Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.
Концепція національної держави тісно пов'язана з розвитком націоналізму в Європі17 — 18 століть, колоніалізмом та національно-визвольними рухами 19 — першої половини 20 століття. У 20 столітті національні держави стали домінуючими формами державної організації більшості світу; вони замінили династичні і класові держави середньовіччя.
Жан Боден написав твір "Шість книг про державу" у 1576 р. Латиною для всієї Європи книга була видана в 1584 р. Основні політико-правові ідеї цієї роботи такі: 1. Ж. Боден виступив проти феодальної децентралізації. 2. Закликав припинити релігійний фанатизм. 3. Сама основна і головна ідея полягала в тому, що Ж. Боден перший в історії політико-правової думки сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як суттєвої ознаки держави. Суверенітет - це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не зв'язана ніякими законами влада над громадянами і підданими.
Влада держави - постійна й абсолютна. Це вища і незалежна влада як усередині країни, так і у відносинах із закордонними державами. Вище носія суверенної влади тільки Бог і закони природи. Суверенітет Ж. Боден розумів як незалежність держави від Папи Римського, від церкви, від іншої держави.
Суверенітет як верховна влада дає права: 1. Видавати і скасовувати закони. 2. Оголошувати війну й укладати мир. 3. Призначати вищих посадових осіб. 4. Здійснювати верховний суд. 5. Милувати. 6. Чеканити монету. 7. Установлювати еталони міри і ваги. 8. Стягувати податки.
Державу Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що в них є загальне на основі суверенної влади. Держава - це правове управління згідно зі справедливістю і законами природи. Правом воно відрізняється від зграї розбійників чи піратів, з якими не можна укладати союзів. Держава - сукупність родин, а не окремих осіб. Сім'я - основа й осередок держави. У сім'ї Ж. Боден розрізняє три види владних відносин: 1. Подружні. 2. Батьківські. 3. Панські.
Рабство Ж. Боден не визнавав і був проти його існування. Він також виступав проти різних форм держави, як правильних так і неправильних, і навіть змішаних. Треба виходити з того, повчав Боден, кому належить суверенітет, реальна влада: одному, небагатьом, більшості.
До демократії Ж. Боден ставився негативно, тому що при демократії багато законів, а загальна справа в спадкові. Краща форма держави - монархія. Монарх, як Бог, без перешкод править підданими. Влада передається спадкоємцеві, і вона існує тисячу років. Багато хто радить, але вирішує один.
Жан Боден виступив на захист приватної власності, тому що вона пов'язана з законами природи. Природний закон забороняє брати чуже, а майнова рівність - загибель для держави.
За способом здійснення влади Ж. Боден поділяє всі держави на три види:
1. Законні.
2. Вотчинні.
3. Тиранічні.
У законних піддані коряться законам, а сам керівник лише законам природи. У вотчинних - силоміць, зброєю керівник захопив майно людей і править як батько в родині. У тиранічних - керівник нехтує природні закони, розпоряджається вільними людьми як рабами, а їхньою власністю як своєю.
У наш час вчення Жана Бодена досить актуальне. По-перше: Суверенітет притаманний тільки державі, як невід'ємна якість верховної влади в країні. По-друге: Суверенітет - необмежений, він або є, або його немає, його не можна обмежити. По-третє: Суверенітет -неподільний.
Політична теорія у флорентійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) постала не в якості складової частини загально філософських поглядів, як це було раніше у Платона і Аристотеля, а як самостійна наука. Його основний твір "Державець" має і теоретичне значення, і являє собою посібник для освіченого монарха, який бажає проводити сильний політичний курс на основі досягнень дослідної науки політології. Політичним ідеалом Макіавеллі була Римська республіка як втілення ідеї міцної держави, що вміє зберігати внутрішній порядок та поширювати свій вплив на інші народи. Згідно Макіавеллі, держава має перебрати на себе виховні функції, що належали до цього часу церкві, тим самим вона має опікуватися доброчесністю громадян. Він звинувачує церкву в тому, що вона розхитала підмурки світської державності і послабила намагання громадян служити республіці. Останню Макіавеллі вважав кращою формою правління, бо вона кожного робить відповідальним за долю держави. Мислитель і політичний діяч Флоренції виступив за народний контроль над використанням влади, участь в управлінні державою надавав монарху, знаті і народу.
