Після революції 1848 - 1849 рр. Західна Україна залишалася аграрним краєм. Наприкінці XIX ст. у сільському і лісовому господарстві було зайнято в Східній Галичині і Буковині 75% усього населення, у Закарпатті - 85%.
Залишки кріпосного господарства гальмували розвиток ринкових відносин на селі: 40% земель належали великим поміщицьким господарствам, безземельні і малоземельні селяни продовжували працювати на поміщиків, існували кабальні умови оренди і відро-бітків. Бідняцькі господарства складали половину селянських господарств. Феодали мали право на володіння пасовищами, лугами (сервітутами). Було розвинуте лихварство, лихварі давали селянам позички під великі відсотки. У поміщицьких і багатих селянських господарствах використовували працю вільнонайманих працівників- наприкінці XIX ст. постійно і поденно було 400 тис. найманих працівників. Відбувалося розшарування селянства па заможних, середняків і бідняків, заможні складали значну групу. Застосовувалася нова сільськогосподарська техніка, складалася спеціалізація районів з огляду на нові ринкові умови. Збільшувалися посіви технічних культур: тютюну, хмелю, льону, конопель - сировини для розвитку промисловості; розвивалося тваринництво, продукція якого вивозилася за кордон. Господарства поміщиків і замолених селян усе більше орієнтувалися на ринок, втягувалися в товарно-грошові відносини.
Початок трудової еміграції (переселення, виїзд з батьківщини з метою пошуку трудових засобів існування — роботи, вільних земель для сільськогосподарського обробітку). Життя переважної більшості західних українців було пов'язане із сільським господарством.
Проблеми цієї галузі породжували негативні соціальні наслідки, одним з яких стала трудова еміграція. Причини трудової еміграції: 1) безземелля і малоземелля селян; 2) хронічний голод; 3) відсутність роботи через слабкий розвиток промисловості; постійне безробіття:
4) великі податки, які повинно було сплачувати населення західноукраїнських земель:
5) демографічний вибух у другій половині XIX ст.: 1857 р. - населення 3,9 мли чол., з них українців 2,6 млн чол.; кінець XIX ст. - 6,9 мли чол., з них українців - 4,6 млн чол. (інші поляки, євреї, німці, угорці).
Австрійський уряд не мав послідовної політики щодо еміграції: спочатку взагалі ігнорував її, а пізніше забороняв, переселенців повертали назад, кидали до в'язниць. Але ці заходи не зупинили трудової еміграції. У 90-х роках XIX ст. із Західної Україна емігрувало понад 250 тис. чол. (до Канади, СІНА, Австралії, Румунії, Бразилії, Аргентини, на сезонні роботи — до Німеччини, Данії, Росії). На нових землях українці зберігали свої національні звичаї і традиції, мову, культуру, будували селища, школи, церкви.
Розвиток промисловості
70 - 90-ті роки XIX ст. - період формування фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях, який почався значно пізніше, ніж у Наддніпрянській Україні.
Добре розвинутими галузями промисловості були лісопильна, нафтова, озокеритна, борошномельна, солевидобувна - галузі, в яких використовували парові двигуни. Піднесенню краю сприяло видобування нафти, яке поклало початок принциповим змінам у його соціально-економічному житті.. У цьому регіоні ще в першій половині XIX ст. знайшли нафту й добували її з ручних шибів. Перше свердлування було здійснене у Бориславі 1862 р., і через деякий час тут розпочався справжній нафтовий бум. Крім нафти, поблизу Борислава і Дрогобича, видобували озокерит (земний віск) та газ. На межі XIX -' XX ст. ці родовища стали головними в Австро-Угорщині і давали 5% світового видобутку нафти. (1867р була прийнята конституція, згідно з якою утворена дуалістична Австро-Угорська морх'Ія:Галичина і Буковина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття - до складу Угорщини). Наслідком розробки родовищ нафти, інших багатств краю стало створення в регіоні промисловості, залізничної мережі та формування місцевого робітничого класу.
Слабо розвинуті галузі - легка промисловість, металообробна, •лісопереробпа, цукрова, текстильна, шкіряна, паперова та інші, в яких зберігався низький рівень техніки і технології виробництва. У промисловості західноукраїнських земель переважав іноземний капітал (німецький, австрійський, англійський, французький, бельгійський та ін.), який притягували дешеві сировина- і робоча сила. Наприкінці XIX ст. виникли перші монополістичні об'єднання, що належали в основному іноземному капіталу.
Причини повільного промислового-розвитку .західноукраїнських, земель: І) імпорт (ввіз) фабрично-заводських виробів із західних високорозвинених провінцій Австрії; 2) західноукраїнська промисловість не могла витримувати конкуренції дешевих товарі]? і стала занепадати; 3) промисловість була сировинним придатком Австрійської імперії; 4) невелика кількість міст, слаборозвинена торгівля, низька заробітна плата, високий рівень безробіття гальмували розвиток промисловості. •
Зародження українського кооперативного руху Причини зародження українського кооперативного руху: а) прагнення західноукраїнської демократичної інтелігенції полегшити долю селянства і міської бідноти; б) захистити західноукраїнське населення від впливу іноземного капіталу; в) забезпечити допомогу незаможним, зокрема, захистити їх від лихварства (річні відсоткові ставки складали 150 250%), що набуло в краї масового характеру.
