Теорія суспільного вибору зародилася у 60-ті роки XX ст. як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. Провідним розробником є Джеймс Б’юкенен, який досліджував проблему, що лежить на стику економічної теорії та теорії державного управління.
Вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. «Раціональні політики» підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах.
Держава – це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рішень; за доступ до розподілу ресурсів; за місця на ієрархічних сходах.
Представницька демократія успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.
За представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузької групи осіб. Такі групи використовують усі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців і чиновників. Усі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають Лобізм.
Існує практика взаємної підтримки депутатів шляхом «торгівлі голосами» (логролінг з лат. logroling– взаємна підтримка). Депутат «купує» підтримку вирішення питань своїх виборців, віддаючи взамін свій голос на захист проектів колег. Уряд за допомогою логролінгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерідко приносячи загальнонаціональні інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.
Теорія політичного ділового циклу набула розвитку у 70–80-ті роки XX ст. (В. Нордгауз, Д. Макре), в якій докладно розглядалися можливості державного антициклічного регулювання і передбачалася передумова впливу економічного становища всередині країни на популярність правлячої партії. Механізм політичного циклу полягає в тому, що:
- прагнучи гарантувати перемогу для своєї партії на виборах, уряд намагається забезпечити оптимальне співвідношення інфляції та безробіття. Одразу ж після приходу до влади адміністрація докладає зусиль до зниження передусім темпів зростання цін шляхом штучного провокування кризових явищ;
- на кінець виборчого періоду завдання перетворюється на протилежне – робиться все можливе, щоб «розігріти» економіку, підняти рівень зайнятості. Тим самим провокується черговий поштовх для зростання цін. Розрахунок робиться на інерційність їх руху. На момент виборів рівень зайнятості зростає, а інфляція ще не встигає набрати повної сили.
Така політика має сприяти залученню додаткових голосів і успіху на виборах. Іншими словами, уряд замість того, щоб стабілізувати економічне зростання, починає виступати проциклічним фактором в економіці, що провокує коливання.
Теорія трансакційних витрат Рональда Коуза, який визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо).
Трансакція (від лат. transactio – звершення) операція, угода (політична, наукова, економічна), що супроводжується взаємними поступками.
На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб’єктами господарювання – ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти. Тобто, державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли витрати державного втручання будуть меншими за витрати, пов’язані з нестабільністю ринку.
У мінімізації трансакційних витрат державі теж надається певна роль: прийняття відповідних законів і забезпечення їх дотримання, виробництво суспільних благ, оборона, державний апарат, інфраструктура, соціальні потреби тощо.
