськ- - інжир, конче (потрібно), інший, панщина, громадянство, просвітянський, АЛЕ: доньчин (донька), няньчити (нянька), бриньчати (бренькіт)
• після р у кінці складу – перевірте, Харків, гіркий, АЛЕ: М. Горький
• після букв, що позначають м'які приголосні, крім л, якщо за ними йдуть інші букви на позначення м’яких приголосних – пізнє, танцювати, гордість, АЛЕ: різьбяр, тьмяний і похідні від них
• між буквами, що позначають подвоєні (подовжені) м’які приголосні – віддячити, осінній, заміжжя, свавілля

23. Мистецтво мовлення в масовій комунікації. Загальнонародна літературна мова і діалекти

Науковець, спілкуючись з колегами, використовує одні мовні формули (вітань, прощань, представлень, звертань тощо), а під час спілкування зі студентами – інші. Отже, засоби вираження мовного етикету залежать від того, з ким спілкується науковець, і мають вони певні диференційні ознаки (бо змінюється різновид наукового стилю).

Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки бездуховності. Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську чи навпаки чомусь перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура кожної людини і студентів зокрема має стати надійною опорою у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів. Обов’язковою ознакою високої мовної культури є володіння лексичним багатством рідної мови. Кожна культурна людина з вищою освітою має вчитися глибше пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати гру відтінків рідного слова (учитися серцем сприймати красу слова). Адже українська мова може здивувати і захопити.

Виховання культури мови – це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. У широкому розумінні культура мови передбачає дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Літературна мова – це відшліфована, унормована форма загальнонародної мови, що обслуговує культурні потреби українського народу на всій українській етнічній території безвідносно до місця його проживання та в усіх сферах – художній літературі, науці, публіцистиці, державних установах, засобах масової інформації, церкві тощо. Літературна мова однаковою мірою виявляється як у писемній, так і в усній формі й уживається в усіх сферах господарської і культурної діяльності народу.

Українська діалектна мова складається з більших і менших одиниць (говірка, говір, діалект, наріччя), кожна з яких виступає на певній обмеженій території. Отже, українська діалектна мова – це складна ієрархія мовленнєво-територіальних утворень.

Групи діалектів:

Північні діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.
Найголовніші особливості північних діалектів такі:
• закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру);
• закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і), тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і) і навпаки;
• уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі];
• наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач), вихолка (гойдалка), утва (качки), валка (череда) та ін.

До північних діалектів входять східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами.
Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.
Особливості:
• поширення флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);
• поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом);
• збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли);
• наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го);
• наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.
Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської). Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.

24. Голосні звуки укр. мови, їх вимова та позначення на письмі. Правопис ненаголошених голосних

Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і приголосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. До голосних належать: [а],[о],[е],[и],[у],[і].

Поділ голосних на групи за положенням язика має два критерії: підняття (рух угору-вниз) та ряд (рух уперед-назад). Рядів є всього три: передній, середній та задній. В українській мові фонем середнього ряду немає. До переднього ряду належать [і],[и],[е], а заднього, відповідно, - [а],[о],[у].

Розрізняють також три види підняття язика: низьке, середнє, високе. Голосні звуки [і],[у] творяться за допомогою високого підняття, [и] дещо зниженого, порівняно з попередніми, але вищим за середнє підняття, до якого належать фонеми [е] та [о], тому підняття [и] класифікують як високо-середнє. Низьке підняття має [а].

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Правопис ненаголошених голосних:

у складах із буквами на позначення ненаголошених о, е, и пишеться та сама буква, що й під наголосом – носити – носить, голубка – голуб, зачесати – чеше, вишневий – вишня
у кількох дієслівних коренях о чергується з а (перед суфіксами -а-, -ува-), е чергується з и (перед суфіксом -а-) – гонити – ганяти, клонитися – кланятися, клену (кляну) – проклинати, змертвіти – вмирати, вискочити – скакати
пишеться а перед складом з а (я) в деяких словах – багато, багатир (= багач), гарячий, гаразд, кажан, качан, калач, хазяїн і похідні від них, АЛЕ: богатир (= силач), слов’яни, кропива, крохмаль, козак
пишеться е:
• у сполученнях -ере-, -еле- - черевик, пелена
• коли е при зміні слова випадає – шевця (швець), праведний (правда)
• при чергуванні з і – летіти – літати, променя – промінь, каменя – камінь
пишеться и:
• у сполученнях -ри-, -ли- - тривожитися, глитати, АЛЕ: дрімати, пролітати
• у тих випадках, коли в російських словах пишеться и або ы – писати (рос. писать), рибина (рос. рыбина)
пишеться і:
• на початку слова – імла, інакше, іржавіти
• при чергуванні з о або е – щічка – щока, щітка – щетина
• у тих випадках, коли в російських словах пишеться о або е – війна (рос. война), ціна (рос. цена)

25. Сучасні енциклопедії, словники, довідники. Їх значення в удосконаленні культури мови журналіста

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній). Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови як окрема галузь мовознавства називається ортологія.

Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Мовними нормами мають володіти всі носії української мови. Вони є єдиними й загальнообов’язковими.

Виховання культури мови – це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. У широкому розумінні культура мови передбачає дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Практичне знайомство з різного типу словниками, вироблення навичок користування ними – одне з важливих завдань курсу української мови в ЗМК. Необхідно, як підкреслює М.Рильський, навчитись «читати» словники, виробити потребу постійно звертатися до них. Словник не обмежується реєстрацією слів, а пояснює їх або розповідає про те, які предмети, явища стоять за цими словами, дає відомості про різні відтінки значення, є довідником при з’ясуванні правописних моментів, відповідних граматичних форм, вимови слів, їх походження, функціонування.

Найзначніші словники української мови:
• Тлумачний «Словник української мови» в 11-ти томах (1970-1985) – містить пояснення більше 135 тисяч слів
• «Українська Радянська Енциклопедія» в 12-ти томах (1977-1985)
• «Українсько-російський словник» в 6-ти томах (1953-1963)
• «Етимологічний словник української мови» в 7-ми томах (Т.1 – 1983, Т.2 – 1985, Т.3 – 1989)
• «Українська літературна енциклопедія» в 2-х томах (1990)
• «Словник мови Шевченка» в 2-х томах (1964)

Створено словники спеціального призначення: фразеологічні, орфоепічні, орфографічні, морфемні і словотвірні, словники-реєстри різних групувань лексики.

Окремо слід назвати комплексні словники-довідники, що стануть у пригоді журналістам: «Стилістика і редагування: Практичний словник-довідник журналіста» А.О. Капелюшного та «Словник-довідник з культури української мови» Д. Гринчишина, А. Капелюшного, О. Сербенської, З. Терлак та багато інших видань.

Систематична робота журналістів з різного типу словниками сприяє збагаченню лексичного та фразеологічного запасу, вдосконаленню мовної майстерності, підвищенню рівня мовленнєвої культури, збільшує можливість засвоєння нових понять.

26. Асиміляція та дисиміляція приголосних звуків

Асиміляція та дисиміляція властиві фонетичній системі укр. мови і простежуються тільки в мовленнєвому потоці, як правило, в межах одного складу. Тому – явища усного мовлення.

У потоці мовлення звуки взаємодіють один із одним і впливають один на одного, у результаті чого спостерігаються зміни, викликані явищем уподібнення звуків. Це уподібнення – асиміляція.

Асиміляція приголосних звуків в укр. мові найчастіше відбувається за такими ознаками: дзвінкість/глухість, твердість/м’якість.

Правила:
• асиміляція за дзвінкість спостерігається у тих випадках, коли наступний дзвінкий приголосний впливає на попередній глухий і робить його дзвінким (молотьба - [молод'ба])
• префікс і прийменник «з» у позиції перед глухим приголосним оглушується і вимовляється як [с]
• у позиції перед к, ф, п, т, х – як і на письмі
• перед глухими шиплячими ч, ш – префікс «з» - [ш]
• перед дзвінкими шиплячими ж, дж - [ж]
• у префіксах роз, без, через звук «з» перед глухими приголосними у повільному темпі мовлення вимовляється без будь-яких змін
• у позиції перед глухими шиплячими ч, ш – можлива паралельна вимова у цих префіксах
• під впливом наступного приголосного можуть змінюватися попередні приголосні у таких сполученнях: дч, тч - [чч]; тш - [чш]; тц - [цц].