Найбільшу славу Макіавеллі надав його "реалістичний" підхід до здійснення політичного курсу. „Велика мета виправдовує засоби"—це висловлювання Макіавеллі виокремлювало політику від ригористичних настанов, від усілякої моралі. Методи і заходи політики оцінюються лише з точки зору досягнення поставлених нею завдань. Тому прийнятним у політиці, на його думку, може бути все, що забезпечує успіх: зрадництво, вбивства, брехня, підкуп, отруєння, залякування противників. У подальшому "макіавеллізмом" стали називати дії, які нехтують вимогами загальноприйнятої моралі для досягнення політичних цілей. Чесна і „прозора" політика, до проведення якої часто закликають на Україні, є антиподом макіавеллізму.
Виступаючи як приватна особа, вважав Макіавеллі, государ має керуватися турботою лише про зміцнення держави. Він постійно перебуває серед ворогів, тому не повинен довіряти нікому, йому припустимо вдаватися до підступності та насильства. Лише поєднуючи у собі якості лева і лисиці - сили і розуму, государ здатний реалізувати свою політику. Государ не прив'язаний до своїх помічників (слуг) і легко має прощатись з ними по досягненні "проміжної" мети.
Внесок Макіавеллі в політологію є великим. Вважаючи політологію точною, дослідною наукою, узагальнюючи великий емпіричний матеріал, він зумів передбачити еволюцію державності від монархій до демократичних республік і довести практичну цінність політологічної науки. Його твором "Державець", написаним після трагічного завершення політичної кар'єрну 1513 році, зачитувались мислителі і державні діячі наступних століть, в тому числі й такі одіозні політичні фігури як Сталін, Гітлер, Муссоліні.
Політична спадщина Макіавеллі суперечливо і по-різному оцінюється в минулому і сьогоденні. Так Й.-Г. Фіхте називав його "дійсно життєдайним письменником", Г.В.-Ф. Гегель характеризував як "дійсного політичного мислителя у високому і шляхетному розумінні". Його реалістичний підхід був підхоплений іншими мислителями: Ф. Ніцше, з однієї сторони, Бісмарком і Талейраном — з іншої. Італійський лідер фашистів Муссоліні опублікував у 1924 році хвалебну працю "Praludio de Machiavelli". Ми ж основну заслугу Н. Макіавеллі вбачаємо в реалістичному політологічному підході, звільненому від морально-релігійних і етичних упереджень.
У "Роздумах про першу декаду Тіта Лівія" Н. Макіавеллі подає політичний ідеал, яким вважає республіканський Рим, де поєднання елементів монархії, аристократії та демократії зробило республіку досконалою. Йому належала ідея створення загальноіталійської національної держави. Водночас мислитель виступав за підкорення церкви державним інтересам, але не за поєднання державної і духовної влад.
Отже, Н. Макіавеллі розробив метод прагматичного підходу до політики, який дає змогу виявляти істинний стан суспільного розвитку, політичної реальності замість домінування уявних політичних ситуацій. Макіавеллі яскраво зобразив живу модель держави, політичну людину на всіх сходинках соціальної ієрархії, продемонстрував на прикладах, як деформує особистість спілкування з поганою владою, як тиранічна влада розбещує народ. Він зруйнував міф про державу як втілення національного духу і показав, що держава - це і є ті люди, які владарюють над суспільством.
Протилежним щодо демократичних мотивів у політології Макіавеллі було вчення французького теологічного мислителя і правника Жана Бодена (1530-1596 рр.), який теоретично обґрунтував авторитаризм у політиці, вважаючи сувереном не народ, а державу. Бодену прийшлось бути свідком релігійних війн та розбрату між верствами населення, тому він у могутності держави, її міцному суверенітеті вбачав запоруку миру та спокою у суспільстві. Суверенітет — це абсолютна, універсальна та постійна влада, яку римляни називали величчю.
П'ять ознак суверенітету (видання законів, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб, діяльність у якості найвищого суду та помилування) стали значним досягненням політичної думки часів Відродження. За переконанням Бодена, "держава має бути вище законів", але він застерігав, що влада держави не безкрайня, вона обмежена забороною вторгнення у сім'ю, у приватні справи громадян. Крім того, Ж. Боден встановив залежність політичного устрою і політичних процесів від географічних і кліматичних умов (елементи геополітики). Після певної інтерпретації деякі тези Бодена про політичну владу і суверенітет було включено у конституції США та багатьох європейських держав.
