Найбільш давнім і примітивним типом стели є гаплостела (гр. haplos — простий і stela), або протостела. Гаплостела складається з тяжа ксилеми, оточеного шаром флоеми. Вона властива теломам риніофітів, а також сучасним плаунам та деяким папоротям. Із гаплостели розвинулась актиностела (гр. actis — промінь і stela), ксилема якої на поперечному зрізі має вигляд зірки, протоксилема закладається на кінцях променів екзархно. Актиностела також характерна для багатьох примітивних рослин [4].
Наступний етап — перехід до сифоностели (гр. siphon — трубка і stela), яка характеризується появою серцевини в центрі стебла; серцевина буває оточена суцільним кільцем провідних тканин. Вона характерна для вищих спорових та судинних рослин. У процесі дальшого розвитку паренхіма з ксилеми поширюється у флоемну частину, утворюючи серцевинні промені, які розділяють центральний циліндр на окремі групи, або провідні пучки. Сифоностела дає початок диктіостелі (гр. dictyon — сіточка і stela), яка характеризується тим, що провідні тканини розділяються паренхімою на окремі ділянки; вона властива папоротям.
Черговим етапом в еволюції стели є еустела, в якій провідні тканини розміщуються по колу, утворюючи окремі пучки, відокремлені один від одного серцевинними променями. Еустела характерна для насінних рослин.
Найвища ступінь паренхіматизації центрального циліндра, де провідні пучки розміщені безладно й ізольовані один від одного не серцевинними променями, а оточені паренхімою, це — атактостела (гр. а — заперечна частка, tactos — розміщення у порядку). Вона властива однодольним.