Асиміляція за м’якістю відбувається у тих випадках, коли наступний м’який приголосний уподібнює собі за цією ознакою попередній твердий приголосний (д, т, з, с, ц, л, н).

Дисиміляція – розподібнення звуків (къто – хто).

Розрізняють дисиміляцію

за розташуванням звуків
• контактну (къто → хто): взаємодіяти й розподібнюватись можуть і суміжні звуки
• дистантну (мурар → муляр, рибар → рибалка): взаємодіяти й розподібнюватись можуть віддалені один від одного звуки
за напрямком
• прогресивну (рідко)
• регресивну (частіше)
за характером змін – звуки розподібнюються за способом творення
за графічною фіксацією
• закріпленою на письмі
• не закріпленою на письмі

27. Фразеологія. Класифікація фразеологічних одиниць

Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів. Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

У сучасному мовознавстві відомі кілька типів класифікацій фразеологізмів, які прийнятні й для української фразеології. За семантичною злитістю компонентів розрізняють: а) фразеологічні зрощення, б) фразеологічні єдності, в) фразеологічні сполучення (класифікація В.В. Виноградова). До них додаються ще фразеологічні вислови (за класифікацією М.М.Шанського).

Фразеологічні зрощення — це сталі словосполучення, зміст яких не можна зрозуміти із значень окремих компонентів, що входять до складу фразеологічної одиниці: піймати облизня; терпець увірвався; ні в сих ні в тих; теревені правити; нині отпущаєши.

Фразеологічні єдності — стійкі словосполучення, зміст яких певною мірою зумовлений значеннями слів-компонентів: тримати камінь за пазухою; ложка дьогтю в бочці меду:; намилити шию; стерти в порошок; замилювати очі; зробити з мухи слона; загрібати жар чужими руками. Це переважно ідіоми, що утворилися з вільних синтаксичних словосполучень унаслідок образного переосмислення: дати перцю; дати гарбуза; обмити руки; море по коліна; не всі дома; не по конях, то по голоблях; розводити руками та ін.

Фразеологічні сполучення — стійкі вислови, до складу яких увіходять слова з вільним і фразеологічно зв'язаним значенням. У них цілісне значення випливає з семантики окремих слів: здобути перемогу; делікатне питання; насупити брови; згорати з сорому; зачепити за живе; важка вода; бронхіальна астма; брати участь; вжити заходів.

Фразеологічні вислови — це стійкі звороти мови, які семантично не діляться і складаються зі слів із вільним значенням, але в процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. До них належать фразеологічні вислови комунікативного типу (речення). Це прислів'я, приказки, крилаті вислови, народні порівняння тощо: дівка не без щастя, козак не без долі; на словах медок, а на серці льодок; величається, як заєць хвостом; бідний, як церковна миша; мовчання — знак згоди; шукайте — і знайдете!

Фразеологічні вислови номінативного типу — це мовні кліше, виражені переважно простим словосполученням: пленарне засідання, ринкові відносини, звітновиборна кампанія, охорона здоров'я, золоті руки, трудові успіхи, чорне золото, ядерна безпека, охорона навколишнього середовища та ін.

28. Принципи укр. правопису. З історії укр. правопису

Принципи укр. правопису:
• єдина орфографічна система ґрунтується на певних принципах, обумовлених особливостями звукового складу та граматичної будови мови і відображає історичний розвиток формування й усталення її правописних норм; в основу орфографічної сучасної укр. мови покладено принципи (фонематичний, фонетичний, морфологічний, традиційний або історичний)
• окремі на смисловому та диференційованому рівнях

Фонематичний принцип – перший і найважливіший, бо забезпечує на письмі передачу не тільки варіант фонеми, а й тих випадків, що й є наслідком історичних формувань (села – сіл); дзвінкий приголосний «з» перед к, ф, п, т, х – у слабкій позиції (опитати, схотіти).

За фонетичним принципом відбуваються спрощення, чергування «о» з «е» після шиплячих.

Морфологічний принцип полягає у позначенні ознаковим способом морфеми, незалежно від її звучання в різних совах або формах того самого слова (е/и). Більшість правил:
• ненаголошені «е», «и», «о» в коренях слів (зозуля)
• збереження буквеного позначення фонеми в позиції дзвінкого перед глухим і навпаки (вогкий - [вохкий])
• розрізнення «пре» та «при» (прекрасний – прибути)
• збереження фонем кореневої морфеми та закінчення в дієслівних формах на «ться» або «шся» (збираєшся)

Традиційний принцип полягає в тому, що вибір написання здійснюється на основі традиції, а не відповідного правила збереження буквеної передачі фонем, як це передбачає морфологічний принцип. В укр. правописі й/і прийнято придавати ї [йі]. Належить написання, які не можуть бути пояснені, а вимагають запам’ятання орфограми, яка прийнята традицією (кизил, кипарис).

29. Класифікація і характеристика голосних і приголосних фонем укр. мови

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видихуване повітря.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній.

Класифікація приголосних за участю голосу та шуму:
• сонорні – звуки, в яких голос переважає над шумом, їх 9: [в][й][р][р′][м][н][н′][л][л′]
• дзвінкі – звуки, в яких шум переважає над голосом, їх 11: [б][д][д′][з][з′][дз][дз′][ж][дж][Ґ][г]
• глухі – звуки, які складаються тільки з шуму, а голос в їх творенні взагалі відсутній, глухих звуків в українській мові 12 : [п][т][т′][с][с′] [ц] [ц′] [ш] [ч][к] [х] [ф].

Дзвінкі і глухі приголосні становлять пари: [б] - [п]; [д] - [т]; [д′] - [т′]; [з] - [с]; [з′] - [с′]; [дз] - [ц]; [дз′] - [ц′]; [ж] - [ш]; [дж] - [ч]; [ґ] - [к]; [г] - [х].

Але! Звук [ф] не має парного дзвінкого звука, тому що звук [ф] не український, а запозичений з грецької мови.

Крім того, за характерним шумом серед приголосних виділяють:
• шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж];
• свистячі [з], [с], [ц], [дз], [дз′].

30. Основні стилі сучасної літературної мови

Термін стиль мовлення слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови (спілкування, повідомлення, впливу).

У сучасній укр. літературній мові розрізняють:

розмовний стиль – вживається для обміну інформацією, думками, враженнями, проханнями у побутових стосунках; форма – діалог; широко використовується побутова лексика, фразеологізми, емоційно-забарвлені й просторічні слова, звертання, вставні слова, неповні речення, тощо
книжні стилі:
• публіцистичний – вживається для обговорення, відстоювання та пропагування важливих суспільно-політичних ідей, сприяння суспільного розвитку у громадсько-політичному житті; форми – монолог, іноді діалог; основні види: виступ, нарис, стаття, памфлет, фейлетон, дискусія; використовується суспільно-політична лексика, емоційно-забарвлені слова, риторичні питання, повтори; тон мовлення – пристрасний
• художній – використовується для всебічного впливу на думки й почуття людей за допомогою художніх засобів; форма – монолог; основні види: трагедія, комедія, драма, роман, повість, поема, вірш, байка і т.д.; застосовуються всі мовні засоби, особливо широко – слова і переносному значенні
• науковий – вживається для повідомлення про результати наукових досліджень у сферах науки, техніки та освіти; форма – монолог; основні види: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація; використовуються характерні мовні засоби, терміни, специфічна фразеологія, складні синтаксичні конструкції, повні речення, логічність, точність та обґрунтованість викладу
• офіційно-діловий – вживається для регулювання офіційно-ділових стосунків; форма – монолог, іноді діалог; основні види: закон, статут, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція; переважають стилістично нейтральні мовні засоби, стандартна канцелярська лексика, складні речення, виклад гранично точний, відсутні емоційно-забарвлені слова
• епістолярний – вживається для обміну інформацією, враженнями, думками у приватному листуванні; форма – монолог; основні види: листи; поєднання елементів художнього, розмовного та публіцистичного стилів
• конфесійний – вживається для обслуговування релігійних потреб людини; форма – монолог; основні види: релігійні проповіді, молитви, молитовники, церковні книги; використовується суто церковна термінологія, слова-символи, непрямий порядок слів у реченнях і словосполученнях, значна кількість метафор, алегорій, порівнянь, наявність архаїзмів, небуденність, урочистість, піднесеність

31. Професіоналізми та арготизми

Професіоналізми — це слова та словосполучення, властиві мовленню певної професійної групи людей (назви знарядь праці, трудових процесів, специфічні професійні вислови тощо). Наприклад: дупло (у зубі), удар (у друкарстві), підвал, шапка (у газеті). За межами даного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу.

