Ці конфлікти виникають у сфері відносин з приводу поділу владних повноважень.
Проблема поділу влад – це завжди проблема поділу базових функцій, повноважень, специфічних форм діяльності. У здійсненні своїх повноважень кожна з гілок влади відносно самостійна, кожна прагне бути незалежною від впливу інших. Проте надто велика концентрація влади в однієї з гілок за відсутності або неефективності контролю кожної влади з боку інших об’єктивно може стати причиною виникнення суперечностей між ними і, за певних умов, навіть призводити до диктату однієї гілки влади.
Прикладом цього є конфлікт у перші роки після здобуття Україною незалежності між ВРУ і Президентом України, парламентом і урядом. Внаслідок неокресленості повноважень Президента України, Прем’єр-Міністра України, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади та регіонів державний апарат працював з перебоями. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув перебрати на себе частину повноважень парламенту. Судова влада за відсутності реального реформування судоустрою і судочинства залишилася в тіні двох перших влад.
В умовах політичної кризи у червні 1995 року було прийнято Конституційний договір, який став компромісом між парламентом та Президентом. Цей нестандартний крок дав змогу відійти від конфронтації, зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад.
Протиріччя та суперечності у здійсненні державної влади за принципом її поділу між трьома гілками продовжують існувати й після прийняття Конституції України.
Залишається конфліктогенною проблема реалізації гілками влади обсягу конституційних повноважень.
До конфліктів у державно-правовій сфері слід зарахувати й конфлікти, які виникають між центральними та місцевими владними структурами.
