Біля витоків це напрямки, що став на початку XX століття одним з панівних в американській психології, стояв австрійський психолог Франц Брентано.
Ф. Брентано (1838-1917) почав свою діяльність як католицького священика, залишивши її з-за незгоди з догматом про непогрішимість папи і перейшовши до Віденського університету, де став професором філософії. Перша праця Брентано був присвячений психології Аристотеля, а також її інтерпретації середньовічними католицькими теологами, раз працювали поняття про інтенції як особливої спрямованості думки. У незавершеної роботі "Психологія з емпіричної точки зору" (1874) Брентано запропонував нову програму розробки психології як самостійної науки, протиставивши її панувала в той час програмі Вундта.
Головною для нової психології він вважав проблему свідомості. Чим відрізняється свідомість від усіх інших явищ буття? Тільки відповівши на це питання, можна визначити область психології. У той час під впливом Вундта панувала думка, що з знання складається з відчуттів, сприймань, уявлень як особливих, що змінюють один одного процесів. За допомогою експерименту їх можна виділити, піддати аналізу, знайти ті елементи або нитки, з яких сплітається ця особлива "тканина" внутрішнього суб'єкта. Таке уявлення, стверджував Брентано, абсолютно неправильно, бо воно ігнорує активність з знання, його постійну спрямованість на об'єкт. Для позначення цього неодмінного ознаки зі знання Брентано запропонував термін "інтенція". Вона спочатку притаманна кожній психічному явищу і саме завдяки цьому дозволяє відмежувати психічні явища від фізичних.
Інтенція - не просто активність. У ній разом з актом свідомості завжди співіснує який-небудь об'єкт. Психологія використовує, зокрема, слово "подання", розуміючи під ним відновлення в пам'яті відбитків баченого або чутого. Згідно ж Брентано слід говорити не про подання, а про представліваніі, тобто про спеціальну духовної діяльності, завдяки якій усвідомлюється колишній образ. Це ж відноситься і до інших психічних феноменів. Говорячи, допустимо, про сприйняття, забувають, що в цьому випадку не просто відбувається "спливання" чуттєвого образу, а відбувається акт воспрініманія цього змісту. Слід рішуче розмежувати акт і зміст, не змішувати їх, і тоді стане зрозуміло, що психологія є наукою про акти свідомості. Ніяка інша наука, крім неї, вивченням цих особливих інтенціональних актів не займається.
Описуючи і класифікуючи форми цих актів, Брентано приходив до висновку про те, що існує три основних форми: акти представліванія чого-небудь, акти судження про що-небудь як істинному або помилковий і акти емоційної оцінки чого-небудь у якості бажаного або відкидаємо. Поза акту об'єкт не існує, а й акт, у свою чергу, виникає тільки при спрямованості на об'єкт. Коли людина чує слово, то його свідомість спрямовується крізь звукову, матеріальну оболонку до предмета, про який йде мова. Розуміння значення слова є акт, і тому це психічний феномен. Він руйнується, якщо брати порізно акустичний подразник (звук) і позначається їм фізичну річ. Подразник і річ самі по собі до області психології не відносяться.
Брентано рішуче відкидав прийняту в лабораторіях експериментальної психології процедуру аналізу. Він вважав, що вона перекручує реальні психічні процеси та феномени, які слід вивчати шляхом ретельного внутрішнього спостереження за їх природним плином.
З конкретно психологічних робіт Брентано відомі "Дослідження з психології почуттів" і "Про класифікацію психічних феноменів". Інші його праці присвячені питанням філософії та аксіології. Безумовно, очевидними він вважав лише психічні феномени, дані у внутрішньому досвіді, тоді як знання про зовнішній світ носить імовірнісний характер.
Уроки Брентано, що поставив завданням описати, як працює свідомість, вплинули на різні напрямки західної психологічної думки. Затвердивши принцип активності, Брентано став піонером європейського функціоналізму. Це був напрямок, яке протистояло так званому структуралізму в психології, лідером якого виступив Вундт, який вважав завданням нової психологічної науки визначення тих елементів, з яких складається свідомість, а також визначення законів, за якими з них утворюються психологічні структури. Проти такого погляду на свідомість як пристрій "з цегли і цементу" і виступили функціоналістів і їх послідовники. У Брентано вчилися і під прямим впливом його ідей знаходилися багато психологів.
Ідеї Брентано вплинули на Кюльпе і його вюрцбургской школу. У числі тих, що навчаються філософії у Відні у Брентано був З. Фрейд. У його вченні поняття Брентано про інтенції перетворилося у версію "прикутості" психічної енергії до зовнішніх об'єктів (включаючи власне тіло індивіда).