Найчастіше професіоналізми застосовуються в усному мовленні людей певної професії. У писемній формі вони вживаються у виданнях, призначених для фахівців окремих галузей науки та виробництва (буклети, інструкції тощо).

На відміну від термінів, професіоналізми не мають виразного наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни — це зазвичай абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні, тому, що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідного фаху, для прикладу: слова та словосполуки, притаманні мові моряків: камбуз (кухня), ходити в море (плавати).

Приклади видів професіоналізмів:
• професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібнихгалузей: тверда валюта (стабільний курс), брудні гроші (протизаконно отримані кошти)
• професіоналізми користувачів ПК: мама (материнська плата), клава (клавіатура), скинути інформацію (переписати), глюк (збій програми)
• професіоналізми музикантів, наприклад: фанера (фонограма), ремікс (нова версія відомої мелодії), розкрутити (розрекламувати пісню, ім'я).

Арготизмами (від франц. argot — жаргон) називаються слова та вирази, вживання яких обмежене специфічною мовою окремих соціальних груп, мало або й зовсім незрозумілою для іншої частини суспільства. За своїми ознаками мова арго зближується з жаргоном, але якщо останній, у принципі, відкритий для загального розуміння, то мова арго — це мова утаємничена, зрозуміла лише для посвячених, мова, що має спеціальний розрахунок на приховування свого змісту (колеса - наркотики, чорнило - червоне вино, ксива - документи).

32. Подвоєння приголосних у власне українській та запозиченій лексиці

Правила подвоєння:

Дві букви для передачі подвоєних приголосних пишемо при збігу однакових приголосних:
• префікса й кореня українських слів, а також слів іншомовного походження, якщо існують відповідні непрефіксальні утворення – оббивати, ввечері, віддалік, беззахисний, ззаду, інновація (є новація), іррегулярний (є регулярний), АЛЕ: анотація, конотація
• кінця першої та початку другої частини складноскорочених слів – заввідділом, юннат, військкомат
• кореня або основи на -н(-нь) і суфіксів -н-, -ник, -ниц(я) – туманний, ранній, щоденник, письменниця
• основи дієслова минулого часу на -с і постфікса -ся – пронісся, затрясся, розрісся
Подвоєння приголосних передається на письмі:
• у прикметникових суфіксах -енн-, -анн-, а також у похідних іменниках із суфіксом -ість і прислівниках – непримиренний, непримиренність, непримиренно, старанність, старанний, старанно
• у деяких словах – бовван, Ганна, лляний, овва, ссати і похідні від них
Подовження приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [ж], [ч], [ш] після букв на позначення голосних передається на письмі:
• в усіх відмінках іменників середнього роду 2 відміни, крім родового множини з нульовим закінченням – багаття, багаттю, багаттям, у багатті, АЛЕ: декілька багать; почуттів, відкриттів (і відкрить)
• в усіх відмінках деяких іменників 1 відміни, крім родового множини із закінченням -ей – суддя, судді, суддю, суддею, суддів, стаття, статтею, статті, статтю, АЛЕ: статей
• в орудному відмінку однини іменників 3 відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний – миттю (мить), височінню (височінь), ніччю (ніч), АЛЕ: радістю (радість), щирістю (щирість), любов’ю (любов)
• у деяких прислівниках – зрання, спросоння, навмання, попідтинню, попідвіконню
в особових формах дієслова лити(ся) і похідних від нього – ллю, ллєш, ллється, виллємо, переллються

Правопис іншомовних слів із подвоєними та неподвоєними буквами: аннали, бонна, брутто, ванна, мадонна, манна, нетто, панна, пенні, тонна, біль (= законопроект), булла, вілла, мулла, мірра; агресія, акумуляція, алея, апарат, атестат, бароко, беладона, белетристика, бравісимо, ват (АЛЕ: Ватт), грип, група, ідилія, інтелектуал, інтелігент, інтермецо, колектив, комісія, комуна, лібрето, піанісимо, піцикато, стакато, сума, фін (фіни), фортисимо, шасі.

33. Склад української лексики з погляду її походження

Отже, за походженням лексика поділяється на споконвічну (питому) для певної мови і запозичену з інших мов.

34. Спрощення в групах приголосних

На письмі фіксується:

випадання [д], [т] у важких для вимови групах приголосних [ждн], [здн], [стн], [стл] – тиждень – на тому тижні, роз’їзд – роз’їзний, захист – захисник, АЛЕ: зап’ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять
випадання [к] у групах приголосних [скн], [зкн] – тріск – тріснути, брязк – брязнути, АЛЕ: виск – вискнути, риск – рискнути
випадання [л] у групі приголосних [слн] – ремесло – ремісник

Спрощення відбувається при вимові, але не позначається на письмі у прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження (аванпостний, форпостний, баластний, компостний, контрастний, гігантський, парламентський), у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду 1 відміни (піаністці, оптимістці, аспірантці).

35. Зміни звуків у мовному потоці

У потоці мовлення звуки зазнають різноманітних впливів і як наслідок змін в артикуляції і звучанні. Такі зміни поділяються на позиційні і комбінаторні.

Позиційні модифікації звуків залежать від наголосу, від позиції звука на початку чи в кінці слова або складу. Наприклад, вимова [е] у ненаголошених складах: [веисна], [сеило]. Внаслідок таких фонетичних змін виявляються позиційні варіанти певної фонеми. Отже, позиційним варіантом фонеми є звук, що вимовляється замість головного вияву фонеми у певній слабкій позиції.

Комбінаторні зміни виникають внаслідок взаємодії звуків у мовному потоці. Кінцева фаза артикуляції попереднього звука своєрідно накладається на початкову фазу артикуляції наступного. Таке явище називається коартикуляцією. Внаслідок таких змін виникають комбінаторні варіанти певної фонеми.

Комбінаторні варіанти голосних і приголосних фонем можуть виникати внаслідок таких фонетичних явищ, як акомодація й асиміляція. Акомодація (лат. accomodatio – пристосування) – це фонетичні зміни, що відбуваються внаслідок взаємодії голосних і приголосних звуків. Різновидами акомодації є:

лабіалізація (артикуляція звуків, за якої губи витягуються вперед і заокруглюються, від чого змінюються об’єм і форма ротової порожнини як резонатора. Лабіалізації можуть зазнавати приголосні в позиції перед о та у й голосні в позиції після губних приголосних: [сᵒум], [мᵒіст], [бᵒайка]);
назалізація (фр. лат. nasus - ніс – зміна звука, що полягає в набутті звуком носового тембру і викликана підняттям м’якого піднебіння й проходженням частини видихуваного повітря в носову порожнину. Назалізації в мові можуть піддаватися звуки (приголосні і голосні) у положенні перед носовими. Найбільшою мірою назалізація простежується між двома носовими – [манка], [німий], дещо менше після носових – [нас];
палаталізація (пом’якшення; це наслідок додаткового підняття спинки язика до твердого піднебіння. Пом’якшуються тверді фонеми в позиції перед і: [ш’іс'т'], [ч’іл'ний]);
веляризація (від лат. velaris – задньопіднебінний; ствердіння приголосного звука внаслідок додаткового підняття задньої частини спинки язика до м’якого піднебіння. Веляризуватися можуть усі приголосні, крім задньоязикових, для яких ця артикуляція є основною. Сюди належить:
• тверда вимова приголосних перед і, що не походить з (ять): [стіл];
• ствердіння /н'/, /д'/ перед шиплячим: промінь, але промінчик, порадь, але Радченко).

Акомодація є регресивною, коли наступний звук впливає на попередній. Якщо попередній звук впливає на наступний, то відбувається прогресивна акомодація.

Асиміляція (лат. assimilatio – уподібнення) – це фонетичне явище взаємодії звуків однієї якості, наприклад, тільки приголосних, що виявляється у пристосуванні їх вимови. Асиміляція, що виявляється в системі голосних, називається гармонійною, або вокалічною.

