Історіографія

1. Предмет, мета і завдання курсу.

Історіографія – тлумачиться:

1. – ще у 19 ст. під історіографією розуміли історію.
2. – сукупність публікацій якоїсь теми чи проблеми.
3. – історіографія це історія історичної думки, яка являється одною з важливіших форм самопізнання людського суспільства.
4. Предмет який вивчає історію історичної думки.

Історіографія -  це наукова дисципліна, яка вивчає історію історичної думки в Україні, Росії, являється важливим моментом в процесі самопізнання людського суспільства.

Слово «історіографія» французького походження, у 14 ст. історіографами називали художників, які малювали мініатюри на певний сюжет. З 16 ст. історіографами називались письменники якому доручалось написати історію країни.

Під українською (російською) історіографією розуміємо:

а) сукупність літератури з проблем історії України й Росії.

б) процес виникнення і розвитку історичних наук в Україні і Росії.

Мета курсу – висвітлити з наукових позицій, враховуючи найновіші досягнення історичної науки розвиток вивчення історії в Україні та Росії.

Завдання курсу:

1. Визначити етапи розвитку історіографії.
2. На цій основі виробити в історика критичне ставлення до спадщини, яка нагромадилася в результаті тривалого й успішного розвитку історичної думки.
3. Охарактеризувати послідовний ріст знань в галузі історії.
4. Показати процес перетворення цих знань в науку.
5. Прослідити як розширювалися і поглиблювалися розуміння істориками окремих сторін історичного процесу.
6. Простежити, як удосконалювалися методи історичного дослідження.
7. Виявити, як вводилися у науковий обіг нові документи.
8. Показати, як поглиблювалася система наукової критики джерел.
9. Простежити, як виникали в історичній науці напрями, течії, школи.
10. Прослідити, як велася наукова-полеміка між ними.

 

1. Історіографічні джерела, їх характеристика.

Виділяють 7 груп джерел:

1. Праці істориків (монографії, статті, виступи, листи, спогади, відгуки, рецензії )
2. Документи з історії науково-дослідних організацій та установ, архівів, і т.д.
3. Документи і матеріали з історії вищих навчальних закладів (навчальні програми, теми дисертації, матеріали конференцій).
4. Протоколи, рішення, постанови і резолюції симпозіумів наукових конференцій, з’їздів істориків.
5. Проблемні статті у журналах, наукових збірниках, авторами яких є колективні історики.
6. Опубліковані і архівні доки.
7. Партійні документи (КПРС).

 

«Портрет історика»

1. Освіта.
2. Соціальне походження.
3. До якої школи, напряму, течії належить історик.
4. Якою філософською схемою керується його методологія. Історичний метод.
5. Вперше порушує проблему, хоч би її і не розв’язав.
6. Розв’язав уже раніше кимось історичну проблему.
7. Висунув нову концепцію на основі уже відомих фактів:
   1.  концепцію наукового-віршу
   2. концепцію хибну, яка гальмує розвиток історичної науки.
8. Вводить в науковий обіг наукові джерела:
   1.  степінь їх наукової ваги;
   2.  степінь їх науково-критичного аналізу цим істориком.
9. Вплив творчості цього історика на інших дослідників.
10. Суспільний резонанс праць історика.
11. Архітектоніка твору.
12. Стиль твору.

Тип історика:

1. Історик-мислитель, який по філософськи осмислює події та факти, з’ясовує їхні причини і значення в історії.
2. Історик-художник, митець з розвиненою історичною фантазією та інтуїцією, який яскраво зображує історію.
3. Історик-дослідник, клопіткий збирач фактів, документів, має хист до пошуку та опису історичних джерел.

Френсін Бекон (1651-1721) виділяє три типи істориків:

1. Мурашка – все тягне у свою хату.
2. Павук – тче з себе.
3. Бджола – всього потрошку, робить мед.

