№ 4
4. ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЛЮДСЬКОЇ ПРАЦІ
Сама людина як жива істота, світ матеріальної культури, в якому вона живе, а також внутрішній світ людини — її почуття, розум, здатність до перетворення навколишнього світу зароджуються, розвиваються і змінюються завдяки суспільно-історичній практиці. Отже, суспільно-історична практика є першопричиною виникнення і розвитку здатності людини до перетворення світу за законами краси, а відтак і до формування у неї власних естетичних почуттів, смаків та ідеалів. Та якщо ми спробуємо визначити, де, як і в чому проявляється естетична діяльність людини, то виявиться, що в людському бутті немає жодної галузі, сфери, яка була б позбавлена такої діяльності. Інша справа, що естетична діяльність може реалізуватись як самоцінна, самодостатня, а може бути лише моментом, нехай і сутнісним, інших форм діяльності.
Праця — це насамперед процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого перша формує другу у відповідності зі своїми потребами. Цей процес опосередкований метою, до якої прагне людина. Форма створених нею предметів і процесів має суспільний зміст і суспільну цінність, бо в ній закріплено наочний досвід людини, її потреби, уподобання, а також спосіб життя як суспільної істоти, тобто родову ознаку людства. Та оскільки творен ня опосередковане пізнанням природи і її законів, то цілком логічно, що форма є також законом буття речі предмета культури як єдності природного матеріалу і суспільного змісту. Таким чином, оформлена людиною частина природи — культура володіє особливим змістом, особливою цінністю для людини, вона є законом її суспільного життя.
Серед найпоширеніших в естетиці є уявлення про природу як джерело естетичних потреб і здібностей людини. Не відкидаючи зовсім такого уявлення, слід вказати на його неоднозначність. Складність розуміння впливу природи на естетичні здібності людини полягає в тому, що тут не знаходимо пояснення, чому людина стала спроможною виявити в природі прекрасне, звідки в неї з'явилися критерії краси і чому вона почала орієнтуватися на неї в своїй діяльності. Адже в природі немає нічого зайвого та ще й такого, що не мало б природних передумов існування, немає і потворного, тобто всього того, що людина сприймає як протилежність прекрасного. А якщо врахувати, що на початкових етапах людської історії природа у багатьох її проявах була незрозумілою і ворожою людині, протистояла їй як могутня сила, як хаос велетенських стихій, перед якими людина безпорадно пасувала, то стає цілком зрозуміло, що естетичне відношення до природи є більш пізнім культурним надбанням. Немає сумніву, що зароджувалось воно лише в межах оволодіння людиною природними силами в сфері матеріальної практики та спроб доповнити її суто духовним оволодінням за допомогою переносу на сили природи більш зрозумілих людині суспільних явищ і відносин. Такий спосіб має назву атропоморфізму.Найяскравішим його прикладом є міфологія — історично перша форма суспільної свідомості, за допомогою якої людина духовно опановує навколишній світ, формує загальне уявлення про нього, а також його взаємовідносини з людиною.
Сучасне виробництво обумовило появу ще одного естетичного феномена — дизайну, щодо якого й донині не вгамовуються суперечки.
Творчий потенціал людської праці невичерпний. Він присутній в усіх професійно обмежених її формах. Та й у своїй вузькій професійній діяльності людина завжди збільшує потенціал своєї творчості, виходячи за межі професійних інтересів, інтегруючи в індивідуальному розвитку максимально можливі для неї сфери людської діяльності. Професійна обмеженість людини не є абсолютною перешкодою для всебічного і гармонійного розвитку, для виявлення власного творчого потенціалу. Ось чому для досягнення мети — перетворення людської праці з необхідності в потребу самореалізації — слід рухатись з двох боків. Передусім — це зміна за допомогою науки і техніки характеру виробництва, що виключає тяжкі, виснажливі, монотонні процеси. Однак не можна недооцінювати й інший шлях — розвиток, вдосконалення самої людини, здатної вже сьогодні багато чого змінити в характері праці, зробити її максимально привабливою і бажаною.
34. Художній та естетичний феномен мистецтва.
Як художній та естетичний феномен мистецтво виокремилось у специфічну форму духовності та естетичного досвіду. Художність — це поетичність у мистецтві. Однак ці поняття не в усьому тотожні. Художність у певному значенні ширша за поетичність, тому що поетичність, на відміну від художності як прерогативи винятково мистецтва, належить також і до реальної сфери переживань. Саме звідти художність черпає сили і спроможність зворушити перетвореним естетичним змістом. Поет повинен поєднати все зі стихією духу, створити цілісний образ, складений із протилежностей, загального і часткового. Роман також має бути суцільною поезією, в якій поєднані гармонія, здивування й істинне поняття про світ. Абсолют, вічність, істинність поетичного виступають як аналог невмирущості моральних цінностей. Поетичність — у романтизації, схильності до ідеального в людській психології. Художність, належачи до витвору людського духу, гармонізується з поетичністю споглядання — естетичного сприйняття природи й життя. Саме в художності криється перемога над стереотипом почуттів і мислення, а це, у свою чергу, є боротьбою і громадянським вчинком митця на захист ідеального.
Предмет і зміст у мистецтві бувають настільки подібними, що їх важко розділити. Історія підказує сюжети, події і характери для зображення, де сам факт набуває особливого значення.
Розгляд змісту і форми в мистецтві передбачає, насамперед, розщеплення цілого на складові, що є можливим тільки на теоретичному рівні, до того ж не виключає певного редукціонізму і спрощення. Твір мистецтва — це загалом завершена і цілісна система. Та коли з неї вилучають якийсь елемент, то перед нами вже постає інша якість. Про таке слід пам'ятати хоча б для того, щоб за основу принципу аналізу бралося розуміння цієї єдності: зміст є форма, яка водночас є і змістом. Сам поділ має більш гносеологічний, ніж онтологічний смисл. В об'єктивну основу поділу цілого на єдності іншого рівня покладено два найважливіші критерії — форму і зміст. Саме зміст, ідеї, всю
безконечність закладеного в образі художнього мислення мистецтво повинно донести до того, хто його сприйматиме. Як відомо, твору ні про що не буває. В ньому є жива душа, тобто зміст, що випромінює духовну енергію, узагальнюючи поліфункціональність свого впливу. Форма конституює зміст, тримає його в собі