Протилежним за наслідком до асиміляції є фонетичне явище дисиміляції. Дисиміляція (лат. dissimilatio – розподібнення, відмінність) – розподібнення звуків однієї якості. Воно виявляється в системі приголосних. У разі контактування однакових або подібних звуків один з них утрачає, змінює фонетичні ознаки, що були спільними для цих звуків.

36. Лексичне значення окремого слова. Слова однозначні і багатозначні

Лексичне значення — історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням. Це його реальний зміст, тобто те, що це слово називає.

Типи лексичних значень:
• пряме (номінативне) – основний тип (студент, читати, десять)
• фразеологічно зумовлене – тільки в стійких сполученнях (байдики – байдики бити)
• синтаксично зумовлене – тільки в певній синтаксичній функції впливає на семантичні характеристики (значення слова), вживається для образної характеристики явища або предмета (він у нас голова)

Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають переважно назви людей за різними ознаками (українець, киянин, слюсар, лікар), назви тварин (олень, леопард, дельфін, окунь), назви рослин (сосна, тополя, вишня, смородина), назви конкретних предметів (споруда, шафа, стілець, долото, лопата), назви місяців і днів (січень, лютий, понеділок, вівторок), більшість відносних прикметників (міський, латунний, кленовий, морський), числівники (два, три, десять) тощо.

Також однозначними є терміни (банкнот, вексель, інструкція, меридіан, тонна, метр).

Слово, що має два і більше значень, називається багатозначним. Здатність слова виступати з різними значеннями називається багатозначністю, або полісемією.

Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна — «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану огорожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (людська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо.

У багатозначному слові одне значення основне, інші — побічні. У слові голова основним є значення «частина тіла», побічними — «розум», «керівник», «передні ряди», «основна річ» тощо. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад, слово грубий має три основні значення: «товстий», «необроблений», «брутальний».

Кожне конкретне значення багатозначного слова реалізується в контексті, у ситуації: важка колода (має велику вагу), важка будівля (велика, масивна), важкі кроки (повільні, втомлені), важка робота (вимагає значних зусиль).

37. Неологізми у ЗМІ

Неологізми – нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з’являються в мові.

У процесі розвитку мови виникають нові поняття. Людина дедалі глибше пізнає навколишній світ, відкриває нові явища. Лексичні новотвори з’являються внаслідок переусвідомлення застарілих назв, необхідності заміни більш точними, що відповідають нормам мови, бажання предмету, явищу, що вже існує в мові та має назву, дати нову, образнішу.

Причини появи неологізмів:
• потреба дати новим предметам, явищам назви (Інтернет, гіпсокартон)
• потреба замінити більш зрозумілою назвою (аероплан – літак)
• бажання знайти свіжі образні назви (бистроплин, яблуневоцвітно)

Види неологізмів:

загальномовні – називають нове поняття; поділяються на:
• лексичні неологізми – нові слова, утворені за наявними в мові моделями (закордоння, пропрезидентський, пострадянський) або запозичені з інших мов (райтер)
• семантичні неологізми – нові значення вживаних раніше в мові слів: наші (члени фракції “Наша Україна”), зелені (захисники природи), зелені (долари)
індивідуальні (авторські) – дають іншу, емоційно-експресивну назву поняттю; як правило, ці неологізми «зберігають» за собою авторство й завдяки своїй образності не переходять до розряду загальномовних (неологізми П. Тичини: прометейно, сонцебризно; Б. Олійника: владоможець, потойсвіт)

У сучасному суспільстві стрімко розвивається рекламна індустрія, а це, у свою чергу, формує мову реклами, яка має великий вплив на суспільство – рекламні гасла й заклики, репліки героїв рекламних роликів широко цитуються. Реклама сприяє ознайомленню широкого кола українців із новими реаліями (адаптер, аудіокарта, вібромасажер, жалюзі, ролети, чіпсмейкер). Молодь часто спілкується рекламними слоганами: не гальмуй – снікерсуй; шейканемо, бейбі. Всі ці неологізми творяться за допомогою різних словотвірних афіксів і змінюються за граматичними законами української мови.

Завдяки ЗМІ частина запозиченої лексики досить швидко освоюється, збагачується похідними утвореннями, граматикалізується: національний хіт-парад, хітова пісня, хітова програма, хітова дівчина, офшорна гра (телевізія), фостерна сім’я.

38. Лексика української мови загальнонародного вживання і обмежена у своєму вживанні територією або соціальним середовищем

Лексика української мови неоднакова за сферою вживання. Одні слова входять у загальнонародний фонд, який знають і використовують усі його носії незалежно від місця проживання, професії, суспільного стану, освітнього рівня тощо. Такі слова належать до лексики загальнонародного вживання (загальновживаної).

Це назви родинних стосунків (баба, дід, батько, мати, діти, дочка, син), частин організму людини і тварини (голова, очі, вуха, ніс, щоки, рука), тварин (кінь, корова, вівця, вовк, їжак), птахів (ворона, голуб, горобець, синиця),рослин (верба, калина, береза, горох), предметів та явищ природи (берег, вітер, град, дощ, камінь), понять часу (весна, осінь, зима, день, ніч, вечір), знарядь праці та засобів пересування (вила, граблі, сапа, пила, віз), житла й частин його (хата, стеля, поріг, вікно, двері, піч), предметів харчування і страв (молоко, м’ясо, мед, хліб, борщ) і т.д.

Використання таких слів нічим не обмежене. Називаються такі лексичні одиниці загальновживаними і складають базу для творення найрізноманітніших слів, що робить можливості розширення словника української мови практично невичерпними.

Крім основного лексичного складу української мови, є слова, користування якими обмежене або територією, або тією чи іншою суспільною групою – представниками окремих галузей науки, мистецтва, техніки й виробництва.

Серед лексики обмеженого вживання розрізняють територіально обмежену (діалектну) лексику та соціально обмежену.

Діалектна лексика, або діалектизми (від грец. ‘наріччя’), у своїй основі є засобом усного спілкування людей певної території. Українська мова має три наріччя – північне, південно-західне та південно-східне, які різняться між собою, а також від літературної норми фонетичними, граматичними й лексичними ознаками. Діалектизми – це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту).

Види діалектизмів:
• лексичні – слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя – ‘картопля’, когут – ‘півень’, блават – ‘волошка’, тайстра – ‘торба’, ляскавиця – ‘грім’
• етнографічні – назви місцевих реалій, невідомих або невикористовуваних за межами певного говору; як правило, це назви одягу: гуня – ‘жіноча свитка’, каптур – ‘очіпок’; назви страв місцевої кухні: жур – ‘страва з вівсяного борошна’, каварма – ‘страва з баранини’; назви житлових і господарських приміщень та їх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо: папера – ‘великий кошик з верболозу на овочі’, колиба – ‘чабанська або лісорубська хатина’; назви, пов’язані з місцевим мистецтвом: дримба, трембіта, флояра; з місцевою демонологією: мольфар – ‘чаклун’, арідник – ‘злий дух’, мавка – ‘лісова русалка’
• семантичні – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням: вино – ‘виноград’, масть – ‘жир’, квасок – ‘щавель’, базар – ‘майдан’, губа – ‘гриб’

Соціально обмежена лексика:

Професіоналізми (від латин. ‘заняття, фах’) – це слова та словосполучення, властиві мовленню певної професійної групи людей. Лексика різних професійних груп характеризується низкою специфічних рис. За межами даного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. З-поміж професіоналізмів можна виділити науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-жаргонні (гончарство: дно – ‘нижня частина виробу’, утір – ‘лінія, що окреслює дно’, пук – ‘середня опукла частина виробу’, вінця – ‘краї виробу’)
Жаргонізми — це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові та, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фамільярності тощо (центровий - авторитетний, бабки - гроші, прикид – одяг/манера одягатися)
Арготизми – умовна говірка певної соціальної групи з набором слів, незрозумілих для невтаємничених у справи цієї групи. Є засобом спілкування злодіїв, рекетирів, діячів мафіозного світу та інших антисоціальних елементів, що хочуть приховати свої наміри від решти членів суспільства. Це своєрідний мовний код. Колись існували замкнені соціальні групи (лірники, жебраки), для яких арго було знаряддям самозахисту й боротьби з кривдниками. В арго багато іншомовних слів. До створення арго доклали зусиль і бурсаки, внісши в цю “мову” чимало коренів грецьких слів: кимарити – від грец. ‘спати’, крисо – від грец. ‘м’ясо’, тирин – від грец. ‘сир’, мікрий – від грец. ‘малий’, крим – від грец. ‘гріх’.

