Еріх Зелігман Фромм (1900 - 1980) - німецький соціолог, філософ, соціальний психолог, психоаналітик, представник Франкфуртської школи.
Неврози - це симптоми морального ураження людини в її життєдіяльності, в тому числі в боротьбі за свободу. Невроз можна зрозуміти як невдалу спробу вирішення конфлікту між непереборною внутрішньою залежністю і прагненням до свободи, конфлікту, який має моральну підоснову. У багатьох випадках невротичні симптоми є вираженням морального конфлікту. Це означає, що успішність терапевтичних зусиль в першу чергу залежить від розуміння і вирішення моральної проблеми людини.
Основна моральна проблема сучасності - це байдужість людини до самої себе. Завдання гуманістичного психоаналізу полягає в розкритті людиною правди про саму себе, у виявленні тих психологічних орієнтацій у світі, завдяки яким формується її соціальний характер, в осмисленні моральних проблем, що сприяють розумінню того, що людина є єдиною істотою, наділеною совістю. Любов є творчою діяльністю, а не сліпою пристрастю, що веде до божевільним вчинків.
Фромм проводить відмінність між авторитарною совістю (голосом зовнішнього авторитету батьків, держави, що є аналогом фрейдівського Над-Я) і гуманістичною совістю (власним голосом людини, незалежним від зовнішніх санкцій і заохочень, що виражає її особистий інтерес і цілісність, що вимагає стати тим, ким вона потенційно є). Фромм протиставляє некрофілію (любові до мертвого) біофілії (любов до життя і живого), вказуючи на тенденцію до смерті та тенденцію до життя. Виділяє різні форми агресії (доброякісну, тобто біологічно адаптивну, що служить справі життя, і злоякісну, історично придбану, пов'язану з жорстокістю і агресивністю, з пристрастю мучити і вбивати). Розглядає проблему садо-мазохисму, що постійно в єдності. Еріх Фромм показує необхідність в зміні способу життя, заснованому на готовності людини відмовитися від різних форм володіння (маєтку) заради того, щоб, в першу чергу бути самим собою.
У контексті обговорюваних Фроммом проблем гуманістичний психоаналіз являє собою таку терапію, яка націлена не стільки на пристосування людини до існуючої культури і соціальної реальності, скільки на оптимальний розвиток його здібностей і задатків, реалізацію його індивідуальності. Психоаналітик виступає не в ролі наставника по пристосуванню, а в якості «цілителя душі».
