Мисливству сприяли природно-кліматичні та географічні умови: у лісах водилось чимало дичини — вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині втрачені тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство — качки, гуси, куріпки, дрофи, у ріках — видри та бобри. Мисливство переслідувало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування й сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства. .). Поширенню
рибальства сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні. Для селян риболовля була певною підмогою в їх господарстві. Там, де було більше водних угідь, риба входила у їх щоденний раціон, в інших районах її споживали передовсім у дні посту, на певні релігійні свята. Риба була також предметом продажу й обміну на інші продукти й побутові речі (льон, хліб, сіль).
Бджільництво належить до найдавніших занять українців. На території Русі бджільництво, як промисел, прослідковується з Х ст. нашої ери. Розвитку бджільництва на території Київської Русі сприяли відповідні природно-кліматичні умови, достаток медоносів у лісових масивах, лугах і степах. До появи цукру мед був єдиним солодким продуктом для людини. Матеріалом для
ткацтва з прадавніх часів були волокна льону, коноплі, а також вовна. До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100 % забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою - міста. У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими.
спочатку дерево звалювали за допомогою сокири (з XVIII ст. також за допомогою пили), стовбур якого перерубували (перерізали) на колоди, що потім розколювали на плахи або дошки, а останні вже тесали. Крім плах та дощок, із кругляків виготовляли також так зване кісткове дерево (обтесане з чотирьох сторін), тобто бруси, балки, крокви, з яких зводили хати. Так виникла професія теслів, котрі займалися передовсім спорудженням житлових, господарських і промислових будівель. У традиційному побуті українського селянства до початку XX ст. переважали дерев'яний посуд, У минулому важливим деревообробним промислом було стельмахування — виготовлення возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо.Розвиткові
гончарства на території сучасної України сприяла наявність родовищ високоякісних глин, які є основним матеріалом для роботи гончарів. Гончарство досить стародавнє ремесло, що виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев’яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном.
Шкіра та хутро тварин з незапам'ятних часів служили людині для утеплення і прикрашання тіла, а також використовувалися для побутових потреб. Про високий художній рівень обробки шкір у часи Київської Русі свідчить широкий асортимент виробів: кольорове сап'янове взуття, оздоблене малюванням, гаптом і дротом, хутряне вбрання, оправи для книг, військове спорядження (піхви для зброї, сідла, щити), одяг (кожухи, безрукавки, пояси, сумки, головні убори) та ін. У X—XI ст. шкірка хутряного звіра на Русі була грошовим еквівалентом у торгівлі; нею сплачували и данину.
Ковальство. Болотяна руда легко піддавалася обробці найпримітивнішими способами. У горні вже при температурі 700-800 °С вона перетворювалася на густу залізну масу (крицю). Цю масу із залишками шлаку та окалини знову обпалювали і перековували, доки залізо не очищалося та не набувало необхідних властивостей. Отже, чи не кожний селянин міг добувати собі матеріал для виготовлення сокири, мотики, заступа, наральника, цвяхів тощо.