Гуго Гроцій (1583-1645)
Один із засновників новітньої теорії природного права та науки міжнародного права, політичний мислитель, юрист, філософ, історик. Основною в творчості Гроція є праця "Про право війни і миру. Три книги, у яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права" (1623-1624). У цій праці він заклав наріжний камінь юридичного світогляду, створив теоретико-правові засади суспільного договору, на які згодом спиралися Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Дж. Лілберн, М. Мільтон, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Т. Пейн та ін.
Держава, за концепцією Гроція, виникає із "загально-життєвої природи людини" як загальнокорисна інституція, що стала наслідком свідомої діяльності членів суспільства, як "вдосконалений союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі". Колись народ був суверенним, але потім добровільно передав ці права обраним ним особам, які стали носіями суверенітету. У такий самий спосіб, тобто за згодою людей, виникла і приватна власність - священна і недоторканна. Природа людини є основою природного права, природне право - права божественного, вони обоє - права людського (позитивного). Проте якщо право божественне і право людське можуть змінюватись, то природне право не залежить ні від Бога, ні від людей.
Рівні за природним правом люди у первісному періоді постійно ворогували, вели війни. Відсутність справедливості, доброти і любові призвела до нерівності у сфері виробництва і споживання. Однак не можна силою вирішувати суперечки у міжнародних відносинах, які піддаються регулюванню загальноприродного права. Принцип рівності людей повинен зберігатись у придбанні речей першої необхідності, користуванні ріками, шляхами, морями тощо.
Розроблена Гроцієм теорія суспільного договору і природного права швидко стала популярною, про що свідчить, зокрема, той факт, що її розвинув молодший співвітчизник вченого Б. Спіноза.
Бенедикт Спіноза (1632-1677)
Філософ, політичний мислитель. Свої політико-правові ідеї він виклав у працях "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика" (1675) і "Політичний трактат" (1677).
Погляди Б. Спінози ґрунтувалися на ідеях природного права. Людина, на його думку, є частиною природи і на неї поширюються її закони. Природне право індивіда рівнозначне його потенціалу. Людина за своєю природою є істотою корисливою і прагне до задоволення власних інтересів. Тому в природному стані люди мали б постійно воювати. Філософ вважав, що природний стан навряд чи існував реально, оскільки тоді люди не могли б вижити. Всі люди, цивілізовані і варвари, живуть у громадянському стані, який мислитель ототожнював з державою, що утворилася внаслідок суспільного договору.
Кожний індивід переніс на суспільство й державу всю свою енергію. Вона перетворилася на силу, якій має добровільно або під страхом покарання підкорятися кожна людина. Суспільний договір, з погляду Спінози, означає постійні відносини між верховною владою та підданими. Верховній владі належать видання, тлумачення та скасування законів, правосуддя, обрання посадових осіб, право війни та миру. Піддані виконують накази верховної влади, яка робить те, що вигідне всім. Межі свободи індивіда та держави визначає ступінь їх розумності. Найвільнішою є та держава, закони якої побудовані на здоровому глузді. Людина є вільною тоді, коли вона користується розумом. Б. Спіноза сформулював основні критерії обмеження державної влади: держава не може порушувати та зневажати встановлені нею закони; держава не може переходити межі природних прав людини (здатність до роздумів, пізнання Бога та любов до нього, любов, ненависть, право на збереження свого життя); державна влада має прислухатися до думки підданих.
За визначенням Б. Спінози, розумний закон мають приймати багатолюдні збори. Оскільки інтереси в людей різні, на таких зборах протилежні інтереси взаємно погашаються. Ідеалом Спінози є демократична республіка, в якій влада та закони не протистоять народові і не суперечать його свободі. Сила демократичної держави полягає в тому, що вона править, опираючись на волевиявлення підданих та розумні закони, забезпечує свободу, рівність і загальний добробут.
Політико-правова концепція Б. Спінози була першим в ідеології Нового часу теоретичним обґрунтуванням демократії. Водночас, будучи реалістом, він визнавав деякі позитивні ознаки обмеженої монархії і аристократії і засуджував абсолютну монархію.
Політико-правові вчення Гроція і Спінози відтворили революційні перетворення в тодішній Голландії і вплинули на формування раціоналістичних ідей, принципів і концепцій, що відповідали потребам всесвітньо-історичного переходу людства на шлях вдосконалення соціальних і політико-правових форм людського співжиття, основу яких становили гуманізм і світський юридичний світогляд.
