Дослідники мови твердять, що вже в другій половині 9 – на початку 10 ст. в наших предків існувало письмо.
Той давній алфавіт було створено на основі грецького – та це й не дивно з огляду на давні зв’язки східних слов’ян із греками; у Візантії, з якою молода Руська держава мала найтісніші відносини, державною мовою також була грецька.
Доказом існування власної оригінальної абетки в давніх українців є знахідка напису на стінах Софійського собору.
Iз прийняттям християнства на наших землях пошириласястарослов’янська, або староболгарська книжна мова – мова православної церкви.
Вчені кажуть, що у Київськiй Русi iснувало два варiанти писемної літературної мови: церковнослов’янська, якою писалися найважливіші богослужбові книжки, та церковнослов’янська зі значними вкрапленнями живої мови (для пізнішого часу її називають книжною староукраїнською) – нею писали різні документи та літературні твори світського спрямування.
До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави збереглося дуже мало книг.
Найдавнішими, з-поміж них, є Реймське Євангеліє, ОстромировеЄвангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє.
Цей список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Ганна.
Вчені датують його 40-ми рр. 11 ст.
Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує місту Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники – спеціально для княжої родини.
Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє.
Створили цю книгу в Києві в 1056–1057 рр., про що свідчить спеціальний запис.
Остромирове Євангеліє – пам’ятка виняткової мистецької вартості.
З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» – збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця із Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.
Їх збереглося два – 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат – князь Ізяслав.
«Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.
«Ізборник» 1076 р. оздоблений значно скромніше, хоча не поступається першому ретельністю переписувача.
Із книжкових пам’яток 12 ст. найбільш відоме Мстиславове Євангеліє,переписане близько 1115 р.
Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володимировича, сина великого князя київського Володимира Мономаха.
Нечисленні книжкові пам’ятки, що збереглися від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, є рідкісними перлинами з того величезного книжкового багатства, що його мала наша земля.
За підрахунками вчених, у 13 ст. на території Русі мало бути 130 – 140 тис. книг декількох сотень найменувань, адже саме такої кількості потребували церкви й монастирі – головні осередки книжності.
На думку дослідників, тільки у Софійському книгосховищі налічувалось до 950 томів рукописних книжок.
Багато книжок було створено i переписано в Галицько-Волинськiй державi. Велика книгописна майстерня iснувала, зокрема, при дворi князя Володимира Васильковича
3. Освіта
Письменними за княжих часів були не тільки можновладці та люди зі середовища духівництва, а й ремісники та рядові дружинники.
Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква.
За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання дітей із найближчого оточення князя.
Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок.
Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише у стольному граді, а й у різних частинах Русі.
Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигородi та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках – у Звенигородi, Перемишлi, Галичi, Острозі.
Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні.
Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дiйшли легенди та перекази, дружиннi, святковi, весiльнi пiснi, казки, колядки, прислiв’я, приповiдки, магiчнi заклинання й замовляння.
Чудовими пам’ятками давньоруської творчостi були билини.
Билини київського циклу складалися в 10–11 ст. Вони оспiвують мужнiсть i хоробрiсть богатирiв, якi самовiддано боронили рiдну землю вiд ворогiв.
У 13–14 ст. билини наповнюються новими сюжетами, пов'язаними зокрема із реаліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.
Найдавнiшими, найбiльшими за обсягом i найвартiснiшими у художньому та iсторичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу.
Оповiдi в них пов’язанi зi стольним градом Києвом i його князем Володимиром Красним Сонечком.