39. Перифрази і евфемізми як види синонімів

Перифраз – описовий зворот мови, поетична фігура або троп, за допомогою якого предмет/особа/явище не прямо, а опосередковано, описується, через характерні або приписувані суспільною практикою риси (цар звірів – Лев); переносне описове образне найменування предметів у певних умовах його вживання може виступати контекстуальним синонімом.

Перифрази наближаються до розгорнених метафор, бо завжди містять у собі якусь оцінку явищ, сприяють яскравості їх зображення. Вони допомагають уникнути повторів тих самих слів чи зворотів, чим підвищують стилістичну якість оформлення думки.

Їх виникнення пов’язане:
• із збігом звукового і компонентного складу різних за своїм значенням і характером сполучень слів
• з утворенням омонімічних перифраз, внаслідок розширення і розпаду на омоніми багатозначно-перифрастичного звороту (у мові преси зберігається рідко, що обумовлено обмеженою кількість полісемантичних перифраз)

Евфемізми - пом'якшуючі або маскуючі слова і вислови, які використовуються замість слів, котрі сприймаються як небажані, неприйнятні, вульгарні, зневажливі, ненормативна лексика, образливі або табу, а також умовне позначення деяких власних імен (старий – поважного віку).

Часто використовуються у функції контекстуальних синонімів. Поширені переважно в усному та художньому мовленні. У художній та публіцистичній літературі може вживатись як засіб гумору. Використовується з метою уникнення прямого висловлювання. Збуджують увагу читачів та змушують здогадуватися про що йде мова.

40. Подвоєння приголосних у власне українській та запозиченій лексиці

Правила подвоєння:

Дві букви для передачі подвоєних приголосних пишемо при збігу однакових приголосних:
• префікса й кореня українських слів, а також слів іншомовного походження, якщо існують відповідні непрефіксальні утворення – оббивати, ввечері, віддалік, беззахисний, ззаду, інновація (є новація), іррегулярний (є регулярний), АЛЕ: анотація, конотація
• кінця першої та початку другої частини складноскорочених слів – заввідділом, юннат, військкомат
• кореня або основи на -н(-нь) і суфіксів -н-, -ник, -ниц(я) – туманний, ранній, щоденник, письменниця
• основи дієслова минулого часу на -с і постфікса -ся – пронісся, затрясся, розрісся
Подвоєння приголосних передається на письмі:
• у прикметникових суфіксах -енн-, -анн-, а також у похідних іменниках із суфіксом -ість і прислівниках – непримиренний, непримиренність, непримиренно, старанність, старанний, старанно
• у деяких словах – бовван, Ганна, лляний, овва, ссати і похідні від них
Подовження приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [ж], [ч], [ш] після букв на позначення голосних передається на письмі:
• в усіх відмінках іменників середнього роду 2 відміни, крім родового множини з нульовим закінченням – багаття, багаттю, багаттям, у багатті, АЛЕ: декілька багать; почуттів, відкриттів (і відкрить)
• в усіх відмінках деяких іменників 1 відміни, крім родового множини із закінченням -ей – суддя, судді, суддю, суддею, суддів, стаття, статтею, статті, статтю, АЛЕ: статей
• в орудному відмінку однини іменників 3 відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний – миттю (мить), височінню (височінь), ніччю (ніч), АЛЕ: радістю (радість), щирістю (щирість), любов’ю (любов)
• у деяких прислівниках – зрання, спросоння, навмання, попідтинню, попідвіконню
в особових формах дієслова лити(ся) і похідних від нього – ллю, ллєш, ллється, виллємо, переллються

41. Поняття антонімії. Типи антонімів

Антоніми – слова, що називають протилежні за змістом поняття (добрий – злий). З конкретним значенням, як правило, антонімів не мають займенники та числівники. Найбільше антонімів серед прикметників та прислівників.

Антонімія пов’язана з полісемією, бо слово може вступати в антонімічні зв’язки не всіма, а лише одним зі своїх значень. Це діаметрально полярні слова, оскільки антонімія пов’язана із твердженням протилежного поняття чи ознаки.

За характером протиставлення розрізняють такі антоніми:
• градуальні – означають два діаметрально протилежні за мірою або ступенем вияву видові та проміжні значення певного родового поняття (гарячий – холодний, між ними – теплий, теплуватий, прохолодний)
• конверсиви – слова з протилежним значенням, що не мають проміжних понять (перемога – поразка); оцінюють ситуацію з протилежних точок зору
• векторні – позначають дії, що протилежно спрямовані або взаємно зворотні дії/явища/ознаки/напрями (зачиняти – відчиняти)
• комплектарні – позначають два взаємно доповнювальні видові поняття, які разом становлять певне родове поняття безпроміжних ланок (брат – сестра, чоловік – дружина); заперечення одного твердження іншим

42. Мова та мовлення. Функції мови

Найбільш загальними і необхідними умовами продуктивної психічної діяльності особистості є мова і мовлення, спілкування та увага.

Мова - суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і являє собою систему знаків для передавання, приймання і використовування інформації. Вона виникла в процесі становлення самої людини як суспільної істоти, в процесі спільної трудової діяльності людей.

Передумовами виникнення мови були здатності видавати звуки та здійснювати рухи, які виступали способом спілкування, засобом задоволення потреби обмінюватися думками, пізнавати властивості предметів і явищ. Головні складові мовної системи - її словниковий склад і граматична будова.

Мовлення - це акт вживання людиною мови для спілкування. Воно не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З іншого боку, сама мова залишається живою тільки за умови, коли активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється під час мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови. Також, воно може набувати форми мовного акту, що є складовим елементом іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад трудової або навчальної.

43. Омоніми, основні типи омонімів, походження омонімів

Омоніми – слова, що звучать і пишуться однаково, але не мають нічого спільного у властивих їм значеннях (лава – спосіб шикування, вулканічна маса, вибій у шахті, пристрій для сидіння). Омоніми з’являються внаслідок випадкового збігу звучання форм різних слів (ліра – інструмент, ліра – грошова одиниця).

Види омонімів:
• повні (абсолютні) – існують в межах однієї частини мови, їх звуковий склад збігається в усіх граматичних формах (двір – господарська ділянка, монарх і його оточення)
• неповні (часткові) – слова, в яких збігається лише в частині форм; неповнота може виявлятися: у розрізненні форм Р.В. однини (початка кукурудзи, початку кінострічки), коли лише один з омонімів змінюється за числами (кадри з фільму, робітничі кадри), у дієслова неповні омоніми можуть збігатися лише в одному з видів (зривати – недоконаний вид, зірвати – доконаний вид)

Типи омонімів:
• омоформи – слова, що мають однаковий звуковий склад лише в певній граматичній формі (поле – поле)
• омофони – слова, у яких звуковий склад збігається, але вони різні за значенням і написанням (роман – Роман, кленок – клинок)
• омографи – слова, у яких збігається написання, але різні вимова або наголос (Ірис – ірИс)

44. Чергування приголосних при словозміні та при словотворенні

Правила чергувань:

Перед суфіксами ськ(ий), ств(о) змінюються приголосні г, ж, з, к, ч, ц, х, ш, с:
• х, ш, с + ськ(ий), ств(о) = ськ(ий), ств(о): птах - птаство, товариш - товариський, товариство, Одеса – одеський
• г, ж, з + ськ(ий), ств(о) = зьк(ий), зтв(о): Париж - паризький, Ладога - ладозький, боягуз - боягузтво, Кавказ – кавказький
• к, ч, ц + ськ(ий) , ств(о) = цьк(ий), цтв(о): козак - козацький, викладач - викладацький, молодець - молодецький, молодецтво