Ідеї активності та предметності свідомості, хоча в ідеалістичної інтерпретації, утвердилися завдяки Брентано у західноєвропейській психології.
Важливу роль у розробці функціоналізму в його західноєвропейському варіанті зіграв німецький психолог Карл Штумпф.
К. Штумпф (1848-1936) був професором кафедри філософії в Празі, Галле та Мюнхені. З 1894 року він працював в Берлінському університеті, де організував психологічну лабораторію. Під впливом Брентано він вважав предметом психології дослідження психологічних функцій, або актів (воспрініманія, розуміння, бажання), відрізняючи їх від феноменів (сенсорних або подаються у вигляді форм, цінностей, понять і їм подібних змістів свідомості). Вивчення феноменів Штумпф відносив до особливої предметної області - феноменології, пов'язуючи її з філософією, а не з психологією.
Власним предметом психології Штумпф вважав функції (або акти). Так, дослідженню підлягає не червоний колір об'єкта (який являє собою, згідно Штумпф, феномен, а не функцію свідомості), а акт (або дія) суб'єкта, завдяки якому людина усвідомлює цей колір в його відмінності від інших. Серед функцій Штумпф розрізняв дві категорії: інтелектуальні та емотивні (або афективні). Емотивні функції складаються з протилежних пар: радість і печаль, бажання і відкидання, прагнення і уникнення.
Емоційний відтінок можуть придбати і не які явища, які були названі "чуттєвими відчуттями".
З дитинства захоплюючись музикою, Штумпф в більшості своїх експериментальних робіт зосередився на вивченні сприйняття музичних то новий. Ці роботи були узагальнені в його двотомній праці "Психологія тонів", які зробили найбільший після Гельмгольца внесок у дослідження психологічної акустики. Полемізуючи з Вундтом, Штумпф вважав протиприродним розчленування показань інтроспекції на окремі елементи. Результатам тих дослідів, які проводилися на тренованими в інтроспективної аналізі психологами вундтовской школи, Штумпф протиставив в якості заслуговують більшої довіри свідоцтва експертів-музикантів.
Штумпф розглядав музику як феномен куль тури. Він створив архів фонограм, де було 10 тисяч фонографічних записів примітивної музики різних народів. Брав Штумпф участь у дослідженнях з дитячої психології, організувавши німецьке "Суспільство дитячої психології", а також по зоопсихологии (довівши, зокрема, при обговоренні гучного феномена "розумного Ганса" - коні, яка вистукувала копитом "рішення" математичних задач, - що тварина реагувало на ледве помітні руху дресирувальника). Штумпф сприяв поїздці свого учня В. Келера в Африку для вивчення поведінки людиноподібних мавп. У нього було багато й інших учнів, які стали згодом відомими психологами.
При всьому інтерес до робіт Брентано і Штумпфа найбільшого поширення функціоналізм по лучіл в США, де він став одним з провідних психологічних течій. Його програма, на противагу структуралізму з його стерильним аналізом свідомості, ставила завданням вивчати, яким чином індивід за допомогою психічних функцій пристосовується до мінливої середовищі.
Розвиток функціоналізму в Америці тісно пов'язане з ім'ям Вільяма Джемса.
В. Джемс (1842-1910) закінчив Гарвардський університет, отримавши медичне та художню освіту. У його психологічних роботах викладено не стільки цілісна система поглядів, скільки на бор концепцій, які послужили основою різних підходів у сучасній психології - від біхевіоризму до гуманістичної психології. Джемс зробив психологію однією з найбільш популярних наук в Америці. Він був першим професором психології в Гарвардському університеті, творцем першої американської психологічної лабораторії (1875), президентом Американської психологічної асоціації (1894-1895).
Джемс займався багатьма проблемами - від вивчення мозку і розвитку пізнавальних процесів і емоцій до проблем особистості і психоделічних досліджень. Одним з основних питань для не го було дослідження свідомості. Джемсу належить ідея про "потоці свідомості", тобто про безперервність роботи людської свідомості, незважаючи на зовнішню дискретність, викликану частково несвідомими психічними процесами. Чи не переривчастість думки пояснює можливість самоідентифікації незважаючи на постійні розриви у свідомості. Тому, наприклад, прокидаючись, людина миттєво усвідомлює себе і йому "не потрібно бігти до дзеркала для того, щоб переконатися, що це він". Джемс підкреслює не тільки безперервність, але і динамізм, постійну мінливість свідомості, кажучи про те, що усвідомлення навіть звичних речей постійно змінюється і, перефразовуючи Геракліта, який говорив про те, що не можна увійти двічі в одну й ту ж річку, він писав, що ми не можемо мати в точності ту ж саму думку двічі.