В українській історіографії 18-20 століття такі типи істориків:

1. Історик-збирач.
2. Історик-антикварій.
3. Історик-аматор.
4. Історик-фольклорист.
5. Історик-бібліограф.
6. Історик-археограф.
7. Історик-теоретик.

В чистому вигляді немає, вони переплітаються!!

3.Принципи періодизації історичної науки.

Є два принципи періодизації:

1. Культурно-цивілізаційний. (Данилевський, Шиллер)

2. Формаційний (Енгельс)

Ділиться на 4 великі періоди:

1. Історична думка доби феодалізму. (X-XVII)
2. Історична думка в буржуазний період (д.п.XIX – п. XX ст.)
3. Радянський період ( 1917 – кінець 80-х рр.. 1991р.)
4. Історія пострадянського періоду ( з грудня 1991 р. )

Перший період ділиться на чотири етапи:

1. Нагромадження історичних знань (X-XVII ст.)
2. Перетворення знань в науку (п.п.XVIII ст.)
3. Виникнення нових напрямів – буржуазного і просвітницького, але домінує дворянська історіографія (друга половина XVIII ст.)
4. Занепад дворянської і зародження буржуазної історіографії. (п.п.XIX ст.)

Другий період ділиться на два етапи:

1. Утвердження буржуазної історіографії, виникнення нових напрямів в історіографії (др..половини XIX ст..) – народницька, марксистська, д.п. 19-кінець 19 ст.
2. «Криза» в Російські історіографії, переплетіння історичної науки з політикою (к.XIX ст.-1917р.)

Третій період ділиться на три етапи:

1. 1917-сер.1930-х рр.. – боротьба між старою і новою генерацією.
2. сер.1930-х – с.1950-х рр..  – 1934 р. викладення громадської історії в школах.
3. сер.1950-х – 1991 р.

до с.1930-х рр.. – викладачами в вузах старі кадри і стари установи, тобто боротьба між старою і новою генерацією.

1935 – ідеологічна нарада – тема народництва - табу.

1956 – XX з’їзд КПРС,

Ну і четвертий період – пострадянський.

1. Понятійний апарат історіографії.

Усі існуючі категорії наукового апарату в історіографії належить поділити на три групи:

1. Традиційні.
2. Новітні.
3. Специфічні.

 

1. Традиційні:

• а) Історіографічний процес
• б) Історіографічна ситуація
• в) Історіографічне джерело
• г) Історіографічний факт
• д) Історіографічний напрям, течія, школа.
• Є) Історіографічна концепція.

1.а) це об’єктивний цілісний процес генези та розвитку історіографічного пізнання, накопичення та дослідження історичних знань.

На цей процес впливають масові фактори: зовнішні, внутрішні, соціокультурні. Цей процес включає в себе історію ідей, концепцій, методів, історію наукових інституцій і т.д. Цей процес може бути узагальнюючим конкуренто просторовим:

1. Це світовий історіографічний процес.
2. Історіографічний процес в Україні.

1.б) – певний фрагмент історіографічного процесу в його конкретно просторово-часовому вимірі. Історична ситуація за часів Грушевсього (1866-1934), історична ситуація довкола праць Грушевського.

1.в) – це специфічна група джерел які містять інформацію про історіографічний процес.

1.г) – це результат пізнавальної діяльності історика.

1.д) – об’єднання вчених на засадах спільності методологічних процесів та настанов.

- романтичний

- позитивістський

- державницький.

Історіографічна течія – об’єднання науковців на підставі суспільно-політичних поглядів і програм:

а) дворянська;

б) буржуазна;

в) демократична;

г) консервативна;

д) націоналістична.

Історіографічна школа – це колектив дослідників об’єднаних спільною проблематикою, єдиними методологічними принципами, концепціями, які гуртуються навколо відомого вченого кафедри товариства, історичного часопису.

В Росії – скептична школа. 2 пол.19 ст. – Школа Анналів (1929 р.)