АЛЕ: у деяких прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження, приголосні г, к, х, ш перед суфіксами ськ(ий), ств(о) не змінюються: казах - казахський, тюрк – тюркський
При творенні іменників із суфіксом ин(а) змінюються групи приголосних:
• цьк на чч : козацький - козаччина, донецький - Донеччина (але: галицький - Галичина)
• ськ, ск, сок на щ: полтавський - Полтавщина, пісок - піщина, віск – вощина
При творенні іменників та прикметників із суфіксом ан групи приголосних ск, шк змінюються на щ(шч): віск - вощаний, вощанка, дошка – дощаний
При творенні багатьох форм дієслів ІІ дієвідміни групи приголосних ск, ст змінюються на щ (шч), а зк на жч: вереск - верещати, простити - прощати, брязк – бряжчати
При творенні форми вищого ступеня прикметників та прислівників за допомогою суфікса ш(ий) приголосні г, ж, з змінюються на жч, а приголосний с - на шч: дорогий - дорожчий, дужий - дужчий, високий - вищий (вище), АЛЕ: легкий - легший (легше). Це стосується також дієслів, утворених від прикметників вищого ступеня: вужчати, дужчати
Приголосні основи к, ц перед суфіксом н змінюються на ч: вік - вічний, вічність, вічно; молоко - молочний; місяць - місячний; пшениця - пшеничний. Винятки: торішній, дворушник, соняшник, рушник, рушниця,сердешний (у значенні «бідолашний»), мірошник

45. Чергування ׀е׀ – ׀о׀ після шиплячих та ׀й׀

Правила чергувань:

Після ж, ч, ш, щ, дж, й перед м'яким приголосним, а також перед складами з е та и (яке походить від давньоруського и) пишеться е - вечеря, четвертий, вишень, пшениця, шестиденка, щетина, джерело
Після ж ,ч, ш, щ, дж, й перед твердим приголосним, а також перед складами з а, о, у та и (яке походить від давньоруського ы) пишеться о - жолоб, жонатий (пор. женити), вечори (пор. вечеря), дочок, іграшок, бджола, знайомий, його, копійок
О виступає замість сподіваного е:
• в суфіксі -ост(і) іменників жіночого роду ІІІ відміни (більшості, неминучості)
• у давальному и місцевому відмінках однини деяких іменників (щоці, на щоці)
• у закінченнях родового та орудного відмініків жіночого роду прикметників, займенників та числівників прикметникового типу (пекучої, пекучою; вашої, вашою; першої, першою)
• у похідних утвореннях типу: чорніти, чдрпіь, чорнити (відповідно до чорний, чорного), вечоріє, вечоріти (відповідно до вечора, вечорові)
Е виступає замість сподіваного о:
• в корені дієслів у формах 1 особи одними, 3 особи множини, в інфінітиві, у закінченні 1 особи множини деяких дієслів 1 дієвідміни (шепчу, шепчуть, шептати, шепчемо), в інфінітиві, у закінченні 1 особи множини деяких дієслів 1 дієвідміни (шепчу, шепчуть, шептати, шепчемо)
• у пасивних дієприкметниках із суфіксом –ен(ий) і прикметниках із наголошеним суфіксальним е (зосереджений, грушевий, АЛЕ: грошовий)
• у суфіксах -енк(о), -єнк(о), -ечок, -єчок, -ечк(а), -енн(ий), -езн(ий) – Сидорченко, Авдієнко, вершечок, краєчок, доріжечка, височенний, широчезний
• у словах книжного та іншомовного походження (жертва, печера, чек)
• у деяких словах за традицією (кочерга, червоний, щедрий)

46. Синоніми в українській мові. Основні типи синонімів

Синоніми – слова, що різні за форм, близькі, але не тотожні за значенням; синонімія – явище, властиве всім рівням нашої мови.

Групи синонімів:
• морфологічні – морфологічні форми, що мають однакове значення, але відрізняються семантичними і стилістичними відмінками + відмінкові форми слів (крилами, крільми; плечей – плеч), літературні та архаїчні форми (є – єсть – єси), синонімічні діалектні форми (дивуються – ся дивують)
• словотворчі – слова, в яких синонімічними виступають певні афікси – суфікси або префікси (синок – синочок – синонько – зменшено-пестливий суфікс; писав – написав – понаписував – префікс)
• синтаксичні – синтаксичні конструкції, які мають однакове значення, але відрізняються семантичними відтінками, емоційно-експресивним і синтаксичним забарвленням; в укр. мові – прийменникові конструкції (коло – біля хати), дієприкметниковий зворот і підрядне означальне, конструкції з Н.В. та Зн.В. (написав лист/листа), Н.В. та Р.В. (купив мед/меду)
• лексичні – слова, що називають назву поняття, близькі за своїм основним значенням, але різні значеннєвими відтінками, емоційно-експресивним забарвленням і належність до певного стилю (вітер, вітрисько, легіт); вони поділяються на:
• загальномовні (словникові) – відносна незалежність від контексту, стійкість значення, частота вжитку
• контекстуальні – зближені за значенням тільки в певному контексті; одиничне вживання
• фразеологічні - це низка фразеологічних висловів, які, виражаючи одне й те саме поняття, відрізняються експресивно-змістовими відтінками або приналежністю до різних функціональних стилів мовлення (ледарювати – байдики бити, давати горобцям дулі, клеїти дурня, і за холодну воду не братися)

Групи загальномовних синонімів:
• ідеографічні - позначаючи той самий предмет, явище, ознаку, процес та ін., відрізняються окремими елементами своїх значень (хотіти - бажати, жадати, прагнути)
• стилістичні - які різняться елементами значень та емоційно-експресивним забарвленням і є характерними для певного стилю (їсти - уминати, трощити, глитати, жерти)
• понятійно-стилістичні - відрізняються і відтінками у значенні, і стилістичним забарвленням (поганий, бридкий; лихо, нещастя, горе)

Синоніми об’єднуються в синонімічні ряди. У синонімічному ряді виділяється одне слово, яке найбільш чітко виражає значення всіх синонімів і виступає як стилістично нейтральне. Це слово називають домінантою синонімічного ряду (стрижневим словом). Наприклад: дорога (домінанта), путь, шлях; думати (домінанта), гадати, міркувати; старанно (домінанта), дбайливо, пильно, ретельно.

Абсолютні синоніми – слова, що однакові за лексичним значенням, але інколи мають незначні відмінності. Вони поширені серед термінологічної лексики (горизонт – обрій), але у сучасній мові трапляються нечасто. З часом, абсолютні синоніми якщо не зникають, а залишаються у мові, віддаляться один від одного за значенням або за стилістичними властивостями, вживанням.

Часто абсолютні синоніми утворюються від запозичення іншомовних слів. Наприклад «азбука» - старослов'янське, «абетка» - українське, а «алфавіт» - іншомовне. Або у взаємодії літературної мови з діалектним мовленням (стрічка – стьожка, бинда).

47. Суспільне значення норм літературної вимови. Порушення правил літературної вимови

Літературна вимова – нормалізована вимова, яка не має просторічних, діалектних чи суржикових ознак. Правила літературної вимови допускають співіснування паралельних форм, наприклад: та'кож і тако'ж. варіювання є об’єктивним, неминучим виявом розвитку мови. Вимовні норми характеризуються великою стійкістю. Вони уніфікуються, поступово змінюються, удосконалюються відповідно до змін і вдосконалень фонетичної, лексичної, граматичної системи мови.

Орфографічні норми сучасної української літературної мови є загальнообов’язковими: їх повинен дотримуватися кожен, хто говорить по-українськи, оскільки нормативність забезпечує адекватне сприйняття висловленого, полегшує процес спілкування. Літературна вимова дає співрозмовникам змогу зосереджувати увагу на змісті висловлювання, не відволікатися від нього у зв’язку з незвичним, ненормативним звучанням. Крім того, дотримання орфоепічних норм сприяє опануванню орфографічних норм, адже відповідає вимові. Однак існують слова, вимова і написання яких не збігаються.

Орфоепічні норми мають велике суспільне значення, оскільки саме завдяки правильній вимові мова стає зручним засобом спілкування. Володіння ними сприяє швидкому порозумінню людей. Дотримання норм літературної вимови є одним із показників загальної культури особистості, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики – від побуту до закладів освіти, науки, культури, державного управління.

