Нова в політичному відношенні епоха в історії Речі Посполитої почалася після смерті Сигізмунда ІІ Августа, коли обірвалася династія Ягеллонів. Коротке правління Генріха III Валуа означало торжество режиму «шляхетської демократії». Спроби проабсолютистських налаштувань Стефана Баторія зміцнити королівську владу, але ні до чого, по суті, не привели. Кінець XVI - перша половина XVII ст. пройшли під знаком подальшого ослаблення центральної влади, що обернулося жорстокою політичною кризою та практично паралічем польських державних інститутів у другій половині XVII - початку XVIII ст. - час, коли в Західній Європі і Росії тріумфував абсолютизм.
Проте в середині і в другій половині XVIII ст. польська державність починає посилюватися. Реформи в роки правління Станіслава Августа Понятовського відкрили нову смугу в історії Речі Посполитої. Але вона не стала ще настільки сильною, щоб протистояти агресивним сусідам - Пруссії, Росії та Австрії, не бажали знову побачити на своїх кордонах могутнього сусіда. Третій розділ Польщі в 1795 р. завершив більш ніж 800-річну епоху існування незалежної польської держави, яке було відновлено тільки у 1918 р.
Фактично в XVII ст. знаряддями королівської політики могли бути тільки особистий авторитет, роздача посад і королівщин і апеляція до традицій «доброго старого часу». І польська державна машина справлялася зі своїми завданнями аж до 60-х рр. XVII ст., коли рівновага між шляхетським станом і королівською владою було порушено і в політичному виграші опинилися одні лише магнатські угруповання.
У міру обмеження повноважень короля більш великими і численними ставали функції сейму. У той же час він починав працювати все менш і менш ефективно, тому що сеймова трибуна ставала найчастіше ареною зіткнення своєкорисливих інтересів магнатських кланів.
Поступово міцнішали переконання, що завдання сейму полягає не у встановленні нових законів, не в зміні вже існуючого права, а тільки в тому, щоб забезпечувати непорушність і виконання прийнятих колись правових норм. Немає потреби говорити, наскільки згубно це позначалося нa стані польської державності. Яка роль відводилася в цій системі установ сенату? Теоретично саме він міг би зосередити в своїх руках всю повноту державної влади та забезпечити її ефективність в рамках олігархічного режиму правління. Але в Польщі сенат був поступово підпорядкований контролю нижньої палати сейму і став розглядатися як посередник між шляхтою і королем, який здійснює рішення сейму, що стежить за їх виконанням королем, але не претендує на справді самостійну роль.
Сейм опинявся не в змозі домогтися виконання своїх рішень на місцях, де вся реальна влада зосередилася в руках сеймиків і стоять за ними магнатські групи. Сеймики стали грати роль органів місцевої влади, вершити суд, вводити податки, приймати обов'язкові для даного повіту постанови. З іншого боку, і сеймики не могли домогтися рішень, які мали б обов'язкову силу на всій території Речі Посполитої. Результатом була не тільки анархізації, а й регіоналізація польського політичного життя, наростання в ній відцентрових тенденцій.
Що стосується виконавчої влади - в той час, як в інших країнах вона посилювалася, в Речі Посполитій центральна адміністрація ставала все більш слабкою. Головні державні посади, будучи довічними, фактично забезпечували незалежність і не підконтрольність їх власникам. Інститут старост, який колись був опорою королівської влади в регіонах, перетворюється в інститут земського самоврядування. Влада канцлера і підканцлера стає все більш примарною, фінансове відомство виходить з-під контролю короля, гетьмани набувають все більшої незалежності від кого б то не було. Суд прославився своєю продажністю, а виконувати судові рішення не було кому.
Таким чином, протягом XVII ст. державний апарат Речі Посполитої приходив в непридатність. Події Північної війни і подальше за нею перетворення Речі Посполитої в об'єкт постійного втручання ззовні і політичного маніпулювання ставили з усією гостротою питання про державні перетворення.
