Предметом вивчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його політичної, соціальної, етнополітичної та науково-освітньої діяльності від найдавніших часів до сьогодення.
У кожної науки є властиві тільки їй методи дослідження, методологічні принципи. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання. Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи: принцип історизму; принцип об’єктивності.
Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо віддзеркалює ту чи іншу сферу діяльності людей.
Коло таких джерел дуже широке:
1) літописи, хроніки, сказання;
2) археологічні пам’ятки;
3) архівні матеріали;
4) періодична преса;
5) монографії;
6) мемуарна література тощо.
2.Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських етнографічних регіонів.
В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній) поняття «історико-етнографічний регіон» розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках усього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей.
Етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів, формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням) пройнято всю історію українців, від самих витоків.
Усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші – природно-географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних державно-політичних кордонах України, інші включають і регіони, які з різних причин залишилися поза етнічними межами сучасної України.
До історико-етнографічних регіонів України, започаткованих ще в доісторичний період, належить Галичина (Червона Русь).
Самобутніми історико-етнографічними регіонами є Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Північна Буковина, які розвивалися в специфічних умовах, дещо ізольовано від інших земель України.
Буковина як історико-етнографічна територія формувалася протягом багатьох століть. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадує грецький історик Геродот (V ст. до н. е.).
До відносно нових історико-етнографічних регіонів України належить Слобожанщина (Слобідська Україна).
Своєрідно утворився Південний регіон України – як у соціально-економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала Кримського ханства другої половини ХVІІІ ст.
3.Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.
Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривале утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення етногенезу має спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.
В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:
І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.).
ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.).
ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.).
ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.).
V. Доба Русі-України (від VІІ ст н. е.).
Тривалий час в історичній науці дискутували прибічники двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Суть останньої полягає в тому, що український народ – автохтонний – той, що виник, зародився на місці власного проживання, існування (місцевий, корінний). Численні наукові розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, М. Грушевського, Б. Рибакова, В. Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.
На основі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити такі ознаки на користь автохтонного походження українців:
а) спільний фізично-етнічний тип;
б) мовний фактор (ґрунтовно досліджено й визначено риси, характерні лише для цієї території);
в) основні види господарської діяльності – землеробство та скотарство – існують протягом усього історичного розвитку;
г) мистецькі пам’ятки, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки цього ареалу;
д) світоглядно-обрядова система формувалась і функціонувала тривалий час у прослов’янських і слов’янських народів.
Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі нема єдиного, загального погляду. В історичній літературі простежуються кілька підходів, серед яких – спільності етногенезу всіх трьох слов’янських народів та автохтонно-автономістичний.
4.Охарактеризуйте політичний устрій та систему управління держави антів.
Крім загальної назви «слов’яни» стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори розділяють східнослов’янські землі на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з «Руською землею». Готський письменник Йордан (551 р.) писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен.
Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли царі, імена котрих, зокрема Ардагаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та ін., дійшли до нас. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Меандром, південні слов’яни наприкінці V ст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і «найважливішими князями слов’янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зв’язків і внутрішні проблеми. Князі радилися зі своїми народами. Це дало грецьким авторам підстави твердити, що анти «живуть у народоправстві». Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.
5.Охарактеризуйте підходи сучасної науки до висвітлення етнічного походження Київської Русі.
Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (К. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену на основі єдиної давньоруської народності. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина І тис. н. е.) та виділенням східних слов’ян, котрі в свою чергу складалися з різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена.
Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялися певними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чи йшов далі, ніж етнічна група. При цьому не заперечується існування «українського» етнографічного масиву в складі давньоруського народу ще до утворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Але ж вважається, що український народ як етнічна спільність, тобто така, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими, почав формуватися в другій пол. ХІІ ст. Свідченням існування єдиної давньоруської народності та етноконсолідаційними факторами вони вважають існування спільної території, мови, спільного економічного та культурного життя. За словами П. Толочка, на «племінно-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність».
Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь «союзом союзів». Доказом цієї теорії є те, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи, дорадчого органу при великому князеві, входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їхні інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978–1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши владу в руках своєї династії, було запроваджено конструктивніший підхід до управління державою – «родинний сюзеренітет». Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Чернігівського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель позначилася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступове перетворення землі як політично-територіального утворення на етнічну землю.
Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в тому, що за весь преіод існування вона так і не стала єдиною й монолітною. Повного та остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану «давноруську народність» не сталося
6.Визначте суспільно-політичні, економічні і геополітичні фактори, які зумовили становлення держави Київська Русь.Розвиток матеріальної й духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовив переростання племінних союзів у державні об’єднання (князівства). В VII–IХ ст. у суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі економічні та соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ–IХ ст. у Середній Наддніпрянщині сформувалося державне об’єднання Руська земля, до якої ввійшли землі полян, древлян і сіверян. Не вдаючись до полеміки й дискусії, зазначимо: державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий, на честь якого пізніше назвали місто Київ.
Вигідно розміщений на перетині торговельних шляхів, Київ став головним політичним центром усіх східних слов’ян. Консолідація слов’янських княжінь навколо Києва спричинила появу нової держави – Русі. Наукова назва «Київська Русь» з’явилася значно пізніше. Сучасники ж назвали свою державу «Руською землею» або «Руссю», а з ХІІ ст. – «Вкраїною».
7.Охарактеризуйте соціальну структуру і соціальні відносини в Київській Русі.
Князі: Великий князь-Очолював державу, приймав закони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави, вважався власником усієї землі.
Удільний князь-Родичі великого князя; очолювали окремі князівства
Бояри: Знатні феодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівки князівських дружинників. Мали право володіти землею, із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зi своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах; із них формувалася державна адміністрація(Удільний князь також)
Духовенство: «Чорне»1 Київський митрополит- Очолював церковну організацію Русі
2 Єпископи- Управляли церковними округами
3 Настоятелі монастирів- Очолювали релігійну й господарську діяльність монастирів
4 Ченці- Присвячували себе служінню Богу, відмовившись від свого майна й мирського життя, також займалися господарською діяльністю при монастирях
«Біле» - Справляли Божу службу в церквах, їхньою професійною діяльністю була релігійна, але на відміну від представників «чорного» духовенства їм дозволялося мати родину
Урядники (найчастіше з числа бояр): Посадники - Були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збори данини
Волостелі- Управляли волостю або маєтком князя
Тіуни (огнищани)- нязівські й боярські слуги; брали участь в управлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана
Палацові чини- Керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники)
Дружинники: Воєводи й тисяцькі- Очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр)
Рядові дружинники- Професійні воїни, складали військо князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі
Купці-Займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторими садибами із житловими хоромами, господарськими приміщеннями, входили до органів управління містом
Ремісники-Займалися різними ремеслами, заможні жили у посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах
Селяни:Смерди- Вільні селяни, які об’єднувалися в сільські громади (верв, мир, село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів, володіла лісами, випасами, водоймами, орні землі знаходилися в індивідуальному володінні членів громади
Рядовичі- Селяни, змушені працювати у феодала за угодою — «рядом»
Закупи- Колишні смерди, які потрапили в залежність до феодала, узявши в борг гроші — «купу», могли втратити господарство, якщо не повертали борг
Холопи- Селяни, повністю залежні від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати
Челядь- Жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі та ін.; хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину
Чернь- Збіднілі люди без майна, які наймалися на «чорну» роботу
8.Охарактеризуйте етапи розвитку держави Київська Русь, її державну організацію.
На першому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період розвитку державності залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Літописці більше оповідають про другу половину ІХ–ХІІ ст., коли на Русі верховна влада зосереджувалася в руках великого князя київського. Київські князі Аскольд і Дір здійснювали походи на Візантію і змушували останню укладати вигідний для русів мир. Є відомості, що ці князі вели тривалу боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів, древлян та ін. Згідно з літописними даними, Аскольда й Діра вбила у 882 р. варязька дружина, яку очолював Олег. Він же захопив Київ, який, за свідченням літописця, було оголошено «матір’ю городів руських». До Русі було приєднано Новгород-Сіверську державу, якою керував Рюрик.
З 882 р. починається другий етап державного і політичного розвитку Русі. З цим етапом багато істориків пов’язують утворення держави Русів. За часів Олега та його племінника Ігоря (914–945 рр.) Русь успішно воювала проти сусідніх держав і народів. Це сприяло міжнародному визнанню і підвищенню авторитету. Коли Ігоря 945 р. вбили древляни, престол зайняла його дружина Ольга, яка впорядкувала відносини з управителями земель, систему збирання данини. В ключових містах держави створювалися спеціальні опорні пункти, де зосереджувалася адміністративна й судова влада. Інакше кажучи, було закладено основи місцевого державного управління та суду.