Свідомість не тільки безперервно і мінливе, але і селективно, вибірково, в ньому завжди відбувається прийняття та відхилення, вибір одних предметів або їх параметрів і відкидання інших. З точки зору Джемса, дослідження законів, за якими працює свідомість, по яких протікає вибір або відкидання, і становить головне завдання психології. У цьому питанні була основна причина розбіжностей між школою функціоналізму Джемса і американським психологом Тітченер, який представляв школу структуралізму. На відміну від Титченера, для Джемса первинним був не окремий елемент свідомості, а його потік як динамічна цілісність. При цьому Джемі підкреслював пріоритетність вивчення саме роботи свідомості, а не його структури. Вивчаючи роботу свідомості, він приходить до відкриття двох основних його детермінант - уваги і звички.
Говорячи про активність людини, вчений підкреслював, що психіка допомагає в його практичній діяльності, оптимізує процес соціальної адаптації, підвищує шанси на успіх у будь-якої діяльності.
Психологічні погляди Джемса тісно переплетені з його філософською теорією функціоналізму, у главу кута якої ставиться прагматизм. Тому Джемс велику увагу приділяв прикладної психології, доводячи, що її значущість не менше, ніж теоретичної психології. Особливо важливою, з його точки зору, є зв'язок психології з педагогікою. Він навіть опублікував спеціальну книгу для педагогів "Бесіди з учителями про психологію", в якій доводив величезні можливості виховання і самовиховання, важливість формування у дітей правильних звичок.
Джемі приділяв значну увагу проблемі особистості, розуміючи її як інтегративне ціле, що було принципово новим у той період. Він виділяв в особистості пізнаваний і пізнає елементи, вважаючи, що пізнаваний елемент-наше емпіричне Я, яке ми усвідомлюємо як нашу особистість, у той час як пізнає елемент-наше чисте Я. Велике значення мало і виділення не скількох частин в структурі емпіричної особистості - фізичної, соціальної та духовної особистості. Описуючи їх. Джемс говорив, що наше емпіричне Я ширше чисто фізичної, так як людина ідентифікує себе і зі своїми соціальними ролями, і зі своїми близькими, розширюючи свій фізичний Я. У той же час емпіричне Я може бути і вже фізичного, коли людина ідентифікується лише з певними потребами або здібностями, відгороджуючись від інших сторін своєї особистості.
Велике значення мало і опис Джемсом тих почуттів та емоцій, які викликають різні структури і частини особистості, - передусім опис самооцінки (самовдоволення і невдоволення собою), про роль якої вперше заговорив саме він. Джемі вивів формулу самоповаги, яка представляє собою дріб, у чисельнику якої - успіх, а в знаменнику - претензії.
Самоповага = успіх / домагання
Ця формула лежить в основі ієрархії особистостей, їх прагнення до самовдосконалення та успіху, їх хвороб і неврозів, їх оцінки себе і долають ними емоцій.
Джемс розробив одну з найвідоміших теорій емоцій (одночасно з датським психологом К. Ланге). Ця теорія вказує на зв'язок між емоціями і фізіологічними змінами. Джемс говорив, що "ми засмучені, тому що плачемо, наведені в лють, бо б'ємо іншого, боїмося, бо тремтимо", тобто він доводив, що фізіологічні зміни організму первинні по відношенню до емоцій. Незважаючи на зовнішню парадоксальність цього погляду, теорія Джемса-Ланге отримала широке поширення завдяки як послідовності і логічності викладу, так і зв'язку з фізіологічними корелятами. Уявлення Джемса про природу емоцій частково підтверджуються і сучасними дослідженнями в області психофармакології та психокорекції.
Спроба Джемса вийти за межі феноменів зі знання і включити в коло науково-психологічних об'єктів несвідомих до цих феноменів реальне, спрямоване до зовнішнього середовища предметна дія не вдалася. Вона не вдалася через несумісних з принципами наукового пізнання філософських установок - індетермінізму і суб'єктивізму. Тим не менш, у психологічну теорію вводилася чужа структуралистам проблема адаптивного рухового акту, у зв'язку з якою Джемі по-новому підходить до проблеми свідомості.
Залишаючись у межах психології свідомості з її суб'єктивним методом. Джемс надав трактуванні свідомості нову орієнтацію, віднісши його з тілесним дією як інструментом пристосування до середовища і з особливостями особистості як системи, несвідомих до сукупності відчуттів, уявлень і т.п.
Прагнення Джемса трактувати особистість як духовну тотальність, творить себе "з нічого", виявилося надалі співзвучним настроям прихильників екзистенціалізму. "Саме Джемс був той, кого ми сьогодні повинні назвати екзистенціалістів", - стверджує один з американських авторів.
