Наприкінці XVII ст. українські землі залишалися роз’єднаними. Лівобережна Україна з Києвом (Гетьманщина), Слобожанщина й Запоріжжя входили до складу Росії. Східна Галичина і Правобережжя перебували під владою Польщі. У 1699 р. від Туреччини до Польщі перейшло Поділля з Кам’янцем-Подільським. Північна Буковина разом із Молдовським князівством залишалася під гнітом Туреччини, а Закарпатська Україна — Угорщини.
На Лівобережжі (Гетьманщині) наприкінці XVII ст. зберігалась українська державність із гетьманом на чолі і полково-сотенним адміністративно-територіальним устроєм. Але самостійність була вже помітно урізана й зведена до обмеженої автономії. Московський уряд використовував в Україні найменшу можливість для посилення свого контролю. Гетьман був уже не самовладним правителем, а слухняним виконавцем волі російського царя. Українські міста перебували під контролем царських гарнізонів. Навіть церква України, до цього підлегла константинопольському патріархові, була підпорядкована Москві. Зі свого боку козацька старшина всіляко намагалася зберегти за собою панівне становище, звести нанівець виборність посад, позбавити «чернь» впливу на справи адміністрації. Цьому сприяв царський уряд, дістаючи натомість вірну службу.
Коломацькі статті
Тривале правління І. Самойловича перервалося зненацька. Росія вступила в антитурецьку «Священу лігу» європейських держав і почала боротьбу за вихід до Чорного моря, що контролювався Портою й Кримом. У 1687 р. за участю українського козацтва відбувся похід на Крим, який закінчився ганебно. І. Самойловича звинуватили у зв’язках із Кримом й іншій «зраді». У військовому таборі на р. Коломак гетьмана заарештували і відправили разом із сином до Москви, а звідти — до Сибіру. Ще одного сина, полковника, стратили. Тут же 25 липня 1687 р. гетьманом був обраний генеральний осавул Іван Мазепа (1687–1708).
Після усунення від влади Самойловича у 1687 р. гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Мазепа (1687—1708 рр.), який підписав нову українсько-московську угоду на основі Глухівських статей. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили автономію України: гетьман не мав права без дозволу царя позбавляти посад козацьку старшину, а старшина — переобирати гетьмана, гетьманському уряду заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами, московські війська на чолі з воєводою вводилися до гетьманської резиденції — м. Батурина.
Визначальною рисою внутрішньої політики І. Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній гетьманській державі зі збереженням козацького устрою. На початку гетьманування І. Мазепа вважав, що може втілити свої задуми у союзі з Московською державою, тому брав участь у зовнішньополітичній діяльності царя Петра І (1682—1725 рр.). У 1689 р. українські козаки на чолі з І. Мазепою разом з московськими військами взяли участь у Другому кримському поході. Однак невдале завершення походу й величезні витрати на спорядження козацького війська загострили внутрішнє становище в Україні. У 1704 р. війська І. Мазепи за наказом московського царя допомогли польському уряду придушити національно-визвольне повстання 1702—1704 рр. на Правобережжі, очолене полковником Семеном Палієм. За таких обставин Правобережжя разом із Лівобережжям на певний час опинилося під владою І. Мазепи. Із часом І. Мазепа зрозумів згубність відносин України з Московією й почав таємні переговори зі Швецією. Він вирішив скористатися Північною війною (1700—1721 рр.) між Росією та Швецією за вихід до Балтійського моря для відродження незалежності України. У 1708 р., коли шведські війська почали похід на Москву через українські землі, І. Мазепа уклав договір зі шведським королем Карлом XII:
• Гетьманщина мала стати незалежною державою й повернути всі загарбані Московією землі;
• шведський король зобов’язувався захищати Гетьманщину й надавати військову допомогу;
• І. Мазепа призначався довічним князем України, він і старшина зберігали свої права й вольності;
• гетьман зобов’язувався передати шведам на час війни міста Стародуб, Мглин, Полтаву, Гадяч і Батурин.
Московський цар Петро I звинуватив І. Мазепу у зраді й наказав переобрати гетьмана, зруйнувати гетьманську резиденцію Батурин, захопити й зруйнувати Запорозьку Січ. Поразка шведсько-українського війська в Полтавській битві 27 червня 1709 р. призвела до краху планів І. Мазепи щодо здобуття незалежності України. Утікши з-під Полтави до Молдови, яка перебувала під владою Туреччини, він помер у Бендерах. Перемога Росії в Північній війні призвела до зростання її міжнародного авторитету, але одночасно сприяла ще більшому обмеженню автономії України.
