Очоливши Українську державу, генерал П. Скоропадський поставив завдання відновити в країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. Для цього йому було надано широкі повноваження – право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею. До скликання Українського Сейму в країні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України». У них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політиці, організації державного управління, надано Гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість УНР. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому копіювали дореволюційну систему. За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат.
Крім досягнень, за гетьманування П. Скоропадського мали місце чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно пов’язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів.
-37.Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної Ради та Гетьманату в контексті розбудови української державності.
Четвертий Універсал Центральної Ради обіцяв оперативну розробку Земельного закону на основах скасування приватної власності, соціалізації землі. Наскільки цей закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон було опубліковано. Приблизно така сама доля спіткала й закон про 8-годинний робочий день, прийнятий пізніше. До кінця січня 1918 р. Українська революція опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, УНР проголосила себе самостійною державою, здобула європейське визнання, з іншого, – народжена цією ж революцією влада зазнала воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, змушена була шукати опори за кордоном. Центральна Рада запроваджувала новий стиль, національну грошову одиницю – гривню, було визначено державний герб республіки – «тризубець з часів Володимира Великого».
На думку В. Винниченка, в період гетьманщини історія немов би навмисно дала панівну роль уже класам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство прагнутиме буржуазної державності, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її українськість, а потім і сама державність, як така. Заінтересований у забарвленні свого режиму в українські кольори, гетьман П. Скоропадський почав залучати членів партії соціалістів-федералістів до участі в уряді. Кабінет формувався переважно з представників правих загальноросійських партій, хоча деякі його члени були українцями. Народні маси виявилися значно послідовнішими у ставленні до новоствореної влади.
-38.Порівняйте підходи до вирішення етнонаціональних проблем в Україні за часів Центральної Ради, Гетьманського уряду та Директорії УНР.
Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явилися внаслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику щодо регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії в складі Російської Федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням усіх національностей, що проживали на її території.
Провідні діячі Центральної Ради прагнули створити ідеологію і правову базу регулювання міжетнічних відносин. Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.
Український Національний Конгрес (6–8 квітня 1917 р.) ухвалив рішеня: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання рідної мови, зокрема в школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Так, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося в подальшому.
Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі існування Центральної Ради представництво в ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то з середини літа 1917 р. останні було доповнено ще й «національною належністю». Це дало змогу перетворити Центральну Раду з органу суто національного, українського на тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.
Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради стало створення в структурі її виконавчих органів (спочатку в складі генерального Секретаріату, а потім – у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Генеральним секретарем з національних справ став С. О. Єфремов. У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин на особливу увагу також заслуговує досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії (9 січня 1928 р.).
На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не було визначено. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» – документи, що стали юридичною основою діяльності гетьмана, не віддзеркалювали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалася рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С. Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.
У липні 1918 р. гетьман П. Скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Та, незважаючи на цей крок, гетьманська держава була послідовною в забезпеченні рівноправності всіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої в листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.
Гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільніше заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. В цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Києві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.
Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918 р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне – з єврейських справ.
Директорія, створивши національним меншинам правові умови діяльності, водночас вживала протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві російськомовні вивіски на крамницях було замінено на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представляли інтереси меншин, відмовилися співпрацювати з Директорією в розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували нову владу. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці відносини особливо загострились у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.
Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролем внутрішню ситуацію в країні, захистити євреїв від погромів. Масовість цих погромів з початку 1919 р. дала формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти винних до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від принципів української демократії, проголошених на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.
-39.Проаналізуйте діяльність уряду Західноукраїнської Народної Республіки, визначте роль і місце ЗУНР в історії державотворення.
18 жовтня 1918 р. збори представників від українських партій конституювались як Українська Національна Рада і проголосили утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави, яка надалі дістала назву Західно-українська народна республіка (ЗУНР).
9 листопада 1918 р. було створено уряд – Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. 22–26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано 30% депутатських місць.
У квітні 1919 р. в ЗУНР розпочалася аграрна реформа. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.