Сучасна українська літературна мова має усталені орфоепічні норми. Проте відхилення від них трапляється досить часто. Порушення правил вимови спричинені такими явищами:

Вплив на вимову правопису. Мовці намагаються у вимові копіювати написання слів
плив на вимову діалектного оточення. Так фонетика північного діалекту і багатьох говорів.
Впівденно-західного наріччя спричинила вимову [р'] як [р]: радно, говорат тощо. Під впливом південно-західного наріччя іноді вживають у кінці слова глухі приголосні замість дзвінких: зуп віс, сторош тощо. Особливості діалектного мовлення здебільшого зумовлюють орфоепічні помилки мешканців села.
Вплив на вимову близькоспорідненої мови. Під впливом російської мови вимовляють м’яко шиплячий [ч]; оглушують дзвінкі у кінці слова; ненаголошений [о] вимовляється як [а]; замість [в] вимовляють [ф]. Контакти української мови і російської, як правило, спричиняють відхилення від літературної орфоепічної норми мешканців міста;
Відсутність до 90-х років ХХ ст. (унаслідок вилучення в 30-ті роки ХХ ст.) в українському алфавіті літери ґ. У зв’язку з цим поширеною є ненормована вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати, ґрунт зі звуком [г]. Спостерігається також вживання звука [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження: ґаз, ґазета.
Відхиленням від орфоепічних норм української літературної мови є неправильне наголошування слів, зокрема дієслів: ві'зьму, ка'жу, лю'блю, ве'зла, пі'ду, прине'сла, при'йду (замість візьму', кажу', люблю' везла', піду', принесла', прийду').

48. Чергування ׀о׀ та ׀е׀ з ׀і׀

Правила чергування:

Згідно з вимовою о, е у відкритому складі чергують з і в закритому складі:
• при зміні форм іменників, прикметників (і похідних від них власних назв), числівників і займенників прикметникового типу, а також дієслів – справедливості – справедливість, у прекрасному – у прекраснім, Харкова – Харків, Києва – Київська Русь, семи – сім, твого – твій, везе – віз
• при словотворенні – веселитися – весілля, творити – твір
О, е не переходять в і в закритому складі:
• коли вони випадні або вставні – лапок – лапки, вітер – вітри
• у звукосполученнях -оро-, -оло-, -ере-, -еле- - морок, холод, терен, велет, АЛЕ: моріг, оборіг, просторінь, поріг, сморід (винятки)
• у звукосполученнях -ор-, -ер-, -ов- між буквами на позначення приголосних – морква, червоний, шовковий, АЛЕ: погірдний, хоч погорда (виняток)
• у родовому відмінку множини іменників на -ення – спрощень, відхилень
• у словах іншомовного походження – директор, шофер, шеф, АЛЕ: кольору – колір, паперу – папір (давні запозичення)
Пишемо і у відкритому складі іменників у формі називного відмінка однини (взірець, сніжок), родового відмінка множини (бійок, кілець), а також у словах із зменшено-пестливими суфіксами (кізонька, ніженька)
У групах з -оро-, -оло-, -ере-, -еле- о, е переходять в і в закритому складі і родовому відмінку множини іменників жіночого роду і в похідних від них словах на -к(а) (корова – корів – корівка), у родовому відмінку множини іменників середнього роду та в утворених від них зменшених формах (ворота – воріт – ворітця, АЛЕ: джерело – джерел – джерельце, дерево – дерев – деревце), у деяких іменниках середнього роду (бездоріжжя, Запоріжжя, підборіддя, підворіття, АЛЕ: лівобережжя, правобережжя, безголів’я, поголів’я, АЛЕ: безголосся, повноголосся)
Пишемо о, е в закритому складі в непрямих відмінках іменників чоловічого роду (гребця, гребцю та інш.), у родовому відмінку множини іменників жіночого роду (обнов, жмень, АЛЕ: осіб, підків), у називному відмінку однини іменників чоловічого роду (завод, погром), під наголосом у словотворних частинах -вод, -воз, - нос, - роб слів, що називають людей за родом діяльності (діловод, АЛЕ: газопровід, водовоз, АЛЕ: дрововіз, землероб), у деяких словах книжного й церковного походження (Бог, пророк, словник)

49. Фразеологія сучасної української мови. Основні типи фразеологічних одиниць

50. Чергування ׀о׀ та ׀е׀ із фонемним нулем

У сучасній українській мові поширене чергування голосних /о/ та /.е/, а фонемним нулем, наприклад: кілок — кілка, хлопець — хлопця, сон — сну, пень — пня.

Це чергування розвинулося ще в давньоруській мові приблизно в XI—XII ст. на місці колишніх зредукованих голосних /ъ/ та /ь/ і перейшло в усі східнослов'янські мови.

Зредуковані голосні /ъ/ та /ь/ нагадували звучанням відповідно голосні /о/ та /е/. Вони могли стояти в слабкій (у кінці слова, перед складом з голосним повного творення, перед складом із зредукованим голосним у сильній позиції) або в сильній позиції (під наголосом, перед складом із зредукованим голосним у слабкій позиції), у сполученнях ър, ьр, ъл, ьл між приголосними, що помітно впливало на їх якість і на дальшу долю.

З XII ст. зредуковані /ъ/, /ь/, що стояли в слабкій позиції, занепали, а ті, що стояли в сильній позиції, розвинулися в голосні повного творення /о/ та /е/. Занепад зредукованих або їх перетворення в /о/ та /е/ в тій самій морфемі (в різних формах того самого слова або в споріднених словах) і поклали початок чергуванню голосних фонем/о/ та /е/ з фонемним нулем. Пор.: сънь (сон) — съна (сну), дьнь (день) — дьню (дня).

Чергування /о/ та /е/ з фонемним нулем (випадання голосних) тепер відбувається:

У суфіксах -ок, -к (із ьк, ьк): сучок—сучка, садок — садка, порошок — порошку , огірок — огірка, дзвіночок — дзвіночка.
У суфіксі -ець: борець — борця, хлопець — хлопця, палець — пальця, гребінець — гребінця.
У префіксі: відозва—відзиватися.
У родовому відмінку іменників: сосна - сосон, сестра - сестер, голок - голка.
У ряді коренів: сон — сну, пень — пня, пес — пса, весь — все, швець — шевця, жнець — женця.
У словотворенні: день - дніти, сон-заснути, тьма - темний, дно - бездонний.

51. Застарілі слова (історизми, різні види архаїзмів)

Застаріла лексика – неоднорідна за своїм складом, що пояснюється причинами виходу тих чи інших слів з активного запасу та відрізняються також ступенем архаїзації.

Одну з груп становлять ті, що зовсім вийшли з ужитку, незрозумілі носіям мови на її сучасному рівні розвитку (вазмь – щастя, головняк – убивця, просинець – січень, віститель – парламентар). До іншої групи відносять слова, що зрідка вживаються в сучасній літературній мові, зрозумілі носіям (гайдамака, аршин, атрамент – чорнило, панщина).

Ступінь застарілості слова визначається його місцем у лексичній системі мови, поширеністю й тривалістю його вживання у минулому (у складі активної лексики) та зв’язками зі спорідненими словами. Дні виходять з активного вжитку через те, що зникають поняття, явища, предмети – внаслідок дії позамовних чинників. Ці слова – матеріальні архаїзми (історизми), оскільки вони репрезентують мову певної історичної доби (кошовий, гетьман, осавула) та не мають синонімів у сучасній мові.

Інші слова виходять з активного вжитку внаслідок внутрішньо мовних причин: замінюються рівнозначними лексемами, які виявляються більш придатними для називання тих самих понять, явищ – стилістичні архаїзми (вия – шия, ланити – щоки).

Історизми використовуються в наукових, публіцистичних та художніх творах як терміни та нетермінологічні назви понять минулих епох.

