У першій половині XVII ст. більшість території України перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в XV ст. польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569) — Волинь, Київщину і Брацлавщину.
Усередині ХvІ ст. український народ не мав власної державності. Більша частина українських земель перебувала під владою Великого князівства Литовського (Волинь, Київщина, Східне Поділля)
та Польського королівства (Галичина, Холмщина, Західне Поділля).Зближення Литви та Польщі зумовили зовнішньополітичні обставини:
• Литва зазнала поразок під час Ливонської війни з Московським царством (1558—1583 рр.)і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі.
• Польща прагнула скористатися воєнними невдачами й ослабленням Литви, щоб поширити свій вплив на українські та білоруські землі.
10 січня 1569 р. розпочався Люблінський сейм. Представники Польщі виступали за включення Литви до складу Польщі. Представники Литви прагнули зберегти державну незалежність. Українські
князі (Василь-Костянтин Острозький) висували пропозицію об’єднати Україну, Польщю та Литву в одну державу на рівних засадах.
1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про Люблінську унію (союз) між Польщею та Литвою, яка передбачала об’єднання Польського королівства й Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту, очолювану виборним королем і спільним сеймом. У державі встановлювалися єдиний державний устрій та грошова система, проводилася спільна зовнішня політика. Литовська, польська та українська шляхта зрівнювалася в правах і отримувала право на володіння маєтками по всій території України. Однак Польща й Литва зберігали окреме законодавство, суд, військо й фінанси. Люблінська унія мала суперечливі наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Волині, Київщини та Східного Поділля. На українських землях у складі Речі Посполитої стало шість воєводств: Руське (центр — Львів), Белзьке (Белз), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав) і Київське (Київ).Об’єднання більшості українських земель у межах однієї держави сприяло політичному й культурному згуртуванню українського народу. Але водночас унія призвела до остаточного закріпачення селян (Третій Литовський статут 1588 р.), полонізації української шляхти й посилення впливу католицької церкви. Після укладення Люблінської унії український народ був змушений боротися за збереження своєї мови, культури та православної віри.У першій половині ХvІІ ст. на українських землях відбувалося швидке зростання землеволодіння магнатів, які захоплювали землі, міста й містечка дрібної шляхти або скуповули землі, що втратили законних нащадків.Основою економіки залишалося сільське господарство, яке ґрунтувалося на фільварково-панщинній системі господарювання. Фільварки ґрунтувалися на примусовій праці селян, але виготовляли продукцію для продажу на ринку. Окрім землеробства й тваринництва у фільварках розвивалися промисли (млинарство, молочарство, бджільництво, винокуріння), таким чином, сировинане тільки вироблялася, а й перероблялася та продавалася.Із розвитком фільварків на українських землях поширилося кріпацтво — система залежності селян від землевласника, яка включала в себе прикріплення селян до землі, право землевласника на працю й майно селян, позбавлення селян права розпоряджатися нерухомим майном, виступати в суді. Поступово обмежувалося право переходу селян до іншого землевласника, зростали панщина, натуральний чи грошовий податки. Зростала кількість міст і містечок, багато з них — Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець та ін. — мали магдебургське право, що сприяло пожвавленню ремісництва й торгівлі. У містах налічувалося близько 300 ремісничих спеціальностей, але замість цехового ремесла зароджувалося мануфактурне виробництво в залізорудній, паперовій, лісопильній, соляній галузях. На ярмарки у Києві та Львові приїздили купці з українських земель та іноземних держав (Польщі, Литви, Московії, Угорщини, Туреччини). Міщани сплачували грошовий податок — чинш на користь міста й брали участь в обороні замків. Проте власники міст та королівські старости постійно порушивали міські права й вимагали від міщан виконання різних повинностей і робіт.Невдоволення селян і міщан своїм становищем виявлялося в покозаченні. Мешканці сіл, міст і містечок відмовлялися визнавати владу старост, обирали своїх отаманів і запроваджували суд за зразком запорозького. Вищою формою протесту селян і козацтва проти соціального, релігійного й національного гніту були національно-визвольні повстання.