Однак Західноукраїнська Народна Республіка зазнала іноземної агресії, що прискорило визрівання планів об’єднання з Наддніпрянською Україною. 1 грудня 1918 р. представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. 22 січня 1919 р. в Києві оголосили Універсал Директорії про Злуку УНР і ЗУНР.
Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:
а) на Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально-економічній політиці;
б) на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасні соціально-економічні перетворення забезпечували авторитет ЗУНР в українського населення;
в) належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.
40.Визначте особливості українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918–1919 рр.
Революційні події 1917–1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їхньої віковічної мети сприяло й міжнародне становище. Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток – Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».
Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками Габсбурзької монархії, яка вже конала. ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких воєнно-політичних та міжнародних умовах. Уже наступного після Листопадового зриву дня поляки домоглися відчутних успіхів. 13 листопада 1918 р. їх війська захопили Перемишль і організували перекидання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею. Розпочалася українсько-польська війна.
41.Визначте причини поразки українського національного руху 1917–1920 рр.
1) Порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась понад двохсотлітня московська неволя;
2) недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їхня соціалістична і переважно проросійська орієнтація;
3) відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище;
4) слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;
5) відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;
6) надмірна молодість як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в державницьких справах, зовнішній політиці, фінансах, армії та й навіть відносинах між собою;
7) важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії.
Все це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель. Але разом з тим слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), яку проголосили більшовики в січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити в складі власної автономної держави.
-42.Визначте особливості входження України до складу СРСР.
Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни й був зумовлений низкою об’єктивних чинників.
Території всіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу було об’єднано в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія – машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія – виробництво бавовни, Закавказзя – видобуток нафти, Україна – у 1913 р. давала 70,2% загальноросійського видобутку вугілля, 21,2% марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі, 80–85% цукру).
Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік було об’єднано, утворився воєнно-політичний союз. У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз.
Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії на чолі з московським ЦК. Україна втрачала незалежність довго, поступово, в процесі входження УСРР до складу Союзу РСР.
Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього з’явився розділ «Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік» у Конституції 1924 р., а Конституція – це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ.
У складі СРСР права радянських республік звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції: зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв’язку, транспорт. Республіканський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при цьому перед центральними органами) в деяких питаннях сільського господарства, в освіті, охороні здоров’я тощо. Однак позитивним було те, що визнавалася територіальна цілісність України, її власні, хоч і обмежені в правах, органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що віддзеркалювало її національну самобутність.
-43.Охарактеризуйте політичне і соціально-економічне становище України в перші роки після завершення революції та громадянської війни.
Економічне становище України було надзвичайно важким. Майже 7 років воєн і громадянської смути довели Україну до стану руїни. Загинуло близько 1,5 млн. осіб. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. У 1921 р. промислове виробництво становило тільки 5–10% від довоєнного. Не працювали цілі галузі виробництва.
Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи. Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї націоналовувалися вся промисловість і торгівля, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решту ж конфісковувала держава. Заборонялася приватна торгівля й запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов’язкова трудова повинність. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце посіли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна й політична криза ще більше поглибилася.
Війна, «воєнно-комуністичні» методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.
-45.Проаналізуйте особливості індустріалізації промисловості і колективізації сільського господарства в Україні. Якими змінами в соціальній структурі суспільства позначилися ці процеси?
Наприкінці 1920-х рр. партійно-державне керівництво посилило відчуження виробника від засобів виробництва і стало на шлях директивного планування. 3 жовтня 1928 р. розпочалася перша п’ятирічка. П’ятирічний план (1928–1932 рр.) передбачав напружені темпи приросту промисловості, які потребували інтенсифікації праці робітників через соцзмагання, зустрічні плани, рух новаторів, стимулювання орденами тощо.
Результатом бурхливого розвитку важкої промисловості стала урбанізація. Якщо до індустріалізації в місті мешкав лише кожен п’ятий мешканець України, то наприкінці 30-х рр. – кожен третій.
Ще одним наслідком індустріалізації стало розгортання українізації робітничого класу, формування національного робітничого класу, який до цього був переважно російським, а також технічної інтелігенції.
