Період становлення Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) є одночасно періодом зародження психологічної думки. За словами видатного російського психолога Б.Г. Ананьєва, „у давньоруському фольклорі, билинах і казках відобразилась і зміцніла народна мудрість, своєрідна філософія практичного життя, що становить великий інтерес для розробки історії психологічних уявлень і понять”. На особливу увагу заслуговує етико-психологічний бік народного епосу, який розкриває рівень і ступінь духовного розвитку людини, з’являє його своєрідне бачення природи та й цілого світу. Цей епос здобув міфологічну плоть, одягся в одежу численних фантастичних оповідань, переказів, тобто здобув одежу літературну і зберігся у пам’яті народу, не зважаючи ані на переслідування церкви й держави, ані на християнський світогляд, який насаджувався зверху і певною мірою увійшов у побут, мораль та звичаї того ж народу, створивши паралельно додатковий різновид міфотворчості, уже християнської.Середньовічна людина оточувала себе богами й духами, з якими вона перебувала у щільному співзв’язку, цей співзв’язок – форма її зв'язку з природою. Епос богів був похідним людського існування, а оскільки ці умови з плином часу психологічно мало змінювалися, то й епос богів і духів, витворений народом, зберігся і плекався впродовж століть, фактично в незначній мірі міняючись. Духи, витворені людською фантазією, жили простим життям і відбивали поняття близькі і зрозумілі широким масам, отже, були на певному етапі розвитку потрібні.
