На «Моделі» (рис. 1), «Его» розглядається як базова структура, слабкість якої обумовлюється перш за все відступами від реальності та домінуванням примітивних, інфантильних захисних механізмів. Т. С. Яценко стверджує, що вони, «детермінуються глибинно-психологічним цінностями (цінностями інфантильного «Я») і мають різноспрямовані тенденції «до сили Я» (ситуативні захисти, що задають поведінку) і «до слабкості Я» (базові захисти, що задають спрямованість психіки)» [12, с. 112]. Несвідоме (Ід), що первинно підпорядковане принципу задоволення, «не знає» відмінностей між реальністю та фантазією, йому відомі лише бажання, а їх реалізація, яка накладається на вимоги соціуму до «Я» незмінно пов’язана з проблемами самоствердження, що потребує відступів від реальності. Наявність домінуючих інтроектів, що мають пріоритети перенесення на інші стосунки, надає сенс об’єктності, що виражає стрілка 4 «від слабкості до сили». Так, об’єктні відношення детермінуються не тільки едіпальною їх спрямованістю, а й просоціальними мотивами. Суб’єктом можуть усвідомлюватися ті інтроекти, які підтверджують його психологічну силу та неусвідомлюються ті, які ведуть до слабкості. Вони не втрачають імперативного впливу на психіку упродовж усього життя, маскуючи інфантильну значущість актуальністю ситуації, в якій суб’єкт перебуває у соціумі. Т. С. Яценко стверджує, що об’єктні відношення – це статика та динаміка одночасно, яка виявляється у невиправданому перенесенні інфантильно-фіксованих відносин на актуальні стосунки з оточуючими людьми. Отже, об’єктні відношення мають тенденцію виходу за межі інтимної сфери та перенесення їх на професійні аспекти життя суб’єкта.
Т. С. Яценко зазначає: «Об’єктні відношення не мають однозначно позитивної або негативної валентності, так як формувалися в едіпів період розвитку людини (та навіть раніше за твердженнями М. Кляйн) та їм властива амбівалентність почуттів» [9, 23]. Дослідниця твердить, що така амбівалентність «виражається у відторгненні частини самого себе (або себе цілком) і породжується тим, що суб’єкт може заново зінтегрувати частини, які були спроектовані назовні (докори, що можуть повернутися на самого себе). Внутрішні образи до певної міри відповідають об’єктам зовнішнього світу, хоч вони далекі від точних психологічних портретів людей з її оточення» [12, с. 53]. Т. С. Яценко наголошує на аутопсихотерапевтичній функції об’єктних відношень зазнаючи, що: «імператив впливу об’єктних відношень на емоційно-поведінковий аспект для суб’єкта є непомітним, тому його активність вільно підкорюється тенденції до моделювання зовнішніх обставин, які були подібними до стосунків у сім’ї». Дослідниця пише: «драма едіпового періоду полягає у фрустрації потреб, які пов’язані з емотивно-чуттєвим єднанням з первинними лібідними об’єктами, стає зрозумілим тенденція аутопсихотерапії шляхом інтроектування стосунків, що пов’язують особу з діадою «матір-батько. Таким чином, об’єктність такого типу інтроектів імпліцитно має психотерапевтичну функцію, відкриває тим самим можливість суб’єкту в реалізації подібних стосунків з оточуючими людьми, що заміщують первинні лібідні об’єкти» [9, 25]. Далі дослідниця робить висновок: «об'єктні відношення знаходять шляхи моделювання та виявляються у актуальних стосунках з партнером, їм властива амбівалентність почуттів. Саме ця амбівалентність інтегрує суб'єкта з членами сім'ї, з якими він пережив страждання, розлуку, відчуження, самоту приниження, образи, що сприяло формуванню відчуття одинокості та неповноцінності» [9,25]. Отже, суб’єкт виносить із сім’ї певний емоційний «клімат», який єднав його з лібідним об’єктом. Відчуття, які єднали його із сім’єю переносяться на актуальну ситуацію, тому оточуючі люди виступають такими, що повинні реалізувати нереалізовані дитячі потреби (любові, турботі тощо). Для прикладу наведемо роботу з використанням неавторського малюнку яка ілюструє, можливості глибинно-психологічного пізнання феномену об’єктних відношень.
