Артур Шопенгауер перший заявив про безглузде існування людини. Його філософія влаштувалася на принципах волюнтаризму. Її суть у тому, що світом ніхто не керує, Бог, як стверджує релігія, нас не захищає і не протегує. Як би це не звучало сумно, але світом керує хаос - непідвладний ніяким логічним розрахункам. Навіть людський розум не здатний підпорядкувати хаос. Лише воля, людська воля і бажання є тією силою, яка рухає хаос. Шопенгауер услід за Кантом розрізняє “річ в собі” та “явища”. “Річ в собі”, на його думку, піддається пізнанню. Це не що інше, як “воля”. “Воля” становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення. Як річ в собі, воля завжди абсолютно вільна. Вся сукупність явищ природи навпаки, підкоряється закону достатньої причини і існує, тобто є необхідною. Людина теж явище, тому її дії в емпіричному світі необхідні. Це означає, що всі акти волі визначаються мотивами, незалежними від суб’єкта. Характер кожної людини фатально реагує на всі мотиви та спонукання, виключаючи будь-які довільні дії. Людина — раб свого характеру. Шопенгауер вважав, що людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Справжнім предметом філософії Артура Шопенгауера є воля. Він визначив волю космічною силою, сліпим та несвідомим першопринципом, від якого беруть початок усі психічні прояви людини. Свідомість та інтелект є, за Шопенгауером, вторинними проявами волі. Воля цілком вільна не залежна від мотивів і зовнішніх впливів, це самопричина поведінки. Воля до панування - першопричина всього, це саме життя, а якщо це міф, то і життя - міф. У Всесвіті існує єдина світова воля, яка цілком вільна у всіх своїх проявах; вона нічим не обмежена і тому могутня. У людини є універсальна воля, яка представлена їй у власному характері. Він даний людини від народження - незмінний і загалом непізнавальний. Воля - самостійна сила душі (нічим не зумовлена і ніким не пізнана), що здатна до вільного вибору. Воля - найвищий, загальний принцип буття. Воля безцільна. Вона – рух без початку й кінця. Окремі прояви волі, звані об'єктивізації волі, нині напівживі боротьби друг з одним. Будь-яке рух волі прагне здійсненню, оскаржуючи в іншого прояви волі час і. У взаємопоборюванні об*ективизації волі проявляється властивий світовій волі розрив із самою собою. Воля перебуває у постійному розладі із собою, розриває себе. Боротьба індивідів у природі, у людському світі є лише вираженням цього внутрішнього розладу світової волі.