У 70 -. 90-ті роки XIX ст. виникли сотні кооперативів, які надавали селянам позички під 10% швидко витіснили лихварів. Кооперативні установи зводили народні будинки,
магазини, читальні, відкривали школи з українською мовою навчання. На західноукраїнських землях виникли банки і страхові товариства. Засновниками західноукраїнського кооперативного руху були Василь Нагірний (1883 заснував споживчий кооператив «Народна торгівля», який закуповував і продавав сільськогосподарські продукти без посередників) та Євген Олесницькай (1899 заснував товариство «Сільський господар», завдяки якому селяни навчалися передових методів господарювання).
Головний наслідок зародження українського кооперативного руху: рух був ефективною формою протидії іноземному капіталу, сприяв економічному піднесенню нації та її політичному гуртуванню.
Суспільно-політичний рух 60-х — першої половини 70-х років XIX ст.
Виразниками суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів).
Москвофіли. Об'єднували частину греко-католицького духівництва й консервативної інтелігенції, сільської буржуазії Галичини й Закарпаття. Порятунок від гніту імперії Габсбургів (не тільки австрійського, але й польського, угорського, румунського гноблення) вони вбачали в Російській імперії, не розуміючи, що там були ще гірші умови для існування українського народу, не було й елементарних норм європейської демократії. На західноукраїнських землях москвофіли знайшли досить широке коло прихильників, 'які безнадійно заплуталися в термінах руський, русинський (тобто український) та російський, помилково вважали їх тотожними і закликали західних українців йти під оборону російського царя. Ці заклики щедро оплачувалися російським урядом, який планував у майбутньому поширити свої впливи в Карпатському краї, а потім і приєднати його до Російської імперії. Одна з основних ідей москвофілів: «Немає українців, є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки, і є єдина російська мова». Діяльність москвофілів шкодила українству, оскільки австрійський уряд нерідко переносив свої підозри щодо москвофілів на всіх українців Галичини, Буковини, Закарпаття й Пряшівщини та чинив усілякі перепони на шляху їхнього розвитку. Лідери москвофілів Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А. Добрянський, І. Наумович та інші пропагували ідеї слов'янофілів і намагалися замість живої народної мови запровадити в школах та органах влади штучне язичіс (суміш старослов'янської, російської, української і частково польської мов). Це відштовхувало частину українців від рідної мови і полегшувало завдання тим, хто хотів позбавити українців притаманних їм національних рис (понімечити, полонізувати українців тощо). Москвофіли мали свої установи (1870 заснували «Руську раду» - громадсько-політичну організацію, яка претендувала на роль основного представника українського народу Галичини) і культурно-освітні організації, видавали газети і журнали (газета «Слово», журнали «Галичина», «Лада»).
Значення діяльності москвофілів на західноукраїнських землях. Поряд із загальнолюдськими цінностями вони закладали ідеї, що спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам українського народу.
Народовці. Об'єднували насамперед молодих українських письменників, учителів, юристів (О. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький, К. Климкович та ін.), які присвятили себе служінню українському народові, звідки й одержали свою назву. Ця суспільно-політична течія, маючи фінансову підтримку діячів національно-визвольного руху Наддніпрянської України, органічно продовжувала традиції українського національного життя на західноукраїнських землях. Народовці успадкували національно-визвольні ідеї «Руської трійці» та Великого Кобзаря і своєю культурницькою діяльністю обстоювали самобутність українського народу, прагнули в ідеалі відродження самостійної соборної Української держави. Діючи проти іноземного панування, вони змушені були чимало енергії віддавати й боротьбі проти діяльності москвофілів. У січні 1861р у Львові було засновано перше в Галичині культурно-освітнс товариство «Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в інших містах Галичини. Вони утримували клуби, театральні труни, читальні, бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори. У Львові нри культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» 1864 р. виник перший український театр на західноукраїнських землях. Зусиллями українців так» сама організація виникла 1869 р. і в Чернівцях (Буковина). її активними членами, зокрві ма, були письменники Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій Воробкевичі, Наталя Кобрииська, Осип Маковей та ін. У 80-ті роки XIX ст. у Чернівцях було створене Руське літературно-драматичне товариство, яке очолив український письменник і композитор С. Воробкевич. Ця течія суспільно-політичного руху мала свої друковані видання - журнали «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», «Зоря» та ін.
Народовці 1868 р. у Львові створили першу «Просвіту» ~ українське культурно-освітнє товариство клубного типу, яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїм впливом селян. Основним у діяльності цього товариства було поширення письменності, освіти в широкому розумінні цього слова, національної свідомості. За кілька -років з'явилися філії «Просвіти» у повітових містах і селах по всій Галичині й Буковині.