1.е) – кінцева мета історико-наукового дослідження. Це ряд історіографічних фактів об’єднаних на певних ідейно-теоретичних засадах.

Радянські історики створили власну концепцію розвитку історичної науки, її зміст – боротьба трьох провідних течій в науці:

• Дворянська течія – буржуазно-аналітична – революційно – демократична = постійна боротьба.

Дмитро Дорошенко створив державну концепцію української історіографії. Суть – впровадження в історичну свідомість та науки ідей окремішності та державності.

2 групу (новітні) становлять положення запозичені із суміжних галузей знання – філософії, культурології, історичної літератури.

3 група - Історичні категорії специфічні – це положення, що характеризує специфіку історіографічного процесу на певному грунті.

Український грунт – укр..національне відродження, українське бароко, етнографізм, українська національна думка.

Методи історіографії:

1. Засоби конкретного історіографічного аналізу.
2. Методи історіографічного синтезу.

1. (а) - це аналіз соціо-культурних передумов, стану та розвитку історичної науки певної доби, окремих наукових напрямів, шкіл, діяльністі окремого історика.

1.(б) – інший чинник історіографічного аналізу – це характер проблематики історичних досліджень, тематика обумовлена життям: боги, царі, економіка, політика, соціальний рух.

2. – Серед методів історичного синтезу можна назвати:

а) Класовий метод.

Б) Культурологічний. – це все те, що відображає історичне минуле (література, фольклор)

В) Сцієнтиський (науковий метод )  спрямований на усвідомлення внутрішньої логіки науки, механізмів виникнення на землі історичних ідей і концепцій.

В чистому вигляді ні один з них не існує, домінує один, але в поєднанні з іншим.

Три дидактичні образи історіографії:

1. Персоналогічний або біографічний (персоналії) – Сергій Соловйов «Писатели русской истории XVIII века»,

Василий Ключевський «Курс русской историографии XVIII век».

Бестужен Рюмин «Биографии и характеристики».

П.Мімоков «Главные течения русской историчской мысли»

В.Іконніков «Опыт русской историографии».

2) Репресивний – властивий для радянської історіографії.

 

Минуле науки розглядалося як боротьба ідей, напрямів:

а) дворянський.

б) буржуазний.

в) революційно-демократичний.

М.Поправський «Историческая наука и боротьба классов»

3) Сцієнтстський – історія історичної науки висвітлюється як процес накопичення і зміни історичних схем, ідей, концепцій, перетворення історичних знань на науку.

Марченко М.І. «Украинская историография».

Коваленко В.А. «Конспект лекцій з української історіографії»

 

 

1. Дожовтнева історіографічна наука.

Перші праці з історії історичної думки в Росії появилися в кін.20-поч.30-х рр.. ХІХ ст.. Гастьєв, Зинов’єв, Федотов, Надеждев і т.д.

В тих статтях і дисертаціях порушувалися проблеми:

1. В працях намагалися виділити етап розвитку історичної думки.
2. Розглядали розвиток історіографічних знань як процес.
3. Намагалися з’ясувати вплив історичної думки і філософії Європи на Росію.

Вони признавали, що німецькі вчені (Міллер, Шльоцер), заклали основи наукової критики джерел. Вони історичну думку не виділяли в окрему галузь знань, а розглядали як частину літературознавства.

Особливо виділяється праця М.І. Надєждіна 1837 р. «Об исторических трудах в России», зробив пару спроб виділити етапи розвитку в Росії.

Перший період сказань. (до 10 ст.)

Другий період літописний (10-17 ст.)

Третій період історичної критики (период умственной жизни) (18 ст.)

С.М.Соловйов «Писатели русской истории XVIII века»  - писав про істориків, але мало писав про їх праці.

Перша спроба створити курс лекції належить М.Кояловичу (1828-1891) – «История русского самосознания по историческим пам’ятникам и научным сочинениях».

Коялович вважає, що про історичну науку в Росії можна говорити лише з 1850-х рр.. (праці Костомарова, Соловйова та інших.

