Революція 1848-1849 рр. у Німеччині руба поставила питання про
національне об'єднання країни. До цього часу склалися два можливі шляхи
об'єднання: «малогерманський», тобто об'єднання німецьких держав під
егідою прусської династії Гогенцоллернів без участі Австрії, й
«великогерманський» — об'єднання навколо Австрії. Економічне й військове
зміцнення Пруссії в середині XIX ст. створювало всі передумови до
об'єднання Німеччини саме по першому шляху. До цього варіанта схилялася
й велика частина німецької буржуазії, яка підтримувала тісні економічні
зв'язки в межах митного союзу, що контролювався Пруссією.
З приходом до влади в Пруссії Отто фон Бісмарка (1815—1898 рр.),
який став у 1871 р. рейхсканцлером, проблема об'єднання Німеччини
набрала реальних обрисів. Проведена Бісмарком реформа в армії збільшила
не тільки
військову могутність Пруссії, але й її авторитет серед інших німецьких
держав. Пруссії необхідна була лише нагода, щоб продемонструвати свою
готовність очолити загальнонімецький об'єднавчий процес.
Першим кроком на цьому шляху стала війна Пруссії й Австрії з
Данією. Приводом для початку війни була прийнята в листопаді 1863 р.
новим королем Данії Крістіаном III конституція. Розширивши
повноваження короля на території не тільки Данії, а й герцогств Шлезвіг та
Гольштейн, які одночасно входили до складу Німецького союзу, нова
конституція викликала протест у самих герцогствах, а також у Пруссії та
Австрії. Не натрапивши на серйозний опір інших європейських держав і
домігшись безпосередньої підтримки Франца Іосифа, Бісмарк поставив у
січні 1864 р. ультиматум Данії. В лютому 1864 р. австро-прусські війська
ввійшли на територію. Данії, а в жовтні був підписаний мирний договір, що
передбачав передання герцогств Шлезвіг, Гольштейн та Лауенбург у спільне
володіння Австрії й Пруссії.
Завершення війни з Данією підняло процес об'єднання Німеччини на
новий рівень. Переговори між Австрією і Пруссією про поділ отриманих
територій тривали майже рік. Але вони лише продемонстрували неминучість
австро-прусської війни. Для Бісмарка це була єдина можливість назавжди
позбутися австрійської присутності в Німецькому союзі. В свою чергу,
Австрія сподівалася, що, перемігши Пруссію, вона перехопить ініціативу в
об'єднанні Німеччини.
Міжнародна ситуація, в якій проходила австро-прусська війна, а також
безпосередні воєнні дії розвивалися сприятливо для Пруссії. Як і планував
Бісмарк, війна мала «блискавичний» характер. Почавшись 1866 р., воєнні дії
закінчилися переконливою перемогою добре навченої й переозброєної
прусської армії під Садовою (3 липня 1866 р.) і підписанням 26 липня 1866 р.
Нікольсбурзького перемир'я. У Празі були підписані остаточні умови
мирного договору, що передбачав приєднання до Пруссії Ганновера,
Гессену, Нассау та Франкфурте, створення замість Німецького союзу 36
Північно-Німецького союзу з держав, розташованих північніше річки Майн,
і, найголовніше, усунення Австрії від участі в Німецькому союзі Пруссія,
таким чином, ставала лідером національного об'єднання Німеччини.
Воєнні перемоги Пруссії багато в чому були забезпечені попередніми
дипломатичними здобутками Бісмарка. Напередодні воєнних дій, 8 квітня
1866 р., Пруссія уклала воєнний союз з Італією, що змусило Австрію вести
війну на два .фронти. За це Італія отримала Венеціанську область, яка до того
належала Австрії. Бісмарку вдалося також забезпечити невтручання у війну
Франції — єдиної держави, яка могла б перешкодити реалізації планів
Пруссії. Збереження балансу сил між Пруссією й Австрією Франція
розглядала як питання національної безпеки. Уникнувши затяжної війни з
Австрією, Пруссія запобігла вступові у війну Франції, яка планувала
відіграти у цьому конфлікті роль арбітра й приєднати Люксембург, Бельгію
та німецькі князівства в прирейнських землях.
Воєнні й політичні успіхи Пруссії та дипломатичні невдачі Наполеоне
III поряд із глибокою внутрішньополітичною кризою у Франції наприкінці
60-х років зробили практично неминучою війну Франції з Пруссією. Потреба
Наполеона III в переможній війні була настільки гострою, що Франція
спровокувала воєнні дії з Пруссією, навіть незважаючи на несприятливу
міжнародну ситуацію.
З початком воєнних дій Франція залишилася в цілковитій ізоляції.
Росія, що прагнула до перегляду несприятливих для неї умов Паризького
мирного договору 1856 р., гарантом якого виступала Франція, була
заінтересована в ослабленні останньої. Тому російський цар Олександр II не
тільки не підтримав Наполеона III, але навіть направив військові частини до
австрійського кордону на випадок, якщо Австрія зважиться виступити на
підтримку Франції. Подібна позиція Росії багато в чому вплинула на
нейтралітет Австро-Угорщини, хоча вона й плекала надії на реванш відносно
Пруссії. Не підтримала Францію й Італія, заінтересована у звільненні Рима
від французьких солдатів і подальшому об'єднанні країни.
Опинившись у повній ізоляції, Франція незабаром зазнала нищівної
поразки під Седаном 12 вересня 1870 р. Розгром французької армії і вступ
прусських військ на територію Франції викликали загострення
внутрішньополітичної ситуації в країні. 4 вересня 1870 р. Франція була
проголошена республікою. 22 січня 1871 р. у Парижі спалахнуло повстання.
18 березня була створена Паризька комуна. Побоюючись поширення
революційного руху на всю країну, версальський уряд підписав 28 січня
1871 р. перемир'я і спрямував усі сили на придушення повстання в Парижі.
10 травня 1871 р. був підписаний Франкфуртський мирний договір, за яким
Франція зобов'язалася виплатити 5 млрд. франків контрибуції, віддати
Німеччині Ельзас та північно-східну частину Лотарингії.
Основним результатом перемоги Пруссії над Францією стало
завершення об'єднання Німеччини в єдину державу – Німецьку імперію, до
складу якої увійшли 22 німецькі монархії та три вільні міста (Любек, Бремен,
Гамбург). У квітні 1871 р. була прийнята конституція Німеччини, що закріпила федеративний державний устрій країни. Одночасно з об'єднанням
Німеччини в основному завершилося (без Трієста та Трентіно) об'єднання
Італії, що мало важливе стратегічне значення, оскільки кордони великих
держав наблизилися впритул.
