Особливість панування натурального господарства полягала в тому (яка б різниця цін не існувала б на всіляких ринках), що виникала потреба насамперед не у переміщенні робочої сили туди, де товар дешевше, а у діяльності купця — посередника. Якісно нові відносини зароджувалися і розвивалися тільки там, де існувала необхідність у придбанні не лише знарядь і засобів виробництва, а й в абсолютно особливого товару — робочої сили. Власником цього товару ставав сам безпосередній виробник. В «чистому вигляді» робітник буржуазної доби не мав би ніякого іншого товару або власності для продажу. При цьому слід пам’ятати і вислів К. Маркса про те, що саме мануфактура стала «притулком» для селян, яких не приймали цехи, і де досить погано оплачували їхню працю. Безперечно, одним із важливих джерел формування ринку найманої праці був відхожий промисел, який спочатку у вигляді ренти за землю (оплати за її користування), котра практично належала «справжньому» власнику (чи то державі, чи то окремому «дідучу»), поступово перетворювався на принципово іншу форму розрахунку: головним чином у грошовому еквіваленті за дозвіл (письмовий чи усний) порівняно «вільно» працювати та заробляти відповідні кошти на життя. Показовою в цьому аспекті може слугувати робота на купець -кій мануфактурі чи заводі (фабриці). На відміну від розвинутих країн Західної Європи, на території українських регіонів водночас з розширенням буржуазних тенденцій спостерігалося пара -лельне зміцнення натурального господарства, причому не якихось окремих «маститих» можновладців, а й того ж таки селянина чи козака. Існувала і друга відмінність у розвитку України (так само, як і в Росії) від західноєвропейських країн. У той час, коли, наприклад, Англія, Франція та деякі інші мали вже належним чином «оформлені» кордонами території мет -рополій, достатньо заселені й господарчо освоєні, то українські землі пере -бували в складі чужої держави з їхнім «Диким полем» на південній окраїні й великими невикористаними просторами, тобто в наявності були колосальні земельні й економічні резерви. В означений період вони поступово ставали доступними масам переселенців, сприяли помітному розрідженню людності в центральних губерніях, тим самим деякою мірою пом’якшуючи гостроту соціальних протиріч і поширюючи «традиційні» суспільні відносини на нові регіони. Характерно, що для України, як і Російської держави загалом, етапом поси -леного розвитку мануфактур слід вважати першу чверть XVIII ст. Бо до того, зокрема, в Росії, існувало близько 30 мануфактур з досить слабкою концент -рацією на них вільнонайманців: в середньому від 10 до 200 чоловік у кожній. «Мануфактурний період» завершився промисловим переворотом, і цей тип підприємств витіснила фабрика. Більшість посполитих поєднували ведення власного землеробства з най -маною працею «на стороні». При цьому простежувалася закономірність масо -вого відходу на заробітки з оброчних господарств нечорноземної полоси в другій половині XVIII ст. Хоча і в першій половині століття з багатьох сіл у наймах працювало до 50% дорослого населення. Особливо це стосувалось жителів поселень навколо великих міст — промислових центрів (Київ, Чернігів і т.д.). В них посполиті, котрі залишалися на постійну роботу, вже формували резервний контингент для підприємств, діяльність яких базувалася головним чином на вільнонайманій праці. Її забезпечували в значній кількості різного роду втікачі та «відходники». На селі ж розвиток буржуазного підприємництва проходив украй повільно. Коли ж говорити про конкретні галузі виробництва, то в першу чергу слід звернути увагу на будівельну промисловість, де з давніх часів викорис то -вувалася наймана робоча сила і водночас стихійно формувалася кооперація з відповідним поділом праці. Виходячи з усього цього, не можна категорично заперечувати той факт, що вже в другій половині XVII ст. Україна як територіально, так і економічно досягла певної консолідації, включаючи сюди, в першу чергу, Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщину й Запорожжя. Навіть складності політичного характеру, зокрема, на правому березі Дніпра, не могли повністю перешкодити зростанню тут кількості місцевих ринків і посиленню зв’язків між ними. Безперечно, всі частини тяжіли до Лівобережної Гетьманщини, поступово утворюючи єдиний народногосподарський організм. Повсюдно формувалися кадри національної буржуазії, а отже і загони відірваних від землі вільно -найманих працівників. Схожі процеси відбувалися й на Слобожанщині, офі -ційно підпорядкованій «на пряму» царському уряду. Торговий капітал на території всіх регіонів експропріював дрібних виробників, тим самим збіль -шуючи лави робітників. Документи другої половини XVIII ст. свідчать про те, що фактично всі групи посполитих (приватні, державні, монастирські і т.д.) брали участь у процесі поширення найманої праці: окремі з них або наймалися до заможних хазяїв, або ж самі наймали робітників для ведення власного господарства. За панування кріпосницької системи виробництва продаж робочої сили мав при різних умовах неоднаковий характер. Відзначимо такий факт: чим меншою була залежність особи, що наймитувала, тим вільніше (частіше, більше) вона могла продавати свою працю. При цьому безпосередня платня робітникам також визначалася нерівномірно і залежала, як правило, від віддаленості місця виходу робітної людини, чисельності працівників, які пропонували себе в наймити, врожайності в поточному році (при високому врожаю різко змен -шувалася кількість вільних від роботи рук) і т.д.