964 р. на чолі держави став Святослав Ігоревич, який своє коротке правління провів у постійних походах і війнах. Було розгромлено Хозарський каганат, Волзько-Камську Булгарію, приборкано народи Північного Кавказу і Східного Криму тощо. Цим Святослав розширив територію держави русів.
Після загибелі Святослава (972 р.) і кількарічної міжусобиці великим князем Русі став Володимир Святославович. Під час його правління в загальних рисах завершилося формування держави.
З 980 р. розпочався третій період, який увійшов в історію як період розквіту. Він припадає на час князювання Володимира Святославовича та Ярослава Володимировича. Ці князі зміцнювали внутрішній порядок і міжнародне становище Русі. Разом з тим, у цей же період з’являлися ознаки політичної роздробленості, спричинені економічним зростанням удільних земель. Феодальне роздроблення призвело до розпаду Русі на багато дрібних князівств. Розпочався четвертий період її історії.
-10.Охарактеризуйте впровадження християнства як державної релігії та його вплив на подальший розвиток Київської Русі.
Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі 988 р.
Впровадження нової релігії зробило Україну-Русь членом співтовариства християнських держав, які об’єднувались навколо Другого Риму – Константинополя. Русь-Україна прилучилася до високорозвиненої грецької культури, до передової християнської релігії у її візантійському варіанті, ввібрала деякі елементи соціально-політичного життя.
Християнізація Київської держави вивела русів на рівень плідних і взаємовигідних багатопланових політичних, торговельно-економічних та культурних зв’язків з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Германською імперією, які теж сповідували християнство.
З запровадженням християнства з’явилася нова верства суспільства – духовенство. На чолі Церкви стояв митрополит Київський, у великих містах були єпископи, які вирішували справи своїх єпархій. Ці служителі культу володіли землями, містами й селами. Церква мала власне військо, суд і законодавство. Отже, теж була великим феодальним власником. Духовенство, що поділялося на «чорне» і «біле», формувалося з різних верств населення. «Чорне» духовенство – це ченці та черниці, складалося з представників вищої верстви населення – князів, членів їхніх родин, бояр. Серед «чорного» духовенства особливе місце займали митрополит, єпископи, архімандрити.
11.Розкрийте зміст реформ князя Володимира Святославовича, спрямованих на централізацію держави, та проаналізуйте їхню ефективність.
За часів князя Володимира Святославовича було проведено низку ефективних реформ.
Адміністративну реформу було спрямовано на ліквідацію «племінних княжінь» і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територію було розділено на уділи. Врядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем «Великого князя».
Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатувати населення. Дружинники давали присягу «вірою і правдою» виконувати волю князя.
Внаслідок релігійної реформи з 988–989 рр. почалося утвердження християнства як державної релігії.
Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Для цього було запозичено норми візантійського права, об’єднані в збірниках «Номоканонах».
12.Висвітліть головні причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.
Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювався нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл переходив до старшого сина (чернігівського князя). Останній змінював систему уділів, що нерідко призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Володимирович у заповіті поділив владу між своїми трьома синами: Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволодом. Вони утворили своєрідну систему влади – тріумвірат, що вершив усі справи на Русі. За такої форми правління тенденції економічного і соціального розвитку окремих країв і князівств поєднувалися з прагненням більшості верств суспільства до єдності.
Після смерті останнього з членів тріумвірату – Всеволода Ярославовича система родинного сюзеренітету і тріумвірату поступилася місцем принципові вотчини, який було визначено на Любецькому з’їзді 1097 р. Поділ великокнязівського домену дав поштовх політичному поділові Русі на окремі князівства-держави.
Після смерті Мстислава Володимировича (1132 р.) утворилися Галицьке, Володимир-Волинське, Київське, Переяславське, Тмутараканське, Чернігово-Сіверське та інші князівства. Ці процеси поклали початок четвертому періоду розвитку Русі. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів:
а) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення;
б) зростання великого феодального землеволодіння;
в) брак чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади;
г) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі;
д) постійні напади кочовиків (печенігів, половців, татар).
14.Визначте передумови об’єднання Галичини й Волині в єдину державу, охарактеризуйте етапи її розвитку.
