Основний період, до якого відноситься філософія нового часу, - 17-18 століття. Для цього етапу розвитку філософської думки характерне існування декількох напрямів. Це англійська філософія 17 століття (емпіризм) на чолі з Фр. Беконом ,Томасом Гоббсом,Джоном Локком
- раціоналізм на чолі з Рене Декартом,
Лейбніцем, Бенеди́ктом Спінозою
- філософія освіти 18 століття (Вольтер, Монтеск'є, Руссо)
- французький матеріалізм 18 століття.
У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а в розвитку від примітивних до все більш досконалих форм. Цей час характеризується переходом від релігійної, ідеалістичної філософії до філософського матеріалізму і матеріалізму натуралістів, оскільки матеріалізм відповідає інтересам наук. І той і інший починають критику схоластики з порушення питання про пізнаванності світу. Тож, головною проблемою наук стає пізнання природи. Науки починають вивчати світ, який розуміється як природа, існуюча за своїми законами. При цьому філософія перетворюється в область знань про світ, винаходити і відкриває конкретні закони фізичних явищ. Вона фактично перетворюється на експериментальну науку. Виникає дві течії в гносеології: сенсуалізм і раціоналізм. Сенсуалізм – це вчення в гносеології, що визнавала відчуття із єдиним джерелом пізнання. Раціоналізм – вчення, що визнавала розум із єдиним джерелом пізнання. Розробляються методи пізнання світу. Сенсуалізм використовує індукцію – рух думки від приватного до спільного. Раціоналізм спирається на дедукцію – рух думки від загального до окремого. Заслугою філософів Нового часу є розроблення філософської концепції людини - її соціального статусу, свободи і шляхів розвитку.
Основні представники філософії Нового часу: Френсіс Бекон, Рене Декарт, Томас Гоббс , Готфрід Вільгельм Лейбніц, Бенедикт Спіноза, Джон Локк.