Як в умовах кризи розвивалося сільське господарство Польщі? З середини XVII ст. і аж до 20-х рр. XVIII ст. воно перебувало в стані глибокого занепаду. Припинилася колонізація нових земель, більш того, запустівають багато перш освоєних територій.
Власники фільварків намагалися протистояти падінню доходів за рахунок посилення експлуатації, примушуючи селян до все більш тривалої панщині і скорочуючи селянські наділи. В деяких випадках шляхта намагалася зайнятися розведенням худоби і торгівлею шерстю (як це було у Великій Польщі), іноді - заміняла барщину чиншем. Але всі ці зміни були спорадичними і недовготривалим. Більш прибутковим - в поєднанні зі зростанням панщини - було виробництво пива та горілки, за які селяни розплачувалися останніми грошима, а в кінцевому рахунку - здоров'ям. Згубність такої політики була очевидна, але монопольне право пропінації приносило доходів не менше, ніж продаж хліба і продуктів тваринництва.
В цих умовах виживали тільки найсильніші. Тому якщо в XVI ст. переважною формою організації землеволодіння був шляхетський фільварок, то тепер ним ставала магнатська латифундія. Магнатські латифундії перетворювалися, по суті справи, в міні-держави. Вони мали свій центр (столицю) з головним управителем і його апаратом, зі своїм двором і придворними, з військовими загонами, а іноді навіть з власною дипломатичною службою.. Тут прикажчик або орендар магната зі своїми прісних керував 10-15 селами і фільварками, що входили в ключ і відданими в свою чергу в оренду.
Проте саме латифундії не дозволяли сільському господарству остаточно впасти. Більш того, адміністратори магнатських володінь, розпоряджаючись щодо обширних ресурсів, в разі крайньої потреби рятували селян від голоду і повного краху, даючи їм зерно, худобу, інвентар та посуд.
Військові розорення і економічний занепад в цілому найбільш катастрофічно позначилися на стані польських міст. Навіть у другій половині XVIII ст. міста і міське виробництво ще не досягли рівня початку XVII ст. Причиною настільки глибокого і тривалого занепаду були не тільки військові потрясіння, але й розорення селян, які виявилися не в змозі купувати ремісничі товари і брати участь у міській торгівлі, і споживча орієнтація шляхти на багато більш якісну західну, а не польську міську продукцію, і відсутність політики державного протекціонізму, і навпаки, тривала в інтересах шляхти дискримінація городян в економічній сфері, і, нарешті, дуже несприятлива для Польщі міжнародна економічна кон'юнктура, породжена загальноєвропейською господарською депресією XVII ст.
Результатом було скорочення міського населення, деградація ремісничого виробництва, загальна аграрізація міст.
Зовнішньоторговельні обороти різко скоротилися через військові дії на Балтиці, стану західного ринку і зростання конкуренції з боку Росії. Спроби активізувати торгівлю зі Сходом виявилися безуспішними. Цьому супроводжував і криза грошового обігу. У 1688 р. було припинено лиття власної монети, а якість знаходиться в обігу постійно погіршувався, що посилювало інфляцію.
В цілому у другій половині XVII - початку XVIII ст. будь-яка сфера господарської діяльності була відзначена печаткою глибокого занепаду. Проте вже з середини XVIII ст. польська економіка стала поступово вибиратися з цього критичного стану.
Польська проблема була однією з основних у зовнішній політиці Росії протягом усього XVIII ст. Росія була зацікавлена в слабкій і слухняній Польщі, а в перспективі й у поверненні під російський скіпетр польських земель, що колись входили до складу Київської Русі. Кризовий стан польської державності (виборний, майже позбавлений реальної влади король і погано керований сейм, на якому всякий рядовий шляхтич міг накласти вето на будь-яке рішення) сприяв досягненню цих цілей, і вже із часу Петра І Росія фактично диктувала свою волю ніколи грізному супротивникові.