1929 р. партійно-державне керівництво у зв’язку з новою економічною доктриною розпочало масову колективізацію. Виходячи з того, що селяни без ентузіазму ставилися до неї, а також з особливостей економічного розвитку СРСР, Сталін і його прибічники в Політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробили регіональну систему з відповідною хронологізацією залучення селян до колгоспів. Комісія порушила проблему «куркульства». На той час заможні селяни становили невелику групу. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920–1923 рр. влада винищила більшість тих, хто будував добробут на широкому застосуванні найманої праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив якийсь достаток) було оголошено куркулями. В Україні розпочалося запровадження політики «ліквідації куркульства як класу». Тих, хто брався за зброю, розстрілювали. Селян- середняків, які не вступали до колгоспу, оголошували підкуркульниками. «Ліквідація куркульства» на практиці означала не тільки знищення верстви заможних селян-господарів, а й намагання створити на селі нові виробничі потужності соціалістичного типу.
Не остання роль в індустріалізації та колективізації належала громадським організаціям. Третій (1926 р.) та четвертий (1928 р.) з’їзди профспілок України, виконуючи рішення з’їздів партії про соціалістичну індустріалізацію, підготовку робітників та технічних кадрів, свою роботу тісно пов’язали з виробництвом. Це проявлялась у розгортанні наприкінці 20–30-х рр. масового соціалістичного змагання, ударництва та стаханівського руху.
Певну роль відігравали робітничі профспілки в соціалістичній перебудові сільського господарства. Так, у 1929–1933 рр. вони, за дорученням ЦК КП(б)У, надіслали до села близько 9 тис. робітників з числа т. зв. 25-тисячників, які проводили колективізацію.
Комсомол України також було залучено до індустріалізації, колективізації сільського господарства. За роки першої п’ятирічки понад 36 тис. комсомольців виїхало на шахти Донбасу, 9,5 тис. працювало на будівництві ХТЗ, 3 тис. – Дніпрогесу. Посланці комсомолу України працювали на спорудженні Сталінградського тракторного заводу, Урало-Кузнецького комбінату, будували Комсомольськ-на-Амурі. 1936 р. на 50 шахтах Донбасу комсомольці ставали стахановцями.
Комсомольські організації України, беручи участь у колективізації сільського господарства, в 1933 р. відправили понад 2500 чол. на роботу секретарями колгоспних комсомольських осередків, 849 чол. – на посади помічників начальників політвідділів МТС. З комсомолу вийшла плеяда героїв праці – Є. Романько, П. Ангеліна, М. Демченко, М. Гнатенко, М. Мазай, П. Кривонос та ін.
Для зміцнення партійного впливу на селі в 1933 р. було створено політвідділи при МТС і радгоспах. Їхніми начальниками призначали комуністів зі значним партійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56%). Заступниками начальників політвідділів обов’язково були працівники держбезпеки (ОДПУ).
-47.Визначте особливості суспільно-політичного і національного руху на західноукраїнських землях у складі Польської держави в 1920-ті – 1930-ті рр.
Хоча серед певних політичних кіл Польщі домінували відверто шовіністичні настрої, вона все-таки залишалася європейською державою, що ґрунтувалася на конституційних засадах. Тому українці тут, попри статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР. Політична палітра західноукраїнського суспільства налічувала 12 партій, які передавали всю гаму ідеологічних переконань – від украй лівих до вкрай правих. Загалом у визвольному русі західних українців проти польського панування в міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналістична та комуністична.
Важливою ланкою діяльності «легального сектору» були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. Їхнє значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство «Просвіта», згуртувавши близько півмільйона членів, підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні матеріали, проводило низку курсів.
Певних успіхів удалося домогтися у вищій освіті та науці. Практично позбавлені доступу до ВНЗ на території Польщі, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет у Львові (1921—1925).
Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька Церква, національний характер якої остаточно викристалізувався завдяки її главі митрополиту А. Шептицькому. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних студентів, у Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам, був щедрим меценатом та добрим знавцем українського мистецтва.
Невпинне піднесення в міжвоєнні роки переживав український націоналізм. Це пояснювалося браком будь-яких перспектив для українців у Польській державі домогтися права на національне самовизначення парламентськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націоналізм був формою природного інстинкту української нації, як і будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.