Під ударами монголо-татар Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників, князівства і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло внаслідок не стільки розпаду Київської Русі, скільки місцевого розвитку, а пізніше – об’єднання двох князівств: Галицького та Волинського. Галичина розміщена в східному передгір’ї Карпат, у верхів’ї річок Дністра і Пруту. Її спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, де також мешкали дуліби та білі хорвати. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі – товару, від якого залежала Русь. У 980–990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину та Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. М. Грушевський вважав ці два князівства безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов’язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним положенням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні й південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилося населення. Галицько-Волинські князі боролися з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об’єднувала тільки етнографічні українські землі, й завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи й надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.
15.Проаналізуйте особливості соціальної структури і соціальних відносин на українських землях в період литовсько-польської доби.
Суттєво відрізнялося за своїм ладом від Київської Русі Велике князівство Литовське, яке, поставши в середині XІІІ ст., протягом ХІV ст. приєднало до себе половину території Київської держави.
Місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. З ХVІ ст. на українських землях діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права. Незважаючи на те, що власне литовські землі становили 1/10 всієї держави, литовці не асимілювалися в східно-слов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
З ІІ пол. ХV ст. на українських землях було усунуто залишки старого удільного ладу, князівства очолили не українські князі, а литовські намісники. Всі важелі управління як зовнішньої, так і внутрішньої політики, сходилися в руках великого князя Литовського. При ньому поступово сформувався постійний орган – пани-рада, куди входили князі, намісники, палацові урядовці, земські достойники, католицькі служителі. Особливе місце в державі належало військовій службі, бо одним з основних зовнішньополітичних завдань Великого князівства Литовського була боротьба з Золтою Ордою, турками та татарами.
Вся шляхта прагнула виділитися в суспільстві, мати власні станові права і привілеї. Три редакції Литовського статуту (1529, 1566 та 1588 рр.) віддзеркалили це в гарантіях шляхті: не можна було карати її без суду, забирати в неї землю «без вини», гарантувалося зрівняння в правах боярства – шляхти з аристократичною князівсько-магнатською верхівкою.
Польська влада особливо дбала про те, щоб перетягти на свій бік аристократичну верхівку – українських панів.
Поруч зі шляхтою формується й міщанство як окрема верства населення, якої не знала Київська Русь, хоча міське життя в ній було досить розвиненим.
Менші міста та містечка підлягали панам, але міщани самі обирали старшин. Центральними постатями в містах були виборні бургомістри й ратмани, які стояли на чолі міської управи, а суд (лаву) очолював – війт. Великі князі Литовські зобов’язували міста тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу.
Вільні селяни ділилися на 3 групи:
1) люди тяглі або робітні, що сиділи на панській землі, платили «обробок», виконували різні роботи в полі, а також державні повинності – ремонт доріг, мостів, охорона, підвідна повинність.
2) данники або чиншові селяни, які платили натурою певну данину зі свого господарства («дворища») – медом, шкурами дичини, худобою, прядивом, воском.
3) службові селяни або слуги ратні, які відбували службу, пов’язану з охороною кордонів держави або замків, різні сільські ремісники – конюхи, пастухи, пасічники тощо.
Всі ці групи згодом взаємно зблизилися, бо польські пани почали вимагати від усіх селян рівної данини, робіт, служби. Закон 1573 р. встановив повну владу панів над селянами. З’явився єдиний стан – кріпаки, а обов’язкові селянські роботи називали панщиною. В XVст. панщина сягала 14 днів на рік, у ІІ половині XVI ст. вже 2 дні на тиждень, а в деяких містах і 3 дні або щоденно до півдня. Селяни втратили право державного суду (це право мав тепер лише пан), право на землю, бо польське право (1557 р.) визнавало землеволодіння лише за князями, шляхтою та Церквою. Заборонялося селянам (з 1505 р.) і переселятися, щоб панські землі не пустіли. Так селяни втратили особисту свободу. З’явився вже й сільський пролетаріат – так звані гільтаї, що наймалися на різні роботи та на промисли.
-17.Визначте роль братських шкіл та Київської колегії у збереженні та розвитку української освіти наприкінці ХVI ст. – ХVIІ ст.
Братства розпочинають боротьбу проти національного й релігійного обмеження, за збереження православ’я та української культури, зокрема й освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при Львівському Успенському братстві (1586).
Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній.
Школа готувала вчителів і священиків, а також намагалася зразковим вихованям протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтів. Визначним здобутком Львівської школи було те, що її студенти створили греко-слов’янську граматику «Адельфотес», призначену не лише для вивчення мов, а й для ознайомлення з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов’ям.
Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем’янці, Луцьку та ін. містах, будувалися за зразком Львівської.
За навчання в братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможних навчалися безкоштовно. За програмою навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділалася вивченню слов’янської та української книжної мов. Усі братські школи пройшли два етапи розвитку: вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це давало їхнім учням змогу ознайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й літератури.
1615 р. було засновано Київську братську школу. Одним з її організаторів і першим ректором був Іван Борецький (пізніше – митрополит Іов), який переїхав зі Львова. В Київській братській школі, як і у Львівській, викладалися церковно-слов’янська, грецька, латинська, книжна українська мови, філософія, риторика, поетика.
Українські освітні заклади діяли в умовах посилення національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596) розпочалося створення уніатських шкіл: 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатські школи у Володимирі, Барі, Шаргороді, Холмі, організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчалися латинська, польська, грецька, а іноді й церковнослов’янська мови, але головним їхнім завданням було насадити уніатство. Королівський універсал 1613 р. прирівняв уніатські навчальні заклади до католицьких.
З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому значною мірою сприяло зростання економічного потенціалу міста. 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчалися «сім вільних мистецтв» і більше уваги приділялося латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи в лаврі викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. 1632 р. братчики примусили Петра Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.
Школа отримала назву Київської колегії (в Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) й за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ Петра Могилои стало введення викладання в колегії та багатьох братських школах латиною, яка була невід’ємною ознакою освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. В колегії викладали також старослов’янську, книжну українську, польську та грецьку мови. Крім того, Петро Могила ввів у програму викладання «семи вільних мистецтв». З часом у програму навчання почали входити німецька, французька, староєврейська мови, з 1751 р. введено курс російської мови та поезії. Викладалися також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.
Київська колегія дещо відрізнялася від західноєвропейських університетів, що було зумовлено історичними умовами та національними традиціями: в ній не було обов’язкової для університетів системи факультетів, учням не надавалися вчені ступені, не завжди читався курс богослов’я. Останнє було пов’язано з політикою польського уряду, який забороняв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Однак рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість навчатися за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Колегія залишалася центром українського культурного життя і в другій половині ХVІІ ст.
19.Охарактеризуйте головні етапи становлення української козацької держави (Війська Запорозького) в ході війни під проводом Б. Хмельницького.
В ході війни 1648–1654 рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і перш за все – права на власну державність. Проблема побудови держави постала вже на першому етапі війни. Б. Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але перші невдачі під Зборовом 15–16 серпня 1649 р. змусили Б. Хмельницького укласти договір про мир і визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав «Декларацію ласки Й.К.М. Війська Запорозького», якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.
У ході Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. частина України (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити й ліквідувати цю незалежність.
Найвищим органом автономії за звичаєм вважалися загальнокозацькі збори. Фактично, органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).
20.Охарактеризуйте еволюцію соціальної структури козацької держави в період з 1648 р. до кінця ХVІІІ ст.
Основною суспільною верствою, якій належала влада в Гетьманщині, були козаки – військовий стан, члени якого в мирний час обробляли землю, були землевласниками, інколи їх цікавили промисли.
Всі посади в гетьманській державі були виборні: селяни вибирали старшин і членів копного суду, те саме стосувалося міщанства й козацтва. Духовенство, зокрема священики парафій, також обиралося. Виборними були посади сотників, полковників, гетьмана, а також представників генеральної старшини. Генеральна старшина складалася з перших осіб при гетьмані – генерального обозного, судді, писаря (фактично міністр-канцлера), хорунжого, осавула та ін.
Держава Б. Хмельницького жила відповідно до Литовського статуту. Козаки судилися за ним, а міщани – за Магдебурзьким правом. Існувало й звичаєве право.
На зразок віча для вирішення загальнодержавних питань збиралася козацька рада 2 різновидів: старшинська та чорна. Чорна рада вирішувала стратегічні загальні питання, а старшинська – локальні. Згодом старшинська рада почала брати на себе і функції чорної. Так, чорна рада мала право обирати гетьмана, але вже І. Виговського, Я. Сомка обирала старшинська рада, тому частина козаків вважала цих гетьманів незаконними.
Старшинська рада могла мати вужчий чи ширший склад залежно від того, чи брали в ній участь полковники й сотники разом із генеральною ст