Джемс багато зробив для розвитку психології як самостійної науки, незалежної від медицини і філософії. Хоча він і не є основоположником психологічної школи або системи, їм розроблені багато тенденцій продуктивного розвитку психологічної науки, намічений широкий план необхідних перетворень і напрямків у цьому розвитку. Він понині вважається найбільш значущим і видатним американським вченим, що зробив величезний вплив не тільки на психологічну науку, а й на філософію і педагогіку.
Поряд з Джемсом предтечею функціонального напрямку прийнято вважати Джона Дьюї (1859-1952). Придбавши в XIX столітті велику популярність як філософ і педагог, Дьюї починав свою кар'єру в якості психолога. Його книга "Психологія" (1886) була першим американським підручником з цього предмету. Але не вона визначила його вплив на психологічні кола, а невелика стаття "Поняття про рефлекторному акті в психології" (1896), де він різко виступив проти уявлення про те, що основними одиницями поведінки служать рефлекторні дуги.
Ніхто в психології цього подання і не відстоював. Тим не менш Дьюї вимагав перейти до нового розуміння предмета психології, визнати таким цілісний організм у його невгамовної, адаптивної по відношенню до середовища активності. Свідомість один з моментів у цьому континуумі. Воно виникає, коли координація між організмом і середовищем порушується, і організм, щоб вижити, прагне пристосуватися до нових обставин.
У 1894 році Дьюї був запрошений до Чиказького університету, де під його впливом сформувалася група психологів, незабаром оголосили себе на противагу послідовникам Вундта і Титченера функціоналістамі. Їх теоретичне кредо висловив Джеймс Енджелл (1869-1949) в президентському адресі до Американської психологічної асоціації - "Область функціональної психології" (1906). Тут функціональна психологія визначалася як вчення про психічні (mental) операціях на противагу структуралістської вченню про психічні елементах. Операції виконують роль посередників між потребами організму і середовищем. Головне призначення свідомості - "акомодація до нового". Організм діє як психофізичний ціле, і тому психологія не може обмежитися областю свідомості. Їй слід поспішити в різних напрямках до всього різноманіття зв'язків індивіда з реальним світом і можливо більш тісно зблизитися з іншими науками - неврологією, соціологією, антропологією, педагогікою.
Ці загальні міркування не представляли ні нової теорії (на її створення Енджелл і не претендував), ні нової дослідницької програми. Тим не менш, вони залучили у Чикаго велика кількість студентів, які бажали спеціалізуватися в галузі психології. Склалася так звана Чиказька школа, з якої вийшли десятки американських психологів. На чолі її після Енджелла став Гарвей Керр (1873-1954). Позиції школи відбиті в його книзі "Психологія" (1925), де ця наука визначалася як вивчення психічної діяльності (mental activity). Цей термін, за Керрі, є "загальним ім'ям для таких діяльностей, як сприйняття, пам'ять, уява, мислення, почуття, воля. Психічна діяльність полягає у придбанні, запечатлении, збереженні, організації та оцінці досвіду та його подальше використання для керівництва поведінкою".
Що стосується методів, то у чиказькій школі вважалося за доцільне застосовувати і інтроспекції, і об'єктивне спостереження (експеримент трактувався як контрольоване спостереження), і аналіз продуктів діяльності. Чиказька школа Енджелла - Керрі була науково-освітньої в тому сенсі, що в неї готувалися у великій кількості кадри дослідників. Істотно нових теоретичних ідей і методів вона не висунула, відкриттями не прославилася. Її ідеї сходили до Джемсу, який експериментами не займався і, за власним визнанням, лабораторні заняття ненавидів.
Функціональна психологія розглядала проблему дії під кутом зору його біологічно-адаптаційного сенсу, його спрямованості на вирішення життєво важливих для індивіда проблемних ситуацій. Але в цілому функціоналізм (як у "Чикаго" варіанті, так і в "колумбійському") виявився теоретично неспроможним. Поняття "функція" в психології (на відміну від фізіології, де воно мало міцне реальне підгрунтя) не було продуктивним. Воно не було ні теоретично продуманим, ні експериментально обгрунтованим і справедливо відкидалося. Адже під функцією розумівся виходить від суб'єкта акт (сприйняття, мислення та ін), спочатку спрямований на мету або проблемну ситуацію. Детермінація психічного акту, його ставлення до нервової системи, її здатність регулювати зовнішню поведінку - все це залишалося загадковим.
В атмосфері наростала слабкості функціоналізму зароджується нова психологічна течія. На зміну американському функціоналізму приходить біхевіоризм.
Карл Штумпф (1848-1936) – його ім’я звучить як музичний акорд
- психологічні праці стосувались вивчення сприйняття простору, психологічних аспектів музики – праця «Психологія сприйняття музики»;
- став основоположником Берлінської асоціації дитячої психології.