-48.Висвітліть складові «радянізації» Західної України після її включення до складу СРСР. Якими були позитивні й негативні її наслідки?
23 серпня 1939 р. в Москві було підписано двосторонній договір про ненапад між Німеччиною та СРСР. Додатком до нього був таємний протокол, за яким розмежовувалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі, зокрема стосовно західноукраїнських земель.
1 вересня 1939 р. фашистські війська перейшли кордон Польщі. Людство опинилося в безодні Другої світової війни. В результаті окупації Польська держава перестала існувати. До СРСР унаслідок введення радянських військ на землі Галичини й Волині відійшло близько 200 тис. км2, з населенням 12 млн. чол., із них 7 млн. – українці.
Коли приєднання до УРСР західноукраїнських земель було юридично оформлено, в стислі терміни почалася їхня «радянізація» без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного українського суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, крім більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити діяльність.
Така доля й спіткала культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства, що діяли за польської влади. Всі елементи громадянського суспільства Польщі було швидко ліквідовано, серед них українські – Наукове товариство ім. Т. Шевченка, «Просвіта», «Рідна школа» та інші. Натомість створювалися громадські організації радянського типу.
В 1939–1940 рр. у західноукраїнських областях на кожному підприємстві створювалася єдина організація профспілок, яка об’єднувала всіх робітників та службовців незалежно від їхніх професій. Заново було створено великі галузеві профспілки: залізничників, машинобудівників, робітників нафтової промисловості та ін. Кількість членів профспілок зросла на 80–85%.
Було проведено напівпримусову колективізацію. Здійснювалися масові репресії та депортації населення.
Було ліквідовано безробіття, впроваджено медичне обслуговування, загальну середню освіту.
-50.Проаналізуйте специфіку німецького окупаційного режиму на українських землях у роки Другої світової війни та його наслідки.
Німецькі війська, незважаючи на відчайдушний опір Червоної Армії, швидко просувалися вглиб радянської території. Вже до кінця 1941 р. майже всю територію України було окуповано. 22 липня 1942 р. нацистська армія зайняла останній населений пункт на території України – м. Свердловськ Луганської обл.
Окупувавши Україну, гітлерівці поділили її на частини і встановили тут режим кривавого терору. Нацисти ставилися до українців як до неповноцінної раси. Відбувалося масове пограбування республіки. Для знищення населення на території України було створено 50 гетто, 180 концтаборів. Жорстокість окупантів викликала масовий опір населення. Рух опору в Україні мав такі течії: комуністичне й молодіжне підпілля, радянські партизани та загони ОУН-УПА.
На початковому етапі війни партизанські загони діяли стихійно, неорганізовано. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року – Український штаб на чолі з Т. Строкачем. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, поліпшила взаємодію з регулярною армією й забезпечення партизанів зброєю, медикаментами тощо. Особливого розмаху партизанський рух набув 1943 р., коли сформувалися великі партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, М. Наумов. Вони розпочали «рейкову війну», руйнували комунікації ворога, знищували транспорт, живу силу, техніку, боєприпаси. Партизанські з’єднання здійснювали тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати війська з фронту.
Боролися з окупантами й підпільні організації. Так, у с. Кримки Миколаївської обл. діяла «Партизанська іскра», учасники якої нападали на поліцаїв, учиняли диверсії на залізниці, визволяли військовополонених. Героїчну боротьбу вели підпільні організації «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Спартак» (Кіровоградська обл.), «Вуйко» (м. Тернопіль), «Народна гвардія ім. І. Франка» (м. Львів) та ін.
Складовою частиною руху опору була боротьба ОУН-УПА. Історія формування УПА досить складна. Ще влітку 1941 р. перші партизанські загони на Поліссі та Волині створив Тарас Бульба (Боровець). Він сформував загін «Поліська Січ», що боровся з частинами Червоної армії. Коли німці хотіли роззброїти загін, Т. Бульба повів своїх вояків у ліс і почав воювати також проти німців.
