Один из крупнейших реалистов XIX века – Стендаль (1783 – 1842) – писатель необычной творческой судьбы. Рано осознав свое литературное призвание, он выступил с первым художественным произведением лишь к сорока пяти годам. К правде, которую он хотел высказать о человеческой личности и своем веке, он шел через долгие годы скитаний, политической борьбы, через драмы своего беспокойного сердца и размышления над книгами философов и ученых, через учебу у тех писателей прошлого, перед которыми преклонялся, и критическое осмысление достигнутого современниками. Он был не просто очевидцем, но непосредственным участником общественных потрясений, менявших облик Франции: поворотные вехи французской истории оказались вехами его собственной 'биографии, его развития как мыслителя и художника. Неоконченные рукописные наброски, оставшиеся от первых проб пера, опубликованы лишь посмертно. Не менее долгим был и период окончательного созревания общественно -философских и литературно-эстетических воззрений Стендаля, растянувшийся почти на полтора десятилетия – от 1814 года до последних лет Реставрации. В эти годы он пишет по преимуществу публицистические и критические статьи, философские сочинения, книги об искусстве, путевые очерки. В канун Июльской революции Стендаль, наконец, приступает к созданию своих романов и повестей. Последние 15 лет его жизни – пора творческих свершений, время расцвета его самобытного, но медленно складывавшегося дарования. Фридерик Стендаль – литературный псевдоним Анри Бейля.
Естетичні погляди Стендаля логічно випливають з його політичних, філософських та етичних переконань. Він створив свою теорію мистецтва, засновану на матеріалістичному розумінні розвитку суспільства та людини. У центрі естетики Стендаля перебуває людина, людський характер. Стендаль переконаний, що нема «ані цілковите хороших, ані цілковито поганих людей». Людина визначається тим, що вона розуміє пі; «щастям», і тим, як вона намагається вполювати це «щастя». Уточнивши думку письменника, можна сказати, що людина для Стендаля визначається метою її життя і засобами досягнення цієї мети. Спостереження і вивчення людини він завжди вважав найголовнішим завданням. Намагаючись пояснити, що він має на увазі під спостереженням, Стендаль описує свій принцип відображення дійсності, використовуючи образ дзеркала. У ньому відбивається все розмаїття світу з усіма його хорошими та поганими рисами. У своїх щоденниках автор засуджував сучасників-літераторів, які, облудно розуміючи почуття моральності, «не наважувалися назвати спальню спальнею», «мало говорили про те, що їх оточує».
Ваніна Ваніні – римська аристократка, «чорноволоса дівчина з вогненним поглядом», що харчує презирство до боязких і незначним душею молодим людям її кола, але самозабутньо полюбила юного карбонарія, чия відвага й готовність загинути за звільнення Італії від австрійців відповідають пристрасності й гордості, які виділяють її саму. Виявившись перед необхідністю принести жертву боргу, В. і Пьетро, подібно персонажам літератури класицизму, повинні вибирати між вірністю батьківщині й вірністю почуття, і це вибір долі. В. вибирає любов; щоб зберегти Пьетро, вона видає поліції інших учасників очолюваної їм венти. Доконане з любові злочин не підлягає виправданню; воно неиськупаемо, які б титанічні зусилля не додавала В. з метою визволити з в’язниці улюбленого, що добровільно здався, щоб зняти із себе підозри в зрадництві. Доля В. – ненависть ожидающего страти Пьетро й шлюб з людиною з вищого світла, хоча вона до нього в найкращому разі байдужа. Сум’яття душі, що заглушає голос розуму й змушує забути про кодекс честі, яким виключається сама можливість доносу, переборене В., що зштовхнулася з реальністю розправи над своїм обранцем: слабість переміняється розпачливою сміливістю, любов спонукує не зупинятися ні перед чим у прагненнях урятувати йому життя. Проте фінал історії В. катастрофічний, оськільки героїка сполучається насамперед з поняттям громадського обов’язку.
