Грушевський поєднав наукову роботу з суспільно-політичного та культурно-освітньою працею. Власне, кожен з цих напрямів прикладання активності М.Грушевського мав політичне забарвлення. Наукова спадщина вченого фактично стала історичною метрикою українського народу, одним з основоположних компонентів формування національної ідеології. Вістря його культурно-освітньої діяльності постійно було спрямоване, з одного боку, на пропаганду “української ідеї” в позаукраїнському етнічному просторі, з іншого – на прищеплення національної самосвідомості у якнайширших верств українського населення. Однак попри це політика не була для М.Грушевського самоціллю, а громадський інтерес у галицький період явно домінував над суто політичним.
В організації історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження, що роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського, - це найкращий період розвитку Товариства. Без М.Грушевського тодішнє НТШ не осягнуло б того “золотого віку свого науково-творчого життя і не стало б тодішньою квітучою, хоча й невінчаною національно. Академією наук.
Довголітня й багатогранна творча і громадсько-політична діяльність М.Грушевського виступає нині в якості національного чинника, може скласти добру основу для сучасного українського національно-державного відродження, духовного розвою нації. В нашій пам’яті М.Грушевський назавжди залишиться як автор монументального дослідження “Історія України-Руси”, і як один з головних творців українського культурно-державного відродження. Глибокі знання як вітчизняної, так і загальноєвропейської і всесвітньої історії та суспільної думки, природна обдарованість і надзвичайна працездатність дали можливість М.Грушевському стати вченим, який вивів українську історичну науку на європейську арену, створив оригінальну концепцію історичного розвитку України в контексті європейської і світової історії. у цьому безперечна велич М.Грушевського і непересічне значення його творчої спадщини для українського народу. Доки живе Україна, житиме з нею в наших серцях талановитий і самовідданий її син – МихайлоГрушевський
Михайло Драгоманов - бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873-1875 рр. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Киевский телеграф» Драгоманов активно співробітничав з І.Франком, О.Терлецьким, В.Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. Його статті друкувалися в газетах і журналах «Правда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування товариства ім.Шевченка він наполягав на необхідності розгорнути наукову й літературно-дослідницьку діяльність в обох частинах України. Але найважливішою справою була видавнича й публіцистична діяльність. Протягом 1878-1881 рр. виходять пєять номерів журналу «Громада».
Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л.Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. Вже в наш час академік Олександр Білецький писав, що видання етнографічних та фольклорних праць П.Чубинського було надзвичайним фактором у галузі збирання пам’яток. Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в семи томах ( дев’яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872—1879 роках. Завдяки експедиції Павла Чубинського і виданню її «Праць» нащадкам залишилися прекрасні перли усної народної творчості, які безслідно зникали з наступом цивілізацї, нівелізації національних рис, безвір’я та духовного поневолення. Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали. Зокрема, значний внесок зробив І.Новицький, який передав у розпорядження Чубинського п’ять тисяч записаних ним раніше пісень, О.Кістяківський, який надав цінні записи з ухвал волосних судів і додав історичний нарис цієї інституції. В.Антонович зробив виписки з судових процесів минулого століття про відьомство та чаклунство. М.Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини. В.Симиренко зібрав рідкісні фотографії народних типів з різних регіонів України, архітектури та улаштування житла. Матеріали надавали також Я.Темненко, Г.Залюбовський, Димінський, Чернецький, Петров, Воронецький, Столбін, Андрієвський, Жданов та ін. «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов’янських народів. Водночас публікація матеріалів експедиції була відчутним ударом по офіційній погодінсько-валуєвській теорії про несамостійність української нації, її мови та культури.