Поділи Польщі були трагічним запереченням однієї з "найгеніальніших" засад міжнародної політики шляхетської Речі Посполитої. Ця засада проголошувала, що власне слабкість держави – держави, яка нікому не загрожує, – є гарантом її існування, ("Польща безвладдям сильна"). Насправді ж слабкість держави спонукала її сусідів до ліквідації Речі Посполитої.
Польська політична еліта, перейнята боротьбою за свої вузькі, егоїстичні інтереси, не спромоглася розгледіти ознак грізної кризи, що вже так виразно почали проглядатися з початком XVIII століття. Намагання царя Петра I запровадити певне кураторство Росії над Польщею (що й сталося у 1717 році: за згодою сейму Росія стала гарантом збереження устрою Речі Посполитої), порозуміння між трьома її сусідами щодо "польського питання" виконане без участи самих поляків ("угода трьох чорних орлів" від 1726 року і наступні домовленості), недвозначно вказували на прагнення "дефінітивно розв’язати польське питання". [7, 23]
Проте польські консервативні політики трактували усе це як найвищий гарант її суверенності та непорушності її кордонів. Основним ініціатором поділів Польщі була спонукувана Австрією Пруссія. Обидві імперії непокоїло намагання Росії включити Польщу в орбіту своїх необмежених впливів. Однак поділ Речі Посполитої без згоди та участи в ньому Росії був неможливим.
Ідея поділу знаходила щораз більше прихильників і в самій Росії. Російська політика брутальної, тотальної патронації над Польщею привела до наростання опору, що проявилось, зокрема, у формі змагань за трон під час останніх виборів короля, а особливо під час Барської конфедерації 1768-1772 рр., у прагненні реформ та в емансипації частини політичної еліти Речі Посполитої (у 1780-1792 роках). З огляду на це в Петербурзі почали усвідомлювати, що тривале і цілковите підпорядкування Польщі буде складним, а то й взагалі неможливим.
Тим часом в оточенні Катерини II з’являлися нові фаворити та їхні протеже, які свої нетривкі підвищення та тимчасові кар’єри прагнули використати не тільки для отримання становища, а насамперед – для здобуття великих маєтків. А це було можливе хіба що у випадку нових територіальних загарбань Росії. Задля цього, власне, Орлови, Зубови та інші "времєнщики" обстоювали агресивну експансивну політику Росії щодо сусідів.
Провадження такої політики супроти Туреччини ускладнювалося, з одного боку, опором самої Порти, а з іншого, – побоюванням наддержав за надмірне зміцнення впливів Росії у південно-східній Європі. У такій ситуації почастинний поділ Польщі суттєво послаблював напруження поміж державами Середньої та Східної Європи, а заодно давав змогу – при чому без особливих зусиль – значно розширити свої володіння.
Так, у 1763 р., опираючись на силу російської армії й підтримку Пруссії, з якою заради цього був укладений союзний договір, Катерина ІІ домоглася обрання на польський престол свого ставленика Станіслава-Августа Понятовського. З його допомогою російський уряд розраховував забезпечити в Польщі свої інтереси й, зокрема, вирішити проблему прав польських православних (дисидентів). Але польський сейм і чути не бажав про будь-які поступки православним. Правда, у Польщі існувала партія впливових магнатів Чарторийських, яка домагалася обмеження прав сеймів і встановлення спадкоємної монархії. Чарторийські обіцяли Росії допомогу у рішенні дисидентського питання, якщо та, у свою чергу, підтримає їхні плани. Але підтримати Чарторийських значило порушити умови угоди із Пруссією, яка не бажала зміцнення польської держави. [5, 25-27]
В оцінці причин розділів Польщі і їхніх наслідків думки істориків розділилися. С. М. Соловйов в "Історії падіння Польщі" виділив три фактори, три найважливіші, як він вважав, причини цих подій:
"Російський національний рух, що відбувався... під релігійним прапором;
Завойовницькі прагнення Пруссії;
"Перетворювальні рухи, що панували в Європі з початку століття до кінця його".