Томас Гоббс (1588-1679)
Державознавець і один із творців науки про політику. У своїх працях він розглядав проблеми походження і сутності держави, природи влади, взаємини громадян з правителями, принципи політичного і суспільного життя, з'ясовував специфіку соціальної психології, релігії, моралі. Питанню держави і права Т. Гоббс присвятив праці "Про громадянина" (1642) і "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної" (1651).
На думку Т. Гоббса, людина - не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина ("людина людині вовк"). Природа дає їй "право на все", що за суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на "право ні на що", на війну всіх проти всіх. Для формування стану "людина людині Бог" виникає штучна інституція - держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджені в руках абсолютного монарха, тому поділ влади на окремі гілки неприпустимий, бо призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він - над законом. За Гоббсом, держава є суспільством, а суспільство - державою, які підносяться над людиною.
За Гоббсом, держава виникає внаслідок добровільної угоди людей щодо утворення соціального інституту, який має бути гарантом "спільного блага", приборкувачем ворожнечі, механізмом забезпечення самозбереження громадян. На відміну від Арістотеля, Т. Гоббс не вважав людину за її природою суспільною істотою, оскільки її поведінка є проявом войовничих, егоїстичних вроджених нахилів, прагнень володіти благами, владою. На його думку, "вроджена жадоба" і неможливість її задовольнити породжують ситуацію "війни всіх проти всіх", зумовлюють агресивну активність, перманентну загальну нестійкість суспільства. Бажання позбутися побоювання за своє життя, подолати конфлікт інстинктів самозбереження і егоїстичних пристрастей змушує людей перейти від "природного стану" до суспільного життя. Так відбуваються акт само-відчуження людини від власної природної сутності, делегування свободи громадян штучному і раціональному утворенню - державі.
Будучи концентрацією "спільної волі", держава -"Левіафан" зосереджує в руках правителя (однієї особи або групи осіб) всю суспільну владу, постає як "велика особистість". Заперечуючи принцип поділу влади, Т. Гоббс наполягав на її єдності в усіх функціях, проголошував непідзвітність правителя громадянам, зобов'язання підлеглих визнавати себе відповідальними за будь-які дії влади. Єдність держави, суспільства, уряду, народу є центральним концептом "Левіафана ". Він не тільки не передбачав принципу народного суверенітету, а навпаки, рішуче його заперечував.
За Гоббсом, народ добровільно, за взаємною згодою передає раз і назавжди владу державі, відмовляється від власних свобод, визнає право суверена регулювати не тільки соціальні та майнові відносини громадян, а й визначати "зміст" їх духовного життя. "Левіафан" поширює свої прерогативи на всі сфери людського буття. Цю тезу заперечували ті прихильники теорії "договірної держави" (Дж. Мільтон, Ж.-Ж. Руссо), які обстоювали принцип суверенітету народу, проголошували його джерелом і єдиним володарем владних функцій. За оцінкою Ж.-Ж. Руссо, гоббсівське розуміння держави прирівнює її до в'язниці, де роль головного тюремника виконує сам правитель.
Незважаючи на неоднозначність висловлених ідей, "Левіафан" залишається етапним твором у розвитку світової державно-правової думки. У ньому містяться ідеї про роль економічних факторів у житті суспільства; започатковано теорію трудової вартості, на яку, зокрема, спирався К. Маркс, розробляючи теорію додаткової вартості; подано характеристику суспільної ролі грошей тощо. Цікавими є міркування Т. Гоббса щодо соціальних функцій держави, турботи про непрацездатних і знедолених членів суспільства.
Надбанням теорії соціальної культури є також сформульовані Гоббсом 19 природних законів - правил людського співжиття, суспільних регуляторів-нормативів, основним серед яких філософ вважав загальнолюдську максиму "не робити іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе" ("золоте правило"). Однак, перетворюючи моральні (природні) закони на громадянські, Т. Гоббс фактично позбавляв мораль її специфічної регулятивної функції, ототожнював її з політикою. Тому образ держави -"Левіафана" став називним для характеристики тоталітарних, антигуманних політичних режимів. "Левіафан" містить у собі чимало й інших суперечностей і антиномій, на що звертали увагу як послідовники мислителя, так і його опоненти.