Після смерті І. Мазепи гетьманом в еміграції було обрано Пилипа Орлика (1710—1742 рр.), який уклав угоду з козацькою старшиною під назвою «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Конституція визначала державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами:
• Україна проголошувалася незалежною від Польщі та Росії, Україна визнавалася республікою, де гетьманські повноваження обмежувалися на користь старшині;
• законодавча влада мала належати Генеральній раді, виконавча влада — Генеральній старшині, судова влада — Генеральному суду;
• державною релігією оголошувалося православ’я.
Українські історики вважають Конституцію П. Орлика першою конституцією не тільки в Україні, а й у Європі. Тридцятирічна діяльність П. Орлика в еміграції сприяла поширенню в Європі ідеї незалежності України, однак намагання гетьмана відновити єдність української держави зазнали невдачі через несприятливі внутрішньо- та зовнішньополітичні умови.
ГетьМанУВання І. СКороПаДСьКоГо, Д. аПоСтола. оБМеЖення аВтоноМІї УКраїни. ПраВлІння ГетьМанСьКоГо УряДУ
У 1708 р. після переходу І. Мазепи на бік шведів гетьманом Лівобережної України з волі царя Петра І був обраний Іван Скоропадський (1708—1722 рр.), який намагався в Решетилівських статтях 1709 р. відновити деякі права України. Однак Петро І видав укази, які, навпаки, значно обмежили українську автономію:
• запровадив посаду царського резидента — стольника А. Ізмайлова для контролю над гетьманом;
• наказав перенести гетьманську резиденцію ближче до російських земель із Батурина до Глухова;
• створив першу Малоросійську колегію (1722—1727 рр.) у складі 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим, яка управляла Україною разом із гетьманом.
роЗВитоК КУльтУри та оСВІти УКраїни
Розвиток української культури проходив у складних історичних умовах. З одного боку, Національно-визвольна війна, утворення Української козацької держави, політика гетьманів, спрямована на
підтримку освіти, літератури, мистецтва й православної церкви сприяли формуванню національної самосвідомості й культурному розвитку. З іншого боку, період Руїни, перебування українських земель у складі іноземних держав, поступова втрата автономії гальмували розвиток культури й спричинили знищення культурних цінностей. В усній народній творчості (історичних піснях, думах, легендах) оспівувалася героїчна боротьба українського народу під час Національно-визвольної війни («Хмельницький та Барабаш», «Корсун-
ська перемога», «Іван Богун»). Центром освіти залишалася Києво-Могилянська академія, діяли Чернігівський, Харківський,Переяславський колегіуми, братські й початкові школи. Велике значення для розвитку освіти мали друкарні, які існували в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Львові, Луцьку. Крім богослужбових книжок, видавалися шкільні підручники, наукові праці, твори українських письменників. Видатний внесок у розвиток науки зробили Йоаникій Галятовський (астрономія), Феофан Прокопович (математика, фізика, філософія) — професор, ректор Києво-Могилянської академії. Значними козацькі літописи Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Справжнім літературним явищем стали полемічні твори на захист православ’я Лазаря Барановича «Нова міра старої віри», Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння», поетичні твори Івана Величковського «Млеко». У театральному мистецтві існували, як і раніше, два різновиди — шкільний і мандрівний (вертеп). Найдавнішими драмами, поставленими в Києво-Могилянській академії, були українська драма«Про Олексія, чоловіка Божого», історична драма «Володимир» Феофана Прокоповича.В архітектурі поширилося мистецтво козацького бароко, до визначних пам’яток якого належать Спасо-Преображенська церква в Ізюмі, Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві, Успенська соборна церква Києво-Печерської лаври. Найбільше архітектурних споруд у стилі українського бароко було збудовано за гетьмана Івана Мазепи, зокрема церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, барокових рис набули Софійський собор і Михайлівський Золотоверхий собор у Києві. Основним жанром живопису залишався релігійний. Майстрами іконопису були художники Іван Руткович (ікона Архангел Михаїл у церкві м. Жовкви) і Йов Кондзелевич (ікона Вознесіння у церкві м. Жовкви). Розвивався світський портретний живопис, зразками якого є зображення військового діяча Григорія Гамалії, портрет стародубського полковника М. Миклашевського. Популярними залишалися зображення козака Мамая. Майстром книжкової графіки був художник Іван Щирський, автор відомих гравюр до книжок Л. Барановича, П. Орлика, Д. Апостола. Російський царат намагався встановити контроль за розвитком культури України. Наступ царату на українську культуру виявився у скороченні студентів Києво-Могилянської академії, перетворенні Київської митрополії на єпархію Російської православної церкви, переманюванні видатних українських учених, богословів, письменників до Петербурга й Москви, вивезенні історичних пам’яток і рідкісних книг, передаванні земель Києво-Печерської лаври під будівництво Київської фортеці.
