Під некласичної філософією прийнято розуміти сукупність розрізнених філософських течій, що виникли в Західній Європі в 19 ст. поза межами німецької класичної філософії.
Особливостями некласичної західної філософії, основними темами її філософствування є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі.
Історичне значення класичної західної філософії полягає в тому, що воно поклало початок нової (буржуазної) духовної культури, котрий випливає із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність підняти світ і встановити “царство розуму” в ньому. Її вихідною тезою було те, що людина сама по собі, по своїх внутрішніх задатках і можливостях, є розумною істотою, яка може усвідомити свої можливості і організувати суспільний лад на раціональних засадах.
Одним з представників некласичної філософії є Артур Шопенгауэр. Він абсолютизував волю, наділивши її космічною силою, сліпою і несвідомою першоосновою, похідними від якої є всі психічні прояви людини.
Волюнтаризм – це поняття у філософії, засноване на тому, що вищим принципом буття є воля.
Наступну тенденцію розвитку некласичної філософії другої половини XIX- поч. XX ст. виражав так званий позитивізм – вчення, що оголосило єдиним джерелом істинного, дійсного знання, яке заперечувало пізнавальну цінність філософського дослідження.
Позитивізм виник у Франції. Його зачинателем і відомим представником був Огюст Конт (1798-1857). Головна філософська праця – шеститомний “Курс позитивної філософії”.
"Філософія життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на початку XX ст. Представниками "філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм Дільтей (1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936) та ін.
"Філософія життя" розглядає все, що існує, як форму прояву "життя". Основні настанови і цінності "філософії життя" – прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз, або фрейдизм. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939).
Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого.
Поняття екзистенціалізм запровадив данець Серен К'єркегор (1813—1855 рр.), який визначив три рівні на шляху до справжнього існування: етичний (акцентування обов'язку), естетичний (настанова на насолоду), релігійний (страждання, прилучення до долі Христа як принцип життєвої діяльності).
Екзистенціалі́зм або філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