Він відверто пише, що висвітлення минулого носить суб’єктивний характер.

К.М.Бестужев-Рюмін (1829-1897) «Биографии и характеристики» (1882) – це збірник статей про істориків.

Дуже багато бібліографів:

Ключевський (1841 – 1911 ) проф.. МГУ,читав курс по історіографії – присвячені виключно істориків 18 ст. Про німців та їх внесок.

Г.Плейханов (закінч.період) (1856-1918) «История русской общественной мысли» 1914 – незакінчена.

Таким чином 20-30-ті рр.. – це як правило персоналії але узагальнюючої праці не було до революції.

Іконніков Володимир Степанович (1841-1923) - «Опыт русской историографии» в 2 томах.

І том (91-92) Київ.

ІІ том (98) Київ.

Дуже багато матеріалів з літописання, публіцистичних джерел, але це швидше бібліографія.

І том – матеріал до 18 ст:

• Докладно описує про нагромадження і вивчення джерел від Київської Русі.
• Розвиток
• Стан архівної справи в Росії:

а) державні

б) місцеві

в) церковні

г) приватні.

Записувався і розвиток історичних установ.

ІІ том присвячений вивченню історії Росії. Але зміщує історію і джерелознавство.

Курс історіографії читався в усіх універах:

• Москва – Ключевський.
• Санкт-Петербург – Бестужєв-Рюмін.
• Варшава – Д. Цветаєв.
• Харків – Д.Багалій.
• Київ – Інноніков.

 

1. Праці вчених в галузі історичної науки в Радянський і Постарадянський період.

М.М. Покровський (1868-1932)

Рубінштейн М.Л. (1897-1963)

Перша половина 60-70-хх рр.. ХХ ст.. = друге народження історіографії як наукової дисципліни.

В 60-х рр.. ХХ ст.. пройшли дискусії щодо:

• Періодизації радянської історіографії.
• Про предмет та зміст університетського курсу історіографії іст. СРСР.
• Йде процес формування методолічного апарату ( Очерки истории исторической науки в СССР)

На 60-ті рр.. припадає формування дисципліни.

У 1946 при відділені іст. АН. Створив комісію з історії історичної науки.

Мета: розробити концепцію вітчизняної історії і підготувати до друку «Очерки…»

З 1965 з ініціативи Нечнікої починає виходити щорічно «История и історики».

Популярними стають дисертації.

З 1971 р. історія стає дисципліною.

1917 – істфаки закрили.

1934 – відновили.

1943 – знов закрили.

1956 – відновили.

Перший професор історик-марксист М.М.Покровський.

До 10-річчя Жовтневої революції він випустив статтю «Историческая наука и боротьба классов».

Вперше в 1941 р. в Москві вийшла праця Рубінштейна «Русская историография».

У 1948 р. «розгромили» працю за:

• Подав так матеріал що марксисти базуються на дворянсько-буржуазній історії.
• Він  перебільшив вплив німців, європи.
• Не показав специфіку російської історіографії.
• Не показав революційно демократичну течію в історіографії.

Л.В. Череншин 1957 р. – «Русская историография до 19 века».

1969 р. харків.універ – В.І.Астахов «Курс лекція по русской историографии до к.19 века» Харків.

«Очерки истории исторической науки СССР».

Взагалі 5 томів – 1 том – до с. 19 века.

2 том – с 19 века – 1917

3-4-5 томи – радянський період.

1959 р. Марчишко «Українська історіографія з найдавніших часів до с. 19 века».

1923 р. Прага – Д.Дорошенко «Огляд української історіографії» до 20-х рр. ХХ ст..

Колесник І.І. «Українська історіографія 18 – п.п. 20 ст.»

Кондрашок К. «Видатні історики України» 1996 р.

Кондрашок К.К. і Сухий О.М. «Сучасна національна історіографія новітньої історії України» (1914-2009 рр.)