Централізовані держави
Постепенно старинные обычаи и нормы поведения, которыми властители руководствовались в области внешних связей, уступили место новым правилам и ценностям, в основе своей светским и рациональным. По мере объединения феодальных владений в единые государства и усиления Централизованных начал управления ими наметился процесс политизации и секуляризации международных отношений, то есть превращение их в поле борьбы и сотрудничества уже не между различными феодальными кланами и конфессиями, а между суверенными государствами, выражающими общие интересы более широких общественных сил и слоев населения.
В Европе на рубеже XV–XVI вв. впервые складывается система единых государств. В Англии еще в XI в. норманнская династия сумела политически объединить королевство. Во Франции этот процесс серьезно тормозили притязания английских королей на французскую корону. В разгар Столетней войны эта страна формально потеряла самостоятельность, когда в 1422 г. королем одновременно Франции и Англии стал английский принц – английский король Генрих VI. Понадобились самоотверженность Жанны д'Арк, упорство французского дофина (наследника трона) Карла (Французский король Карл VII), многолетняя кровопролитная война, чтобы Франция восстановила свою самостоятельность. По окончании Столетней войны в 1453 г. английская и французская монархии разделились окончательно. Каждая сосредоточила свои усилия на обеспечение целостности своей территории, присоединение к ней вассальных и зависимых владений, обретение безопасных границ. Английские короли отказались от притязаний на французский престол. На длительную перспективу их главной задачей стало подчинение своей власти всей территории Британских островов, включая Шотландию и Ирландию. Политическая карта Франции с присоединением к ней в 1477 г. западной части Бургундии (Бургундского герцогства, Ниверне и Пикардии), в 1481 г. Прованса и в 1491 г. Бретани приобрела очертания, напоминающие современные.
На севере, благодаря Кальмарской унии 1397 г. существовало объединенное датско-норвежско-шведское королевство (включая Исландию) под властью датской королевской динас-тии. В 1523 г. вследствие освободительного восстания Швеция расторгла унию и вновь обрела независимость. Дворянин Густав Эриксон, возглавивший это восстание, был избран королем и основал династию Ваза. Швеция в ту пору представляла собой обширное государство, занимавшее не только большую часть нынешней территории, за исключением Сконе и некоторых других про-винций, но и Финляндию, захваченную еще в XII веке. Датско-норвежская уния сохранялась вплоть до начала XIX века.
На востоке Европы формируются большие по территории Польско-литовское и Русское (Московское) государства. В интересах борьбы с агрессией Тевтонского ордена еще в 1385 г. был заключен договор о династической унии Польши и Литвы, согласно которому польская королева Ядвига вышла замуж за великого князя литовского Ягайлу (т.н. Кревская уния). В целях борьбы с агрессией турок-османов и защиты восточных владений от притязаний Русского государства в 1569 г. по Люблинской унии образовалось единое государство Речь Посполитая (Речь Посполитая (Речь Посполита; польск.Rzeczpospolita – республика), традиционное название Поль-ского государства с конца 15 века, представлявшего собой сословную монархию во главе с изби-раемым сеймом королем. С момента заключения Люблинской унии 1569 года и до 1795 года Речь Посполитая была официальным наименованием объединенного польско-литовского государства).
К этому времени под власть великих князей московских почти полностью перешли все русские земли. В 1478 г. в состав Русского государства вошла Новгородская республика, в 1485 г. к нему были присоединены земли Тверского княжества, в 1510 г. – Псковской республики, в 1521 г. – Рязанского княжества. Иван III (1462–1505 гг.) первым из русских монархов принял титул государя всея Руси.
На юго-западной и юго-восточной окраинах Европы единые государства возникли в ходе освободительной борьбы против завоевателей, пришедших с Востока. Еще в VII в. Пиренейский полуостров был завоеван арабами-мусульманами. И с тех пор христианские государства, сохранившиеся лишь в северной части полуострова, при поддержке католической церкви и христиан всей Европы в течение нескольких веков вели борьбу за освобождение («отвоевание» – реконкисту) захваченных арабами земель. В 1479 г. благодаря браку королевы Кастилии Изабеллы и короля Арагона Фердинанда, основавших династию так называемых «католических королей», возникает единое Испанское государство. В 1581 г. Испания защищала Португалию, которая вос-становила свою независимость в результате народного восстания 1640 года.