Важливою справою народовців було проведення щорічних ювілеїв Т.Г. Шевченка. Роковини Кобзаря стали в Галичині справжнім народним святом. З ініціативи народовців у~ Львові були створені Літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873), у 1892 р. перетворене в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) , яке було побудоване як прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-ириродничо-лікарською^еекціями і підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів, з дійсними і почесними членами. Пертими головами товариства були 10. Целевич (1892 -1893) та О. Варвінеький (1893 1897). Період найбільшого розвитку НТШ розпочався з 1894 р. із переїздом до Львова М. Грушевського, який цього ж року очолив історично-філософську секцію, а з 1897 р. був обраний головою товариства. За час його головування НТШ видало 800 томів наукових праць. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у діяльності НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк.
На противагу москвофільській «Руській раді» народовці 1885 р. створили свою політичну організацію «Народна рада» на чолі з ІОліаном Романчуком.
Значення діяльності народовців на західноукраїнських землях. Поступово народовці стали провідною силою суспільно-політичного руху і відтіснили з кінця 80-х років XIX ст. москвофілів на другорядні позиції; їхня діяльність рішуче вилинула на перетворення західних українців у згуртовану націю, об'єднану загальною ідеєю власної дерлсавності.
Політизація національного руху й утворення перших політичних партій
У другій половині XIX ст. у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів, які стали засновниками нової течії суспільно-політичного руху - радикалізму (прагнення надати українському рухові більш рішучого характеру), який очолювали тоді ще студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманне молоді прагнення до рішучих дій, докорінних змін, а також вплив Михайла Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, але й до иародовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах (виступали проти залишків кріпосництва, за передачу землі селянам, прагнули захищати інтереси селян і робітників в конкретних справах, закликали до страйків і мітингів під гаслами зниження податків, підвищення заробітної плати тощо). Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вони прагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини.
У жовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію - Русько-українеьку радикальну партію (РУРП). Засновники: І. Франко, М. Павлик, В. Будзинов-еький, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Програма партії містила: а) економічні вимоги: підвищення матеріального добробуту трудящих, усунення економічного гноблення і будь-якої експлуатації, економічне піднесення краю; б) иаціональпо-політичні вимоги: Ізапровадити українську автономію в Австро-Угорській імперії (ще не ставилося завдання иосягнення державної незалежності України); скасування політичних привілеїв для панівної верхівки, здійснення мирної зовнішньої політики тощо. Довгостроковою метою іартїі було прагнення до забезпечення колективної праці і колективної,власності на засоби виробництва (тобто йшлося про соціалізм).'У 1895 р. програму партії було доповнено окремим пунктом: «Здійснення соціалістичних ідеалів можливе лише при повній політичній самостійності русько-українського народу» (тобто проголошувалася ідея політичної самостійності України).
1895 р. один із молодих членів радикальної партії Юліаи Бачипський видав публіцистичний твір «Україна уярмлена», в якому на підставі аналізу економічного розвитку дійшов висновку, що політична самостійність та соборність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови. Поступово ідея повної політичної незалежності України стала панівною в західноукраїнському національному русі.
Бідою радикалів була їхня нехіть до церкви, певна недооцінка деяким з них першорядності національних проблем, що зрештою усвідомив І. Фраико. Та й ідеї соціалізму він розумів інакше, ніж Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, Згодом І. Франко відмовився від соціалістичних і федералістських ідей М. Драгоманова, віддавши перевагу ідеям національної самостійності. •
Політика «Нової ери». Не поділяючи соціалістичних ідеалів молоді, народовці прагнули досягти піднесення українського руху легальним способом, тобто діючи в межах законів Австро-Угорщини. Так, 1890 р. лідери народовців уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «Нова ера». Унаслідок політики «Пової ери» певною мірою було легалізоване українське культурне життя, викопані майже всі обіцянки уряду. Однак ні про яке задоволення суттєвих політичних прав українців не йшлося. Тому «Нова ера» у відносинах з австрійським урядом діяла недовго, 1891 р. народовці, від неї відмовилися.
Вони зблизилися з тим крилом радикальної партії, яке поступово відмовлялося від соціалістичних ідей на користь національної ідеї. Наслідком такої співпраці стало утворення 1899 р. нової політичної партії Української паціопально-демократичної партії (УІІДП). яка стала головною політичною силою українства в краї. Того ж 1899 р. соціалістична течія суспільно-політичного руху Галичини заснувала Українську соціал-демократичпу партію (УСДП), спираючись на українську національну ідею. У програмі партії йшлося про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці ця партія дбала насамперед про вирішення соціальних питань.
Значення створення українських політичних партій. Виникнення перших українських політичних партій знаменувало початок нового легального етапу національного руху. Усі українські політичні партії иідавстрійської України проголошували свою беззастережну відданість українському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кін-^ цев.у мету своєї діяльності у створенні самостійної Української держави.