МорСьКІ ПоХоДи КоЗаКІВ.УчаСть УКраїнСьКоГо КоЗацтВа В ХотинСьКІЙ ВІЙнІ
У XvІ—XvІІ ст. відбувалися грабіжницькі набіги на українські землі турків і татар, які руйнували міста й села, забирали людей у полон. Відбиваючи турецько-татарські напади, козаки нерідко самі
ходили походами на Крим і Туреччину, здобували турецькі фортеці та визволяли полонених.Першу чверть XvII ст., коли козаки здобули блискучі перемоги над турками й татарами, називають добою героїчних походів. Морські походи українських козаків на турецькі фортеці Ізмаїл, Трапезунд, Синоп очолив запорозький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. У 1616 р. козаки здобули
фортецю Кафа, де знаходився найбільший невільницький ринок у Криму.Козацькі походи ускладнили відносини Речі Посполитої з Османською імперією й Кримським ханством. У 1620 р. Туреччина розпочала Хотинську війну проти Польщі з метою загарбання польських й українських земель. У 1621 р. козаки під проводом П. Сагайдачного допомогли польському війську розгромити турецьку армію у битві під Хотином. Перемога в Хотинській війні врятувала польські й українські землі від завоювання турками, але козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море й здійснювати походи до турецьких берегів.
КоЗацьКІ ПоВСтання 1620-Х — 1630-Х рр.
У 1625 р. відбувся збройний конфлікт між польським війском і козацькими загонами, очоленими Марком Жмайлом, унаслідок якого було укладено Куруківську угоду. Згідно з нею збільшувався
козацький реєстр і підтверджувалися привілеї козацької старшини. У 1630 р. вибухнуло повстання нереєстрових козаків під проводом запорозького гетьмана Тараса Федоровича (Трясила), унаслідок якого було укладено Переяславську угоду, що підтвердила умови Куруківської. З метою ізоляції Січі від решти українських земель і встановлення контролю над козацтвом польський уряд наказав спорудити біля першого порогу Дніпра фортецю Кодак. У 1635 р. козаки під керівництвом запорозького гетьмана Івана Сулими розгромили польську залогу й зруйнували Кодацьку фортецю. У 1637—1638 рр. відбулося нове повстання запорожців під проводом Павла Павлюка Бута), Якова Острянина та Дмитра Гуні.Поразка козацьких повстань дала можливість польському сейму затвердити «Ординацію Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої» (1638 р.), яка скасувала всі права й привілеї реєстровців. «Ординація...» повинна була перетворити реєстрове козацтво на підрозділ, який мав допомагати полякам утримувати владу в Україні. Незважаючи на поразку, повстання гуртували різні стани українського суспільства для подальшої боротьби за національне визволення від Речі Посполитої.ВПлиВ БереСтеЙСьКої УнІї на роЗВитоК церКоВноГо Життя В УКраїнІ.
ВІДноВлення церКоВної ПраВоСлаВної ІЄрарХІї 1620 р.
Унаслідок Берестейської унії (1596)на українських землях діяли православна і греко-католицька церкви. Більшість українського населення залишалася вірною православній церкві, що спричинило розгортання боротьби за відновлення її прав. На захист православ’я виступили братства, засновані у Львові (1586 р.), Києві (1615 р.), Луцьку (1620 р.) та інших містах, які відкривали школи, друкували полемічні твори, гуртували навколо себе талановитих учених і письменників, зокрема Мелетія Смо-
трицького, Лаврентія Зизанія. Противниками Берестейської церковної унії були православні митрополити Іов Борецький (1620—1631 рр.) і Петро Могила (1632—1647 рр.), які доклали багато зусиль для зміцнення Української православної церкви:
• відновлення православної ієрархії (висвячення київським митрополитом І. Борецького, 1620 р.),
• офіційне визнання польським урядом православної церкви («Пункти для заспокоєння руського народу», 1632 р.),
• упорядкування церковного життя (запровадження в богослужінні української мови, укладання богослужбової книги — «Требника»),
• удосконалення православної освіти (заснування Львівської та Київської братських шкіл,Києво-Могилянської колегії),
• відбудова православних храмів (реставрація Десятинної церкви, Софійського собору).Прихильниками Берестейської церковної унії були греко-католицькі митрополити Іпатій Потій
(«батько унії») та Йосиф Рутський («атлант унії»), які доклали багато зусиль для розбудови уніатської церкви й оновлення церковного життя.
Протягом першої половини XvII ст. православні й уніати намагалися знайти вихід із церковної кризи в об’єднанні церков, однак спроби церковного порозуміння не мали успіху. Головна причина
полягала в тому, що утворення єдиної незалежної української християнської церкви не було потрібне ні Речі Посполитій, ні Ватиканові.