У жовтні 1942 р. військові загони створила ОУН. Улітку 1943 р. загони ОУН-Б роззброїли й приєднали до себе загони Боровця і ОУН-М. Очолив УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Політичну платформу ОУН було вироблено на ІІІ надзвичайному зборі в серпні 1943 р. В підконтрольних їй районах Волині, Полісся й Карпат діяло фактично українське управління. УПА боролася з німецькими загарбниками, радянськими партизанами, а згодом, після вигнання гітлерівців, проти відновлення в Україні радянського режиму.
-51.Розкажіть про внесок українських науковців у перемогу СРСР в роки Другої Світової війни.
Серйозно перебудувалася робота науково-дослідних установ України з початком Великої Вітчизняної війни. В плани їхньої роботи включалася переважно оборонна тематика. При Президії Академії наук УРСР було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні. До його складу входили провідні вчені: П. Будніков, А. Кіпріанов, М. Луговцов та ін. Праця науковців сприяла виробництву високоякісних металів, вибухових речовин, появі нової військової техніки та озброєння, підвищенню продуктивності праці працівників тилу.
Так, працівники Інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є. Патона розробили та впровадили у виробництво методи електрозварювання для відновлення відпрацьованих деталей, створили установки для підводного зварювання і різання металів, що в багато разів прискорило ремонт кораблів. Важливе значення мало автоматичне електрозварювання металів, що стало широко застосовуватись у танковій промисловості та виробництві іншої військової техніки. Співробітники Фізико-технічного інституту виготовили перший зразок радіолокатора для визначення координат і швидкості літаків. Було створено також зразок локатора для кораблів ВМФ. Вчені інституту дали пропозиції з виробництва хімічних запалювальних сумішей, які використовувалися для боротьби з танками противника, рівнів для мінометних пріцілів, приладів для контролю стволів гармат тощо.
У зв’язку з просуванням німецьких військ углиб України науково-дослідніустанови та вузи республіки евакуювали до тилових регіонів. Наприкінці 1941 р. працівники евакуйованих наукових установ та вузів налагодили роботу на нових місцях. Більшість інститутів та Президія АН УРСР працювали в Уфі. Деякі інститути, а також науково-дослідні установи, підпорядковані різним наркоматам і відомствам, діяли безпосередньо на базі підприємств у Казахстані, Сибіру, на Північному Уралі.
Хоча кількість наукових співробітників Академії наук скоротилася порівняно з довоєнним часом у 6 разів, збереглося ядро найбільш кваліфікованих спеціалістів, які забезпечували виконання основної наукової тематики.
У воєнний час кількість досліджуваних проблем і тем в АН УРСР зменшилась майже вдвічі, але їхня актуальність, темпи та якість розробки були на значно вищому рівні, ніж до війни. Дослідні роботи провадились переважно комплексно, тобто одну тему розробляли вчені кількох інститутів. 1942 р. АН УРСР мала тісні науково-виробничі зв’язки ніж з понад 300 підприємствами.
Важливе значення мали праці вчених для подальшого розвитку металургійної промисловості. Метод виплавлення ферромарганцю на магнезійних шлаках, який розробив Український науково-дослідний інститут металів, було впроваджено на Кузнецькому металургійному комбінаті. Перебуваючи на Уралі, академік М. Доброхотов розробив і впровадив у виробництво технологію виплавлення броневих сталей у мартенівських печах, запропонував нову технологію їхнього окислення та легірування. Це дало змогу знизити брак з 42% до 2%.
Науковий колектив Інституту енергетики взяв участь у реконструкції енергогосподарства великих підприємств, у монтажі повітроохолоджувального устаткування заводів та шахт. Вугільні родовища Кузнецького басейну досліджував Український вугіллехімічний інститут. Унаслідок цих робіт сировинну базу коксування на Сході було збільшено на 2400–2500 тис. т на рік.
Особливу цінність мали роботи вчених, спрямовані на підвищення боєздатності армії. Першочергове значення в забезпеченні армії танком Т-34 мали роботи колективу Інституту електрозварювання, евакуйованого до Нижнього Тагілу. Інститут став першою організацією в країні, яка проектувала автоматичні зварювальні установки, виготовляла в майстернях апаратуру до них, монтувала ці установки на заводах, пускала їх в експлуатацію, вдосконалювала технологію автоматичного зварювання, готувала кадри зварювальників безпосередньо
