З точки зору жанру, «Метаморфози» Овідія є винятковий за розмахом сплав багатьох різновидів поетичної творчості. Тут є, наприклад, і чисто риторичні уривки (найбільш відвертий приклад шкільного вправи на задану тему – суперечка Аякса і Улісса за зброю Ахілла на початку 13-й пісні); є і майстерно оброблені сюжети в дусі олександрійського епіллія (знаменита історія Филемона і Бавкиди, що стала джерелом натхнення для Лафонтена і використана Гете у другій частині «Фауста», являє собою контамінацію епіллія Каллимаха про Гекали і про Геракла і Молорх); сюжет про Орфея – змагання з 4-й книгою «Георгії» Вергілія; в 13-й книзі (історія з Циклопом) Овідієм пародіюються буколіки найвизначніших представників цього жанру: Феокрита і Вергілія. У «Метаморфозах» автор використовував і власний поетичний досвід (наприклад, сюжет про Ікара досить точно відтворює розробку міфу на початку 2-й книги його «Науки любові», а проте тут видно більш зрілий художник, глибше проник в матеріал і подолав крайності своїх юнацьких захоплень ).
Мова епосу відрізняється легкістю і витонченістю (що дало привід А.А. Фета визнати Овідія кращим латинським стилістом серед поетів). Він, втім, не настільки піднесений і різноманітний, як у Вергілія; його уявну близькість до повсякденного мови приховує ретельну і копітку роботу. Овідія не властива патетичність: він не може втриматися від дотепів в найтрагічніших місцях (загибель Актеона і Кеіка). Поет вибудовує кілька класичних схем для своїх каламбурів, якими і користується дуже широко: конкретне і абстрактне додаток для одного дієслова ( «обмий і голову, і злочин», «користуйся моїми порадами, а не моєї колісницею», «вітри несуть мої слова – і , на жаль, вітрила твоїх кораблів! »); більш рідкісний і витончений тип – одне і те ж особа в декількох функціях при одному дієслові: Марсий, з якого
Художній стиль Овідія можна назвати реалістичним. Він зображає епізоди і сцени, які, якщо не брати до уваги казковий елемент самих перевтілень, по суті становлять окремі картини дійсності. І боги, і герої мають однакову психологію, ті ж самі почуття, інстинкти й переживання, що й люди. Юпітер залицяється до жінок як звичайний парубок, навіть коли він перетворюється на бика, лебедя тощо.
Поет чудово розбирається в найтонших відтінках кольорів і майстерно користується цією природною палітрою. Афіна тче «пурпурну тканину», по якій пробігають подібні до райдуги миготливі фарби. Коли Актеон побачив оголену під час купання Діану, богиня зашарілася, немов «запалена хмаринка», осяяна сонцем, «як багрянцем горить Зоряниця». Різнокольоровим стає море під час бурі — то жовтавим від здійнятого хвилями піску, «то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська». Поема сповнена драматичними епізодами, особливо в книгах, де розповідається про трагічну загибель Орфея, Пентея, розірваних несамовитими вакханками, Актеона, пошматованого власними псами. Глибоко драматичними постають образи Медеї, Ніо-би, Деяніри, Пірама й Тісби. Жахає жорстокий бій між кентаврами й лапіфами, Ахіллом і Кікном. Усі подібні сцени написані автором з надзвичайною реалістичною спостережливістю.
- Інтерпретація міфу про всесвітній потоп у «Метаморфозах» Овідія
Так рухається поема від найдавніших до новітніх часів. Чим древнє – тим величніше, тим космичнее описувані перетворення: світовий потоп, світова пожежа. Потоп був покаранням першим людям за їхні гріхи – суша стала морем, прибій бив у маківки гір, риби плавали меж деревних галузей, люди на вутлих плотах умирали від голоду. Тільки двоє праведників урятувалися на двухвершинной горі Парнасі – праотець Девкалион і дружина його Пирра. Схлинула вода, відкрився пустельний і безмовний мир; зі слізьми вони заблагали богам і почули відповідь: «Материнської кістки метайте собі за спину!» Із працею вони зрозуміли: загальна мати – Земля, кістки її – камені; вони стали метати камені через свої плечі, і за спиною Девкалиона із цих каменів виростали чоловіка, а за спиною Пирри – жінки. Так з’явився на землі новий людський рід.
