Великий розмах взяли збройні дії болгар проти турків під час чергової російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Серед болгарської еміграції в Валахії і Молдавії почалося формування повстанських загонів - чет, на чолі яких стояли Георгій Мамарчев, Мілко Петрович - брат легендарного гайдука і одного з ватажків Першого Сербського повстання Велко Петровича, «капітани» (так називали себе ватажки загонів болгарського ополчення в складі російської армії під час війни з Туреччиною) Живко та Алексій та інші патріоти. Болгарські подружжя брали участь в облог Силістри і Шумена і в інших бойових операціях. У березні 1829 р. з ініціативи полковника І.П.Ліпранді було сформовано нове болгарське ополчення - корпус, чисельністю понад півтори тисячі осіб, командні посади в якому зайняли ватажки болгарських чет Георгій Мамарчев. Панайот Фокнано, Хаджіоглу Габровлі, Алексій, Іванчо та інші. Російських офіцерів у корпусі було всього троє. Багато болгари виявляли в боях чудеса хоробрості. Хаджиогло Габровлі, втративши обидві руки, вів свою чету в бій, а Іванчо, втративши обидві ноги, наказав прив'язати себе до сідла і продовжував битися з турками.
Героїчні дії болгарських ополченців сприяли піднесенню національно-визвольного руху в північних і східних районах Болгарії. Населення десятків міст і сіл звернулося до російського уряду з проханнями про встановлення самоврядування болгарських земель під протекторатом Росії. Однак складна зовнішньополітична боротьба європейських держав навколо Східного питання зробила фатальний вплив на результати війни. Підписаний в 1829 р. Адріанопольський мирний договір знову жодним словом не згадував про Болгарію - принципи цілісності європейських володінь Туреччини були застосовані до болгарських земель в повній мірі. Російське командування розформувало корпус Ліпрандн, припинило спроби болгарських воєвод на чолі з Г. Мамарчевим підняти в Болгарії нове повстання, репресованих і видало туркам багатьох активних учасників його підготовки. Понад сто тисяч болгар емігрували в Волощину, Молдавію і Росію, а багато тисяч стали жертвами турецьких репресій.
У 1835 р. османська влада розкрила масштабну змову в Тирнові (Велчова завірений), на чолі якої стояв його Тирновський ремісник Велч Атанасов, що був страчений турками після жорстоких катувань.Військовий керівник повстання Георгій Мамарчев як російський підданий уникнув кари і був засланий до Малої Азії. У 30-50і рр. турки придушили кілька масштабних селянських виступів у Західній Болгарії. Не принесли успіхів і походи болгарських чет з Валахії на початку 40-х рр., або припинені, або розгромлені турками.
Сербія У лютому 1804 р. у Сербії спалахнуло найбільше на Балканах національно-визвольне повстання - Перше сербське повстання. Воно почалося з стихійного протесту сербських старійшин проти свавілля бунтівних яничарських воєначальників, які захопили пашалик в 1802 р. і повністю ігнорували дані султаном привілеї сербам. Яничари встановили свої норми поборів, відверто грабували населення, скасували місцеве самоврядування, відмовлялися виконувати розпорядження султана і вбили призначеного їм пашу. Після різанини, влаштованої яничарами в кінці січня 1804 р. і направленою на знищення вождів можливого опору (було вбито в різних місцях пашалика одночасно окаю 70 сербських старійшин-кнез), сербські представники зібралися в містечку Орашан на скупщину (народні збори), де вирішили почати збройну боротьбу проти яничарів. Вони обрали своїм верховним вождем мав досвід військової служби в австрійській армії, де він був унтер-офіцером, Георгія Петровича, по прозвішу Карагеоргія (тур. - Чорний Георгій) (1768-1817). Скупщина оголосила про початок повстання, яке охопило весь пашалик і тривало 9 років.
Характер повстання був різним на різних його етапах
На першому етапі повстання (зима-весна 1804 р.) питання стояло фактично лише про вигнання яничарів з пашалика і повернення привілеїв, дарованих фірманамі 1793-1794 рр. На цьому етапі повстанці були цілком легітимні по відношенню до султана і фактично виступали на його боці проти бунтівних яничарських воєначальників.
Але вже влітку-восени 1804 р. починається другий етап повстання, що триває до 1807 р., коли воно переростає у всенародну збройну боротьбу під гаслами широкої політичної автономії та зміни податкової системи.
З початком російсько-турецької війни (1806-1812) настає третій етап повстання, уже під гаслом створення незалежної від Порти держави на чолі зі спадковою сербською династією. У програмних документах, що з'явилися в цей час, містяться і радикальні аграрні вимоги: ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування будь-яких видів відкупів, передача наділів у власність селян.. Повстанці захоплюють Белград, отримують серію перемог над султанськими військами, але терплять і поразки. Страшним свідченням жорстокої розправи з повстанцями влітку 1809 р. у містечка Чегри стала споруджена тут турками вежа з черепів загиблих в бою сербів.
У цей період з'являються перші інститути державної влади в Сербії. Створюється уряд з шести міністрів (Правлячий рада). У 1811 р. на скупщині в Белграді Карагеоргій проголошується спадковим правителем і верховним вождем сербського народу.
Перше сербське повстання поклало початок серії виступів народів Балканського півострова проти османського панування
Учасник Першого сербського повстання Мілош Обренович (1780-1860) незабаром очолив Друге сербське повстання (весна 1815 р.), успішний хід якого змусив турків піти на переговори з повстанцями і задовольнити частину їхніх вимог
Після завершення влітку 1815 Другого сербського повстання протягом наступних 60 років сербські правителі вели мирну дипломатичну боротьбу з Портою за визнання автономії Сербії та розширення цієї автономії.
Після визнання Портою автономії Сербського князівства починається другий етап визвольної боротьби сербського народу (1833 - 1878). Основним його змістом було створення всіх елементів державності і вироблення стратегії і тактики боротьби за повну незалежність і розширення кордонів.