Народам Восточной Европы, начиная с XIII в., пришлось вести тяжелую борьбу против кочевников, основавших в бассейне Волги и Северном Причерноморье ряд государств (ханств), таких как Золотая Орда, Крымское ханство и др. Балканский полуостров в XIV–XV вв. завоевали турки-османы, создавшие Османскую империю (Турцию), в состав которой в начале Нового времени входили Северная Африка, Малая Азия, Сирия, Палестина, Междуречье и др. земли. Они уничтожили древнюю Византийскую империю, наследницу античных цивилизаций Греции и Рима, покорили Болгарское царство, Сербское и Венгерское королевства. Борьба с могущественным противником, растянувшаяся на столетия, стимулировала объединительные процессы на юго-восточной окраине Европы.
В 1490 г., в связи с избранием на венгерский трон чешского короля Владислава из польско-литовской династии Ягеллонов, возникло обширное политическое образование в составе Венгрии, Хорватии и земель чешской короны (Чехии, Моравии, Силезии и др.). Однако сын Владислава, чешско-венгерский король Людовик (Лайош II) погиб 29 августа 1526 г. в битве с турецкой армией султана Сулеймана I при Мохаче. Королем Богемии (т.е. Чехии) и Венгрии стал представи-тель дома Габсбургов (Габсбурги (Habsburger), династия, правившая в Австрии в 1282-1918 гг., в Чехии и Венгрии в 1526-1918 гг., в Испании в 1516-1700 гг., Нидерландах в 1477-1794 гг.; императоры Священной Римской империи в 13-19 веках (постоянно в 1438-1806). Начало правящей династии положил Рудольф I Габсбург, который в 1273-1291 гг. занимал трон императора Священной Римской империи) эрцгерцог австрийский Фердинанд, брат императора Священной Римской империи Карла V. Благодаря переходу Чехии, Моравии и Венгрии под власть Габсбургов их наследственные владения в центре Европы, в состав которых входили также Австрия, Штирия, Каринтия, Крайна, Тироль, Триест и восточная часть Бургундии (Нидерланды), существенно округлились. По территории и численности населения монархия Габсбургов вполне была сравнима с крупнейшими европейскими монархиями.
В Германии и Италии препятствием объединению государств служили притязания католической церкви на светскую власть. Еще в VIII в. Возникло независимое церковное государство (Папская область) со столицей в г. Риме, в котором католические первосвященники, папы римские обладали всей полнотой как духовной (религиозной), так и светской власти. Папы римские ревностно оберегали независимость своего государства, которое позволяло им с позиции силы вести диалог с другими монархами, и пресекали все попытки политического объединения Италии. В германских землях католическая церковь обладала большими феодальными владениями, в которых епископы или настоятели монастырей пользовались как духовной, так и светской властью. В течение длительного времени церковь защищала свое право утверждать их в этой должности (право инвеституры), которое у нее безуспешно оспаривали германские императоры. Соперничество духовной и светской властей пагубно отразилось на судьбе Священной Римской империи германского народа, которая в Средние века была самым крупным государственным образованием в Западной Европе. Если в большинстве районов Европы в XV–XVIвв. возобладал процесс формирования единых государств, то она пошла по пути дробления и ослабления политической связи между ее отдельными частями.
Централизация европейских государств XV–XVI вв. была слабой и очень рыхлой. Основные институты управления государством, такие как единое законодательство, администрация и т.д. еще не сложились. Так, например в Испании не было даже общего для всего государства представительного собрания – общегосударственных кортесов, а имелись лишь провинциальные кортесы. Не было и общегосударственного правительства. То же самое наблюдалось и в монархии Габсбургов. Там тоже не было ни общегосударственного правительства, ни общегосударственного представительного собрания, а имелись лишь провинциальные правительства и сословные собрания. В этих и многих других государствах того времени связь отдельных провинций, их единство заключалось главным образом в личности монарха – короля, императора, царствующей династии. Отсутствовали единое законодательство, единые распорядительные учреждения, единое правительство и пр. Так продолжалось вплоть до XVIII в., когда в результате реформ в духе идей Просвещения, которые проводили такие монархи, как Фридрих Великий Прусский, Мария-Терезия и Иосиф II Австрийские, Екатерина Великая в России, во многих странах были приняты по централизации и повышению эффективности системы управления. Степень централизации была выше там, где уже в XIV–XV вв. наметился процесс становления королевского абсолютизма, сосредоточения власти в руках монарха. В целом, лишь к XVII-XVIIIвв. во многих странах Европы, за исключением Польши и Священной Римской империи, была создана действительно централизованная и эффективная система управления.