52. Шляхи виникнення омонімів. Міжмовна омонімія

Джерела виникнення омонімів:

Збіг власне українського слова й запозиченого: мул (укр., відклад и на дні водойми) — мул (лат., тварина); як (укр., прислівник) — як (тиб.,тварина); балка (укр., яр) — балка (нім., перекладина)
Збіг двох значень: кок (фр., вид зачіски) — кок (голл., кухар на судні); бар (грец., одиниця тиску) — бар (англ., невеликий ресторан); метр (грец., одиниця довжини, віршовий розмір) — метр (фр., учитель, вихователь, шаноблива назва людини)
Збіг слів у результаті словотворення: загин (від гинути) — загин (від гнути), злити (від зло) — злити (від лити), обпилювати (від пил) — обпилювати (від пиляти)
Збіг слів у результаті історичних фонетичних змін (спрощення, чергування): вити (вию) – вити, вити (в’ю)*— вити
Збіг сучасного літературного слова й застарілого або діалектизму: око (орган зору) — око (міра рідини), чайка (птах) — чайка (човен), без (прийменник), голосити, гостинець і діалектні: без (бузок), голосити (поширювати), гостинець (великий битий шлях, шосе)
Розпад полісемії, тобто втрата асоціативного зв’язку між значеннями одного слова: порох (пил) — порох (вибухівка), дача (вілла) — дача (давання), лист (у рослини) — лист (послання)

Міжмовні омоніми – це однакові звукові комплекси як у близькоспоріднених, так і віддалених за походженням мовах, що різняться значенням. Наприклад: лат. біс – двічі укр. біс – диявол

Цей вид омонімів фіксується у спеціальному словнику – Словник російсько-українських міжмовних омонімів М.П.Кочергана (К, 1997), який сприяє більш ефективному засвоєнню української мови. Крім цього, вивчення і фіксація міжмовної омонімії є важливими для перекладознавства, для практики викладання іноземних мов.

53. Український складоподіл. Наголос

Склад – найменша вимовна одиниця, найкоротший відрізок, який можна виділити під час мовлення і який далі вже практично не членується. Обов’язковим елементом складу є звук, який саме і є головним елементом складу, його центром, вершиною. Тому голосні називаються складотворчими звуками. Вони можуть виступати в ролі окремого складу (о-ко) і навіть окремого односкладного слова (і, а, у).

Види складів:
• відкритий – із кінцевим голосним (виделка)
• закритий – із кінцевим приголосним (собор)
• прикритий – з початковим приголосним (сом)
• неприкритий – з початковим голосним (оса, арка)

Правила укр. складоподілу:
• один приголосний, що стоїть між голосними, належить до наступного складу (до-ро-га)
• фонетично подовжений приголосний між голосними теж вважається одним звуком, тому межа складоподілу проходить між ним та попереднім голосним (жи-ття, ти-шшю)
• з іншого типу – так само (під-даш-шя)
• сполучення двох однакових щодо участі голосу шумних приголосних належить до наступного складу (мі-сто, ща-стя)
• сполучення шумних із сонорними – до наступного складу (ве-сна, ві-зьми)
• при збігові двох сонорних – складоподіл між ними (нор-ма, кім-на-та)
• до різних складів – сусідні приголосні, перший з яких більш звучний (вез-ти, дзвін-кий)
• три сусідні приголосні не розриваються, коли 1 і 2 глухі, а 3 сонорний (се-стра, за-здри-ти)

Наголос - це посилення голосу на одному зі складів слова.

Порушення акцентуаційних норм укр. мови виникають через впливи інших мов та місцевих говорів.

54. Стильові різновиди сучасної української мови

У сучасній укр. літературній мові розрізняють:

розмовний стиль – вживається для обміну інформацією, думками, враженнями, проханнями у побутових стосунках; форма – діалог; широко використовується побутова лексика, фразеологізми, емоційно-забарвлені й просторічні слова, звертання, вставні слова, неповні речення, тощо
книжні стилі:
• публіцистичний – вживається для обговорення, відстоювання та пропагування важливих суспільно-політичних ідей, сприяння суспільного розвитку у громадсько-політичному житті; форми – монолог, іноді діалог; основні види: виступ, нарис, стаття, памфлет, фейлетон, дискусія; використовується суспільно-політична лексика, емоційно-забарвлені слова, риторичні питання, повтори; тон мовлення – пристрасний
• художній – використовується для всебічного впливу на думки й почуття людей за допомогою художніх засобів; форма – монолог; основні види: трагедія, комедія, драма, роман, повість, поема, вірш, байка і т.д.; застосовуються всі мовні засоби, особливо широко – слова і переносному значенні
• науковий – вживається для повідомлення про результати наукових досліджень у сферах науки, техніки та освіти; форма – монолог; основні види: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація; використовуються характерні мовні засоби, терміни, специфічна фразеологія, складні синтаксичні конструкції, повні речення, логічність, точність та обґрунтованість викладу
• офіційно-діловий – вживається для регулювання офіційно-ділових стосунків; форма – монолог, іноді діалог; основні види: закон, статут, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція; переважають стилістично нейтральні мовні засоби, стандартна канцелярська лексика, складні речення, виклад гранично точний, відсутні емоційно-забарвлені слова
• епістолярний – вживається для обміну інформацією, враженнями, думками у приватному листуванні; форма – монолог; основні види: листи; поєднання елементів художнього, розмовного та публіцистичного стилів
• конфесійний – вживається для обслуговування релігійних потреб людини; форма – монолог; основні види: релігійні проповіді, молитви, молитовники, церковні книги; використовується суто церковна термінологія, слова-символи, непрямий порядок слів у реченнях і словосполученнях, значна кількість метафор, алегорій, порівнянь, наявність архаїзмів, небуденність, урочистість, піднесеність

55. Парономазія. Пароніми та їх уживання у ЗМІ

Парономазія – явище паронімії; стилістична фігура, побудована на комічному або образному зближенні паронімів та взагалі співзвучних слів і словосполучень («Ти йому про Тараса, а він йому півтораста»). На основі паронімії створюють каламбури, антитези і т.д. Водночас, звукова близькість паронімії призводить до того, що їх помилково вживають один замість одного (факт – фактор). Причиною лексичних помилок стає не розрізнення міжмовних паронімів, особливо належних до близькоспоріднених слів.

Не є паронімами: шум – гам, наші – каші, шило – швайка

Уживання паронімів у журналістському тексті безпідставно – вияв незнання значення слова.

56. Шляхи виникнення фразеологізмів. Фразеологічні синоніми та антоніми

Фразеологізм – семантично пов’язане сполучення слів, яке не створювалося у процесі мовлення відповідно до загальних і значеннєвих закономірностей поєднання слів, а відтворюється у вигляді фіксованої конструкції із властивим їй лексичним складом і значенням.

Джерела походження фразеологізмів:
• народна мова: замилювати очі (брехати), дати гарбуза (відмовити), пасти задніх (відставати). Також сюди входять всі прислів’я та приказки
• стійкі вирази, пов’язані із професією, певним фахом: шитий білими нитками (недоладна брехня) (з мови шевців), товкти воду у ступі ( займатися непотрібною справою ( з мови пекарів), з іншої опери (недоречне) ( з мови музикантів, співаків)
• античні вислови, які вимагають знання міфів Давньої Греції: дамоклів меч ( про навислу загрозу), гордіїв вузол ( про нерозв’язну проблему), ахіллесова п’ята (вразливе місце), сізіфова праця (даремна і важка), троянський кінь (прихована загроза), авгієві конюшні (дуже брудне місце)
• біблійні вислови: альфа і омега (початок і кінець), випити чашу до дна (довести справу до кінця), притча во язицех (людина з поганою славою), вавилонське стовпотворіння (велелюдне місце)
• крилаті вислови як українських, так і світових письменників та поетів: останній з могікан (Фенімор Купер), а судді хто? (О. Грибоєдов), життя іде, і все без коректур (Л. Костенко)

Запозичені з інших мов фразеологізми: дивитись крізь пальці (навмисне не помічати чогось), де собака заритий (суть проблеми) (з німецької); бути не в своїй тарілці (відчувати себе незручно), повернутись до наших баранів (повернутись до попередньої теми) (з французької мови), синя панчоха (стара дівка), перейти стежку ( заступити комусь шлях до здійснення чогось) ( з англійської мови), трубка миру (з мови індіанців через мову американських колоністів).

Фразеологічні синоніми – це низка фразеологічних висловів, які, виражаючи одне й те саме поняття, відрізняються експресивно-змістовими відтінками або приналежністю до різних функціональних стилів мовлення. Вони можуть складати собою синонімічні ряди (ледарювати - байдики бити, баглаї бити, давати горобцям дулі, ханьки м’яти, клеїти дурня, ганяти вітер по вулицях, лежні справляти).

Антонімічними є фразеологізми, які протиставляються за значенням. Наприклад: спішить, аж мухи п'яти обсіли — як муха в окропі; як білка в колесі; як очманілий.